«Зуби дракона» проростають

КОРІННЯ Й ПАГОНИ «ОСОБЛИВОЇ НОВОРОСІЇ»

Корені проблеми не нові. Ще на початку 1990-х, у епоху параду суверенітетів на всьому пострадянському просторі та загальної неміцності колишніх республіканських кордонів, Одеса й Крим уперше позиціонували себе як особливі землі, що випадково опинилися в складі України й не приймають нової політико-географічної реальності.

Ідеї про «Новоросію» як окремий, особливий край почали пропагуватися 1992 року. Причому ідеологічне обслуговування цих ідей озвучувалося з-за російського кордону. Одним із перших «маніфестів» новоросійського сепаратизму, що з’явилися у пресі, стала стаття калінінградського історика та політолога Ігоря Гурова під назвою «Новоросія — земля русоукраїнців». Гуров накреслив і першу карту новоросійських земель, куди включав Донбас і чомусь Молдову-Бессарабію. Ось що писалося в тій примітній статті, яка нині наводиться як один з «наріжних» документів новоросійської «особливості»: «У зв’язку з курсом української комуністичної та націоналістичної номенклатури на повне відділення республіки від Союзу, в засобах інформації дедалі частіше порушується питання про долю Новоросії — великий простір чотирьох колишніх губерній Росії: Херсонської, Катеринославської й Таврійської (окрім Криму), а також Бессарабської, що стояла декілька осібно). Це нинішні Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Дніпропетровська, Запорізька, частково Луганська і Донецька області України, а також Республіка Молдова».

Гуров доводив, що ці землі включені до складу України більшовиками виключно за принципом наявності пролетарських партійних кадрів. Подібний волюнтаризм більшовиків пояснювався бажанням отримати контроль над Донецько-Криворізькою й Одеською радянськими республіками, а також Радянською республікою Тавриди в умовах німецької окупації України 1918 року. Звідси виводилася ідея про штучність нинішніх українських кордонів, «склеєних» за принципом не самовизначення, а виключно більшовицького партійного підходу.

1991 року виникло й декілька організацій, що відкрито пропагували ідеї новоросійської самостійності. Серед них культурно-просвітницьке товариство «Новоросія», перереєстроване пізніше в громадську організацію з аналогічною назвою. Один і її керівників — Григорій Ричагов — періодично виступав з ідеями про «Новоросію» як народний депутат Верховної Ради України другого скликання.

У період правління Леоніда Кучми центр новоросійського «самостійництва» перемістився до Криму, апогеєм чого стало нетривале президентство Юрія Мєшкова восени 1994 — навесні 1995 року. Після «показової прочуханки» й втечі останнього до Москви «новоросійські» наміри перейшли в розряд латентних і тимчасово перестали бути актуальним політичним трендом. Здавалося, новоросійський сепаратизм перейшов у ранг розумових вправ маргінальних місцевих публіцистів, але його новий сплеск стався за часів помаранчевої революції.

Тоді, 2004 року, прибічники Віктора Януковича в Одесі запропонували виділитися в окремий Новоросійський край. Ця ідея нічим не відрізнялася від озвучених на відомому Сєверодонецькому з’їзді. До пропозиції прихильно поставився тодішній одеський мер Руслан Боделан, тоді як губернатор області Сергій Гриневецький зайняв стриманішу позицію. Не виключено, що падіння Боделана після приходу до влади Віктора Ющенка було обумовлене зокрема і його позицією щодо Новоросії. Тим паче що екс-градоначальник підтримував цю ж ідею й на початку 1990-х, будучи главою одеського облвиконкому.

У нових умовах «помаранчевої епохи» ідею новоросійського сепаратизму підхопила й розвиває одіозна партія «Родина». І ось тепер усе стало серйозніше, бо ця партія вже представлена у владі — поки що одеській. «Особливість» українського Півдня пов’язана в ідеології крайніх русофільських радикалів з ідеями федералізму (читай — розділення країни), російської мови як другої державної та — найголовніше — з пропагандою «русского мира» і «глибокою розробкою» тези про «дві України». Головним об’єктом для ідеологічної риторики «Родины» обрана Галичина й — ширше — взагалі все, пов’язане з мінімальним проявом національної самосвідомості. Рупором партії служить відомий уже й у всеукраїнських масштабах одеський телеканал АТВ. Ідеї, що озвучуються на цьому телеканалі, можуть здаватися надмірно клішованими й зовсім уже «геббельсівськими» за стилем — якби не одне «але» — нещодавні результати опитування громадської думки Півдня України. Ці результати свідчать про реальне зростання неприйняття тутешніми жителями Галичини й популярність ідеї розділення України.

«ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ»

На 20-му році незалежності ситуація виглядає не менш критичною.Згідно з даними дослідження регіональної толерантності в Україні, проведеного в червні 2011 року Київським міжнародним інститутом соціології за замовленням Інституту прав людини, протидії екстремізму і ксенофобії, на Півдні 69% жителів вважають, що політичні погляди жителів Заходу України близькі до фашизму (інше питання — що вони під цим розуміють?). Ще 51% вважає, що ці погляди заважають європейським перетворенням. Із 20 до 43% зросла кількість тих, хто думає, що життя в Україні було б краще, якби в її складі не було Західної України; від 58 до 75% — що погляди Заходу небезпечні для цілісності країни.

Зазначу, що при цьому на Сході країни — на Донбасі — рівень конфронтації з рештою України простежується в дещо іншому ключі. Там кількість респондентів, які вважають, що в Україні не існує регіонів із протилежними політичними поглядами, скоротилася з 44 до 34%. Щоправда, при цьому з 15% до 21% виросла кількість тих, хто вважає Галичину «регіоном-антагоністом», але ці показники не порівняються з показниками Півдня.

Як наголошується за результатами дослідження, ключова відмінність між Півднем і Сходом України така: для Сходу характерніша тенденція до відчуття відмінностей між регіонами в цілому, при більш помірній адресній регіональній нетерпимості. А для Півдня, навпаки, схильність до диференціації регіонів знизилась, але нетерпимість конкретно до Західного регіону помітно зросла.

Найвищі показники нетерпимості простежуються на Півдні — 61,3%, і Сході України — 50,3%. При цьому в самій Галичині рівень нетерпимості до Південного Сходу — 43,8%.

Звісно, на Півдні та Сході ангажовані коментатори пояснюють ці показники таким чином: Галичина хоче продовжувати жити за рахунок «регіонів-годувальників» і при цьому нав’язувати їм свою ідеологію, все ще сподіваючись на повернення «помаранчевих порядків». Через те й чіпляється вона за українську державність, тоді як ми тут, на Південному Сході, ненавидимо «тягнибоківських фашистів» і не хочемо бути з ними в одній державі. Такі нестиковки посилилися за чотири місяці після аналогічного опитування, проведеного в лютому 2010 р. Невже провокація 9 травня дала такі плоди? Багато в чому це так, але єство проблеми — глибше.

КРИМ: БОРОТЬБА З «РЯДЖЕНИМИ»

Крим був і залишається надзвичайно благодатним місцем для розвитку сепаратистських і навіть потенційно терористичних тенденцій. Саме півострів усі 20 останніх років є ареною найрізноманітніших за формою, але одноманітних за змістом провокацій відверто українофобського характеру. Наявність у севастопольських бухтах флоту РФ лише сприяє постійному пробудженню радикально-сепаратистських настроїв. Та й кримськотатарське питання відіграє свою роль. Кримський розкол проходить не лише на лінії «російське — українське», а й на лінії «християнське — мусульманське». При цьому активність різноманітних парамілітарних організацій у Криму, в першу чергу козачих, є істотним чинником для дестабілізації півострова. Хай ці організації здаються зовні несерйозними, але, схоже, «донецькі» правителі автономії так уже не вважають. Те, що здавалося нешкідливим, нарочитим і навіть корисним для боротьби за владу за часів Ющенка, тепер стає істотною проблемою для регіоналів із центральної адміністрації Криму. Саме прихід Партії регіонів і серйозний тиск на місцеві політсили показав дійсну спроможність і бажання цих угруповань чинити опір. Виявилося, що на півострові є декілька «настоящих буйных», які впевнені у своїй безкарності, сподіваючись на підтримку кримчан, розчарованих і розлючених поліпшенням життя «вже сьогодні».

Бліц-візит колишнього президента Криму Юрія Мєшкова на півострів був відвертою провокацією з метою виявити реакцію українського керівництва. Реакція виявилася адекватною. Услід за Мєшковим до Росії може вирушити і головний буян із числа козачих «отаманів» Криму — Віталій Храмов. Видворення непримиренного отамана має стати актом ще більш показовим, ніж швидкоплинна «евакуація» Мєшкова.

Козачі організації Криму небезпечні для регіоналів і в суто практичному ключі. Терпіти подібних конкурентів, які одержують «підживлення» або з-за північно-східного кордону, або від місцевих олігархів, кримська адміністрація не має наміру.

Нині така тактика приносить певні плоди. Але ментальної орієнтації населення Криму не змінює. «Донецькі» втрачають популярність на півострові, й розчарування громадян може набути будь-яких форм. І тут у влади залишається ще один козир — лякати кримчан примарою західноукраїнського фашизму. Мовляв, лише ми, влада, можемо врятувати країну від злісного оскалу нащадків СС «Галичина».

ОДЕСА: «КЛІЄНТ ДОЗРІВ» І ХОЧЕ В БІЙКУ

В Одесі, на відміну від Криму, склалась інша ситуація. Саме Одеса тепер стає центром войовничої українофобії. Партії «Родина» Сергія Маркова дано в місті реальну владу. Це не означає, що місто поставлене під контроль «марківців». Але це означає, що вони залишаються однією з базових опор одеського міського голови. «Родина» — свого роду «преторіанці» Костусєва, яким за службу дано карт-бланш на відбирання власності в членів попередньої владної команди.

Поки що «Родина» нарощує економічний і пов’язаний з ним політичний вплив. Схоже, одеська влада і особисто міський голова потрапили в залежність від Маркова. Спостерігається явний симбіоз ПР і «Родины», в якому кожен відіграє свою роль, готуючись «кинути» партнера при нагоді. Зараз до сфер економічних інтересів один одного обидві команди не втручаються. Вплив «Родины» залишається локально одеським. Але проблема якраз у тому, що населення Одещини почне бачити в «марковцях» альтернативу Партії регіонів. Пропаганда, помножена на відсутність реакції з Києва, починає давати плоди. І вони вже наявні — дивись дані опитування вище. Регіонали ризикують ошукати самі себе, хоча ще довго можуть тішити себе ілюзіями повної контрольованості цього проекту — доти, доки громадяни Одеси і навіть усього Півдня не почнуть ставити «галочки» навпроти цієї партії на виборах. Звісно, навряд чи прибічники Маркова наберуть понад 5%. Але апетит з їдою прибуває.

«Родина», яку запущено як технічний політпроект з метою відторгнення голосів у ПР, дуже швидко перетворилася на силу, яка диверсифікувала заступництво та ресурси і розпочала гру у власних інтересах. Чому ж позиція Києва в одеському питанні відрізняється від кримської й «марковців» не «б’ють по руках»?

Відповідь перша полягає в тому, що «Родина», хоч як це дивно, — це своєрідне вираження нереалізованих амбіцій одеситів на владному Олімпі. Дніпропетровський, донецький і, умовно, галицький клани вже побували (донецький перебуває) при владі. Харків у ній також було представлено (наприклад, Кушнарьовим). Центральна Україна — тим більше. Одеса ж завжди була напівавтономним економічним анклавом, який жив за принципом відрахування данини до центру в обмін на можливість робити місцевий «гешефт». У той же час одеситів на вершинах влади було і є небагато. Відомі приклади можна полічити на пальцях — колишній голова Рахункової палати Валентин Симоненко, колишній голова ЦВК, а нині голова ВРЮ Сергій Ківалов, кілька фігур рангом поменше. Але це не клан. У Одеси взагалі немає кланового мислення. Бо кожен у цьому місті — сам собі господар.

Клан може бути збудовано лише на принципах жорсткої ієрархії. Ідеологічне оформлення тут — вторинне. І «Родина» в цьому плані — приклад таких собі «нових одеських», організованих за принципами «старих донецьких». Спотворене розуміння одеського патріотизму, владні амбіції, бажання переділу власності, помножене на імперсько-радянську складову, і дають у результаті нарочиту й войовничу орієнтацію на «русский мир». Недаремно Марков побував на прийомі в Патріарха Кирила.

У зв’язку з цим з Москвою на найвищому рівні криється друга відповідь, чому «Родину» не обмежують у пропаганді українофобських ідей. Краще спробувати повернути їх під більший контроль Києва, вважають у столиці, ніж створювати імідж гнаної партії «новоросійсько-російських патріотів». Тим паче, що після 9 травня вирішено «Родину» зараз на всеукраїнський рівень не виводити і новий проект у вигляді контрольованої вкрай русофільської сили з неї не робити. «Родина» прийняла правила гри, демонструючи згоду з Києвом, але нарощуючи вплив на Одещині й більш ніж активно впливаючи на уми місцевого виборця. А це може неминуче перетворитися на неприємні для ПР підсумки голосування восени 2012 року.

Нарешті, третя причина толерантного ставлення до «Родины» з боку ПР — це розуміння того, що протестні настрої на Півдні потрібно кудись каналізувати. «Родина» для цього є дуже зручною. Навіщо «вбивати» таку вигідну «курку»? Тобто ПР знову потрапляє в залежність від «молодших товаришів». Чим товариші неодмінно скористаються.

ДОНБАС: ПОВЕРНЕННЯ «БЛУДНОГО РЕГІОНУ»

Тепер варто задуматися, чому на Донбасі рейтинг неприйняття Галичини не настільки високий, як на Півдні. Є три причини цього. Перша полягає в тому, що Донбас тепер — регіон правлячої еліти. Він дочекався свого зоряного часу. І хоча місцеві жителі доволі сильно розчарувалися у «своїх хлопцях» у київських кріслах, вони завжди пишатимуться тим, що Київ узято «нашими». Тобто Донбас хоче, щоб вихідці з їхнього регіону продовжували керувати Україною, але щоб вони при цьому вели «правильну» політику для простих людей. Про наївність цих надій наразі говорити не варто. Але за таких настроїв, хоч як це дивно, Донбас стає ментально ближчим до України, аніж Південь. Тамтешні жителі вже не так хочуть, щоб «прийшли росіяни і все налагодили». Вони хочуть, щоб усе налагодили свої.

Друга причина відмінностей у поглядах Донбасу і Півдня — соціального плану. Донбас — пролетарський край, і місцева гордість у своєму замісі — саме робітнича. Звідси й теза про «годування» всієї України. Донбасівці схильні протиставляти себе скоріше всій Україні в цілому, а не конкретно Галичині чи Центру країни. Мовляв, ми — годувальники і трудівники, а всі інші — нахлібники. Цьому стереотипові (як і багатьом) потрібен свій Фрейд.

І третя причина певної більшої толерантності нинішнього Донбасу до інших регіонів — пропагандистського характеру. Все ж таки ці області залишаються вотчиною ПР. Отже, сказане й зроблене «своїми» тут сприйматиметься більш позитивно і з більшою довірою, ніж те, що походить від інших політсил, нехай навіть ідеологічно споріднених. Усі ці «русские блоки», «русские единства» і «родины» для Донбасу — явища далекі й малоцікаві.

Саме перебування ПР на верхівці влади сприяє зближенню Донбасу з рештою регіонів. Тому вслід за об’єктивною еволюцією партії влади в бік врахування національних інтересів можна чекати і на зрушення в менталітеті громадян Сходу країни — тутешні жителі почнуть лояльніше ставитися до держави Україна в цілому.

Підіб’ємо підсумки. Донбас може полюбити Україну за однієї умови — якщо відчуватиме себе домінуючою силою в країні. Так господар любить свою нову маєтність, навіть якщо вона спочатку не подобалася й була населена ворожими «тубільцями». І через те, що в найближчому майбутньому зникнення «донецьких» із влади не передбачається, значить, й їхній базовий регіон об’єктивно зближуватиметься з рештою країни.

А на Півдні зараз домінують ті ж мотивації, які на Донбасі панували років із 10 тому, на початку сходження ПР. Тутешнім псевдоелітам хочеться всім, у тому числі столиці, довести крутість, показати хто є хто, і щоб при цьому ніхто не контролював згори й не заважав «дерибанити». Для ідеологічного оформлення цих домагань обрано ідеологію «русского мира», начебто придатну до вживання місцевими виборцями. І тому ідея новоросійського сепаратизму розкручується ще й зовнішніми силами. Для цих сил спробувати «розгойдати» Південь — остання надія зруйнувати Україну, якщо не вийшло з Донбасом.

Новоросійський сепаратизм зараз небезпечніший, аніж донецький. Донецького сепаратизму може скоро не стати як значного ментального явища, а ось новоросійський і кримський — житимуть. Тим більше при заохоченні — свідомому чи ні — з боку влади. Все ж таки саме місцеві радикали роблять чимало, щоб розігріти пожежу сепаратизму. А в наших людей дуже сильний культ «своїх». «Своїх» «образили» під час 9 травня, а Партія регіонів їх зрадила — так зараз мислить прибічник «русского мира» з простих виборців на Півдні. Тому так і зріс тут рейтинг регіональної нетерпимості.

І якщо «зуби дракона», які вже проросли дуже глибоко, не почати виривати на Півдні зараз, вибух протестного сепаратизму тут може виявитися сильнішим, ніж той, який передбачався колись на Донбасі. Ставка висока — існування України як держави!

КОМЕНТАРI

Ірина БЕКЕШКІНА, соціолог, голова фонду «Демократичні ініціативи»:

— Ці процеси я б не назвала українофобією. Але існують й інші дані про те, що схід і південь проти об’єднання з Росією в єдину державу. Ідеться про тривалу традицію, яку постійно підтримують політики, а саме налаштовування одного регіону проти іншого. Це почалося ще з президентських виборів 2004 року, коли Україну ділили навпіл і постійно залякували. На сході й півдні лякали український народ українізацією, запевняючи, що люди мусять розмовляти лише українською мовою, попереджали, що в них віднімуть їхні традиційні цінності, знищать їхню культуру. Тут, звичайно, вносять свою частку і політики націоналістичного гатунку. Усі ці речі, тільки в інших формах, підживлюються й сьогодні.

Євген КОПАТЬКО, керівник соціологічної компанії R&B Group:

— Якщо говорити про радикалізм, то я вважаю, що це стосується й Сходу, й Заходу — ми дедалі більше розуміємо, що ми різні. У кожного регіону є своє бачення ситуації, тому конфліктність південного сходу, на мій погляд, перебільшена. Влада в цій ситуації не просто має щось робити, вона зобов’язана робити все, щоб у нас був мир. Особливість нашої ментальності — це несолідарна нація. В історії було безліч прикладів внутрігромадянських конфліктів, коли ми самі собі робили більше шкоди, ніж наші зовнішні противники. Якщо звернути увагу на наше життя, поведінку українців, їхнє ставлення один до одного, то доходимо висновку, що починати треба, перш за все, із себе. Не лише влада зобов’язана пропагувати пошану до культур і традицій людей, які живуть на одній землі, а й ми самі, народ, повинні робити якісь вчинки, розуміючи, що влада за нас багато питань не вирішить, якщо ми самі не захочемо жити разом.

Якщо говорити про національну ідею, то час показав, що ми різні ментально: нас розрізняють не лише території, а й сприйняття історії, життя. Вважаю, що в цій ситуації слід навчитися розуміти й поважати один одного. Кілька років тому влада намагалася зробити так, щоб в Україні домінувала ідеологія представників певних регіонів. Зараз процес менш контрастний, у влади зараз можливість зберегти міжетнічний і внутрігромадянський мир. Слава богу, за 20 років незалежності у нас не було кривавих конфліктів на міжетнічному грунті. Це можна віднести, за великим рахунком, до заслуг будь-якого президента.

Володимир В’ЯТРОВИЧ, історик:

— На жаль, те, що ми спостерігаємо в Одесі, — це один із найпоказовіших і найразючіших прикладів того, що відбувається по всій країні. Одеса є своєрідним випробувальним майданчиком із русифікації України в цілому. Але джерело нетерпимості знаходиться не на півдні, а в Києві. Проблема полягає у тому, що політику російського шовіністичного націоналізму не тільки толерує, а й продукує сучасна українська влада в обличчі Президента, окремих міністрів (особливо міністр освіти і науки, молоді та спорту). Якщо дослідження показують якусь нетолерантність в Україні, то відповідальним за це має бути центральне керівництво, яке закидає в суспільство безліч провокаційних ідей на кшталт червоного прапора на 9 травня, закриття україномовних шкіл тощо. Очевидно, це й посилює розбрат у суспільстві, який заважає нам розвиватися.

Нинішнє керівництво прийшло до влади, опираючись на підтримку проросійськи налаштованої громади в Україні. Тому високопосадовці намагаються таким чином утримати підтримку електорату, який їх обирав, проте так і не побачив покращення життя. Насправді представники влади — не просто російськомовні люди, це люди, які мислять по-російськи, вони ніколи не були україноцентристами, україномислячими, тому для них питання захисту чи підтримки української культури не існує. Деякі з них узагалі вважають, що обіймають ті чи інші посади для того, щоб провадити в Україні політику так званого «Русского мира».

Сподіваюся, подібна політика влади призведе до громадської активізації, до того, що українці знову-таки згадають, як треба відстоювати свої загальнодемократичні і національно-культурні права. Зараз ми стоїмо на порозі 20-ї річниці незалежності, а це добра нагода згадати, що навіть перед набагато жорсткішою владою (радянською), ми були здатні відстоювати свої права. Це треба робити й сьогодні.

Сергій ПРОЛЕЄВ, доктор філософських наук, головний редактор журналу «Філософська думка», провідний науковий співробітник Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України:

— Як не дивно, в Україні українофобські настрої завжди були сильніші й масовіші, ніж русофобські. А сьогодні, до того ж, при владі знаходяться сили, які самі по собі є доволі українофобськими. Хоча не стільки свідомо, скільки за якимось рефлексом, адже й більшість того, що відбувається в українській політиці, підпорядковано рефлексам, а не мисленню чи програмам. Їхній режим панування дає привід для різних антиукраїнських настроїв. А оскільки в державі подібні настрої де-факто заохочуються, то вони, не маючи гальмуючих чинників, набирають обертів. Окрім того, коли невпинно погіршується економічна та соціальна ситуація, треба переключати увагу суспільства із власної відповідальності за негаразди на якісь дражливі теми: мову, Бандеру, тлумачення історії тощо. Така собі «політична сублімація».

Що стосується радикальних проросійських партій на кшталт одеської «Родины». Треба розрізняти діяльність окремих екстремістських угрупувань і настрої в суспільстві. Зі свого спілкування з одеситами можу зробити висновок, що вони ставляться до подібних політичних радикалів досить іронічно, сприймаючи їх переважно за мірками міського юродивого. Поки що. Одеське середовище радше відрізняється так званим «пофігізмом», ніж антиукраїнськими (чи ще якимись «анти») позиціями. Не випадково явка виборців в Одесі, якщо не помиляюся, найнижча по країні. Це російськомовне місто, чинник мови відіграє свою роль, але не більше того. Одеса належить не Україні, Росії чи якимсь екстремістським організаціям; вона належить Одесі.

Якщо говорити про кримську ситуацію, то вона відчутно відрізняється від інших регіонів України. По-перше, це кримськотатарський чинник, який викликає передусім у російського населення різні побоювання. По-друге, вагомою є присутність Чорноморського флоту, загалом дія російського впливу. А оскільки нинішня Росія ставиться до України вкрай негативно, це дається взнаки. Не будемо забувати, що Крим — поле геополітичної гри, в якій Росія активно веде, не гребуючи жодними засобами. Не здивуюся, якщо екстремістські та українофобські настрої серед населення Криму підживлюються і за допомогою відповідних російських спецслужб. Це азбука: дестабілізований регіон є відкритим для всіх зовнішніх впливів.

Насправді питання українофобії — це питання якості життя в Україні. Коли йдеться про українофобію в одних регіонах і про русофобію в інших, то це насправді є каналізація незадоволення життям. Людина потрапляє в скрутне становище, часто опиняється за межею гідного існування, наслідком чого є стан фрустрації та агресії. А це живильний ґрунт для активізації найпримітивніших реакцій та інстинктів. Українофобія та русофобія належать до таких елементарних інстинктів. Замість того, щоб якось мислити, аналізувати ситуацію, виявляти її причини та шукати продуктивні рішення, люди просто виливають свою злість, утому, відчай на найближче оточення. Їх можна зрозуміти, але ситуацію це лише погіршить.