ЗНОВУ ДО ШКОЛИ

Проте сказати, що саме за такими школами (враховуючи всі їхні явні переваги) майбутнє, було б перебільшенням. Наприклад, старший науковий співробітник НДІ соціальної і політичної психології АПН України Любов Овдієнко вважає, що вчителі, які здатні давати якісну освіту, не прагнуть сьогодні йти працювати до платних шкіл, оскільки там на них більше тиснуть як з боку адміністрації, так і з боку батьків учнів. «Оцінювання дітей в платних школах має свою специфіку, — підкреслює Любов Никифорівна. — Воно полягає в тому, що потреба школи в збільшенні чисельності учнів вступає в протиріччя з необхідністю об’єктивно оцінювати знання, оскільки батьки оцінюють якість освітніх послуг переважно тільки за оцінками. Платні школи вимушені стримувати дітей, чиї батьки здатні оплачувати навчання, оскільки це джерело їхнього фінансування. У тих школах, де адміністрація прагне набирати у свій педагогічний колектив вчителів, у яких підвищена мотивація в досягненні високого рівня професіоналізму, спостерігається і висока результативність навчального процесу. Платна форма освіти також обмежує і свободу учнів, оскільки це вбиває елемент здорової конкуренції».

Отже, основою все-таки залишається державна школа, щоправда, з поправкою на час. Адже протягом останніх років істотних змін зазнає і сама система освіти — введено дванадцятибальну систему оцінювання, відміняються оцінки з поведінки, змінюється сам зміст освіти. Та чи хочуть діти сьогодні вчитися, чи, як і раніше, як колись і ми, далеко не завжди хочуть іти до школи? З такими запитаннями кореспондент «Дня» звернулася до людей, яким удалося знайти своє місце в житті і які сьогодні «ходять до школи» вже як батьки.

Іван МАЛКОВИЧ,
поет, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»:

— Мені подобалося ходити до школи, хоч і безмежної радості я там теж не відчував. У мене вдома було дуже багато обов’язків, я звик багато працювати і тому навчання не було для мене тягарем. Я добре вчився і зневажав зубрил. Подобалися уроки літератури, багато читав і брав дуже активну участь на уроках, любив писати твори, вірші. Мене визнавали лідером з цих предметів, і мені це було дуже приємно. Мій молодший син цього року піде у перший клас, але говорить, що він не дуже хоче йти до школи. Старший, Тарас, досить прохолодно ставиться до занять, хоч йому і подобаються гуманітарні предмети. Ще до школи він написав декілька віршів, які опублікували в дитячих журналах. У другому, третьому класі він ще продовжував писати вірші, а нині вже нічого не пише, мені здається, що сьогоднішня школа вбиває бажання займатися творчістю. Якось син прийшов зі школи і сказав, що сьогодні на уроці вчили мій вірш. Мені це було дуже приємно, але коли я побачив запитання, які були в підручнику до мого твору, я просто жахнувся. Ці запитання порушували цілісне сприйняття образної тканини, просто руйнували її. Коли розриваються рядки, губиться аура поезії. Школа, в якій вчиться мій син, — хороша державна школа, але там увесь час змінюються вчителі, іноді уроки доводиться вести студентам... Раніше Тараса не могли відірвати від книжки, але згодом це бажання почало зникати, як вода в піску.

Програма з української літератури, на мій погляд, дуже недосконала. Я вважаю, що треба йти не за іменами, а включати до програми цікаві для дітей твори, і в нашій українській літературі можна знайти такі.

Микола ГОЛОВАТИЙ,
доктор політичних наук, віце-президент Міжнародної академії управління персоналом:

— Далеко не завжди мені хотілося йти до школи. Це було пов’язане з тими конкретними предметами, які того дня були у розкладі. Адже спочатку подобається педагог, учитель, а потім подобається і предмет. Якщо є особистість, то є потім і любов до предмета. Чому я пішов на історичний факультет, став кандидатом історичних наук, потім доктором політичних? Це все завдяки дванадцяти двійкам у десятому класі, які мені поставила одну за одною в журнал учителька історії за те, що я не знав усіх богів Олімпу. Двійки я отримував доти, доки не вивчив. У кінці десятого класу в мене з історії була п’ятірка і це визначило весь мій подальший життєвий шлях. Мені дали прекрасний урок, що навчання — це праця, праця важка і виснажлива. Запам’яталася вчителька російської літератури Алла Йосипівна Онопрієнко (село Гребінки Васильківського району Київської області), яка організувала гурток «Красного слова», де ми вчилися виразно читати і знайомилися з творами Байрона, Гете, Гейне. До неї ми про такі твори ніколи не чули, в шкільній програмі їх не було, ніколи зарубіжна література на рівні класики у нашій школі не викладалася. Кращі гуманістичні ідеї людства побудовано на класичних зразках: чи російських, чи українських чи якихось інших. Сучасна школа втратила сьогодні гуманістичний відтінок. Навчальні заклади сьогодні набули рис більшого практицизму, а разом із цим втратили те, що сприяє формуванню особистості, її моралі, її внутрішніх якостей. Коли сам ходив до школи, часто стикався з тим, що вчителі не розуміли психологію дитини, не вміли поставити себе на її місце, у них не було відповідних знань, вигравав тільки той вчитель, який від природи був наділений таким талантом.

Моя дочка Оксана йде у другий клас, і для неї проблемою в школі є дещо упереджене ставлення окремих школярів до інших дітей. Нинішнє життя дуже жорстке з погляду практицизму. Діти зростають в сім’ях, де весь час чують, що треба постійно долати певні труднощі, а точніше — завойовувати місце під сонцем власними кулаками. Цей елемент також є проблемним для сучасної освіти. Дитина вихована в такому дусі після закінчення вищого навчального закладу відразу прагне отримати матеріальні вигоди з найменшими зусиллями, а на освіту дивиться тільки як на засіб отримання в майбутньому матеріальних вигод. Дочка прагне до вивчення театрознавства, занять образотворчим мистецтвом, танців, із радістю відвідує театральну студію своєї гімназії. Я впевнений, що такі заняття допоможуть їй зняти ось це напруження.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ,
письменник, виконавчий директор «Ліги українських меценатів»:

— У сім’ї було п’ятеро дітей, мене просто завалили домашньою роботою, і я радий був втекти до школи, щоб хоч трохи відпочити від важкої дорослої праці. Вчився я добре, школу закінчив зі срібною медаллю. На все життя запам’ятав учительку української мови і літератури Євдокію Іванівну Кавун, вона ж була і моїм класним керівником. Це була душевна людина, вона дуже відрізнялася від деяких моїх вчителів, які були для дітей «жандармами». На уроках Євдокії Іванівни я боявся слово пропустити, коли на інших уроках вчителі не могли зі мною впоратись. Євдокія Іванівна була тихою жінкою, яка не могла ні крикнути, ні пригрозити, але вона нас немов гіпнотизувала. Незвичайно цікавими були її уроки, і діти боялися її чим-небудь засмутити.

Сину Святославу 15 років, і він з нетерпінням чекає першого вересня. Вчиться він добре, але більше нудьгує за спілкуванням iз однокласниками, ніж за заняттями. Він не любить уроків історії й літератури, а із задоволенням займається програмуванням, математикою. Моя сільська школа була такою бідною, що я по-доброму заздрю нашим дітям. Мені здається, що вони сьогодні навіть пересичені інформацією та речами. Їм це легко дістається і тому знецінюється в їхніх очах. У дiтей уже немає того голоду на науку, який був у мій час.

Євгенія ТКАЧЕНКО,
генеральний директор телекомпанії «Магнолія-ТБ»:

— Завжди хотіла до школи тільки першого вересня, нудьгувала за друзями і після літа завжди хотілося їх побачити. Я не пам’ятаю якихось проблем, iз якими б я стикалася в школі. Найцікавіші шкільні спогади — це наш шкільний театр, який вела наша учителька англійської мови, класний керівник. Ставили «Бориса Годунова», Розова «В добру путь».

Син цього літа вже став студентом, але він все одно піде до школи на урочисту лінійку. Нам пощастило, у сина в школі жодних особливих проблем не виникало і в ліцеї йому було дуже цікаво. Він не поспішав зі школи додому й міг там просиджувати до вечора. Син також брав участь у шкільному театрі, але наші діти пішли далі нас. Вони тексти і музику писали самі, розігрували вистави англійською мовою. Мене дуже радує, що мою дитину з цього ліцею не тягнуло на вулицю, не було бажання залишити ці стіни і побігти шукати якихось пригод у підворітті. У школі йому було комфортно. Мене завжди вражало, що імениті художники виставляли в коридорах школи свої дорогі картини, не боячись, що їх можуть зіпсувати.