Зона відповідальності
З другого боку, залишається як проблема законодавчого врегулювання ситуації, так і проблема рішення Верховної Ради. Є ситуація, коли в Іраку не існує уряду як такого, переговорів з яким вимагає законодавство. Є й інші нюанси — зокрема, можливість вчергове відстати «від поїзда» глобальних процесів, не досягши жодного консенсусу з цього питання всередині країни. Голова американського Комітету НАТО Брюс Джексон кілька днів тому говорив в інтерв’ю «Дню», що Європа переживає час перетворень, і «якщо Україна втрачатиме й надалі час, то просто не впишеться в цей процес». Два закони — про миротворчу діяльність і про направлення військових підрозділів за межі країни — розраховані на інші ситуації.
Україна, яка не схвалювала іракську війну все-таки направила до Кувейту свій батальйон радіо-хімічно-бактеріологічного захисту, який не брав і не міг брати участі в бойових діях, але все одно міг вважатися внеском у загальну політику коаліції. Тепер, коли війну закінчено, постає питання — що робити далі з контингентом у 430 військових, четвертим за чисельністю в регіоні? Відправляти додому? Але чомусь жодна з задіяних в операції країн цього робити не поспішає. Тривалість терміну дії угоди між Україною і Кувейтом — півроку. Батальйон міг би стати ключовою точкою для того, щоб Україна змогла поступово закріпитися в повоєнному Іраку, цього вимагає здоровий глузд — вважають в політичних і експертних елітах України. Але для цього потрібно проявити політичну волю і ухвалити відповідний закон. Це, в свою чергу, вимагає попереднього з’ясування низки ключових моментів (фінансування, питання безпеки тощо). Наприклад, наскільки відомо, міністр оборони США Дональд Рамсфельд обіцяв допомогу Вашингтона у вирішенні питання фінансування польського контингенту в Іраку.
Бажаність (якщо не необхідність) української участі в стабілізаційних силах в Іраку можна обгрунтувати досить просто. По-перше, Україна має там свої інтереси, вони, зокрема, до війни визначалися рівнем торгівлі (близько $300 млн.) Втрата можливості повернення цих позицій була б безглуздям. Ірак має найбільші в світі запаси нафти, і виглядало б дивним, якби Україна не бажала долучитися до цього джерела, завантаживши, зокрема, й трубопровід Одеса—Броди, як про це вчора у Києві заявив глава правління ВАТ «Укртранснафта» Олександр Тодійчук. По-друге, і це вже — значно більш високий рівень мотивації — така участь реально внесла б Україну до числа фундаторів нової системи міжнародної безпеки і стабільності, перші риси якої вже сьогодні починають вимальовуватися. Тим більше, що зараз і Франція, і Німеччина, і Росія, різко пом’якшивши свої попередні позиції, почали пошуки можливих форм своєї участі в цьому процесі.
По-третє, і в Києві, і у Вашингтоні, і у Лондоні неофіційно підтверджують, що політична воля, проявлена Україною, сприятиме подальшому потеплінню її відносин зi Сполученими Штатами і Великою Британією (яку вже зафіксовано). Їхня підтримка необхідна, якщо Україна серйозно ставить на розвиток відносин з НАТО, маючи на меті вступ до цієї організації. Хід останніх консультацій між Україною і НАТО підтвердив саме таку постановку питання.
Наступний етап обговорення проблеми — на сьогоднішній тристоронній зустрічі дипломатів України, США і Польщі та засіданні українсько-американського комітету із зовнішньої політики, яке відбудеться в Києві завтра. Потім питання постане на міжнародній конференції у Варшаві за тиждень. До речі, перші натяки на можливість залучення України пролунали після лондонської зустрічі країн коаліції 30 квітня (Україну на ній як країну-спостерігача представляв Євген Марчук).
Щодо входження до «польської зони відповідальності» — то теж є свої окремі питання. По- перше, такої зони ще не існує. По-друге, в Києві нагадують, що український потенціал у цих питаннях набагато вищий за польський і Варшаві варто б досягти відповідності «амбіцій» і «амуніцій». По-третє, Польща вже прийняла політичне рішення, але це ще не означає остаточної визначеності.
При всьому цьому залишаються в силі ризики — ніхто, зокрема, не спростовує можливості виникнення локальних центрів супротиву в Іраку.
Про ціну неучасті вже йшлося: вона полягає в тому, що Україна ризикує втратити серйозний шанс вийти з периферії глобальних процесів. Інших можливостей вона сьогодні може й не отримати.
І сама по собі участь українського контингенту ще не гарантує доступу до «бонусів» — за них іще потрібно боротися. Окрім того, попри те, що проявлена Україною політична воля безумовно буде зарахована в «плюси», залишається безліч питань, які стосуються політичної реформи, свободи преси, економічної політики — ці питання порушуються на кожній зустрічі з представниками США. І тут, визнають у Києві, дійсно є на що вказувати.
