Грузія! Поцілунок Бога...

Соромно зізнатися, але, вирушаючи в свідомо захоплюючу подорож Грузією, мені здавалося, що я досить багато знаю про цю маленьку, чарівно красиву і горду країну. В юності із захопленням стежила за пригодами Дата Туташхіа, в університеті відкрила «Витязя в тигровій шкурі», у професії — чарівні грузинські комедійні короткометражки радянських часів, пронизливі правдиві фільми Тенгіза Абуладзе й Отара Іоселіані, видатну Софіко Чіаурелі... Звичайно ж, Ніко Піросмані і Роберт Стуруа. Чабуа Аміреджибі і Нодар Думбадзе. Нані Брегвадзе, Тамара Гверцетелі і Ніно Катамадзе. Грузинське багатоголосся й ансамбль Сухішвілі. Сонячне вино, чача, шашлик, хачапурі... Я нічого не знала про Грузію. Або — майже нічого.

«СОЛНЦА КРАЙ, ПОЛНЫЙ РОЗ, — ТБИЛИСО!»

Грузини обожнюють свою країну і розповідають про неї безліч легенд. Але одна з них неодмінно звучить як на офіційних заходах, так і на дружніх посиденьках. І, відверто кажучи, дуже схожа на правду: «У день, коли Бог роздавав Землю народам, грузини засиділися за традиційною трапезою і прийшли, коли весь світ вже був поділений. Господь поцікавився, за що ж вони пили у такий відповідальний момент? І почув виправдання: «За тебе, Творець! За наш народ! За мир!» Всевишньому сподобалася їхня відповідь. Недовго думаючи він сказав: «Я приберіг для себе маленький шматочок землі, який за красою і величчю не порівняється ні з чим на планеті, й у всі часи люди захоплюватимуться ним. Віддаю його вам!» Тому, напевно, Грузію часто називають Раєм на Землі.

...Наші райські пригоди почалися, звичайно ж, із серця Грузії — Тбілісі. Свою назву місто отримало від слова «тбілі» («теплий»). І справа тут навіть не в благодатному кліматі, а в тому, що дуже давно, року 458-го від Різдва Христового, цар Вахтанг Горгасалі зі свитою полював у дрімучих кавказьких лісах. Несподівано з-за кущів вилетів фазан. Азартний мисливець, цар пустив навздогін за ним сокола. Але... обидва птахи несподівано зникли. Після довгих пошуків їх знайшли звареними у гарячому джерелі, що било з-під землі. Здивований побаченим цар Вахтанг наказав закласти місто на тому місці, на правому березі річки Мткварі (так грузини називають Куру)... Народився Тбілісі.

Храм Святої Трійці (Цмінда Самеба) — головний кафедральний собор Грузинської православної церкви. Побудований він недавно, наприкінці XX століття, на пожертвування городян. Тут міститься незвичайної краси ікона, зроблена з перегородчастої емалі, — «Велич Грузії». Вона створена на добровільні внески парафіян. І сьогодні під склом «Величі Грузії» висить безліч жіночих прикрас із золота, срібла, з коштовними каменями. Я декілька разів підходила до ікони і завжди зустрічала когось із групи. Говорити не хотілося...

А потім ми піднялися у фортецю Нарікола («Нарин Кала» монгольською — «Мала Фортеця»). Давнє її ім’я — «Шуріс Ціхе» — «Фортеця Заздрості», «Завидна Фортеця». Грузини називають Нарікола душею міста. Вона розташована на горі, звідки Тбілісі як на долоні.

Внизу — святе місце для всіх грузинів, церква Метехі, зведена у XII столітті. Її історія, як і багатьох тутешніх храмів, трагічна. Кілька разів Метехі просто стирали з лиця землі татаро-монголи, персидські варвари, але церкву відновлювали знову і знову. Кажуть, сюди часто приходила молитися цариця Тамара, з ім’ям якої пов’язано «Золоте століття» Грузії. Інколи культову царицю називають «цар Тамара», бо вона — єдина жінка, яка правила країною.

Той храм, який побачили ми, був побудований вже у XVI—XVII ст. З того часу його вигляд не мінявся. Грузія — глибоко християнська країна. Це загальновідомий факт. Дата прийняття віри варіюється. Найчастіше історики називають 327 рік (за декілька століть до хрещення Русі) і заслугу в тому, що державною релігією Іберії (давня назва Грузії) стало християнство, приписують Святій Ніно. Сьогодні цю релігію сповідують 85 % населення країни. Цікавий факт: аби покращити демографічну ситуацію в сучасній Грузії, церква вирішила стимулювати парафіян: кожну третю дитину, яка народилася в сім’ї, хрестить сам Патріарх Ілія II! Не поцікавилася, на жаль, наскільки експеримент успішний, але цікаво, погодьтеся.

Одного дня для знайомства з Тбілісі образливо мало, і ми нагадували старанних туристів-японців, фотографуючись біля кожного пам’ятника — Софіко Чіаурелі, Тамарі (точній копії давньої статуетки, знайденої археологами при розкопках), по черзі підсаджувалися до колоритного грузина Міто, який вдень і вночі зазиває відвідувачів покуштувати смачного грузинського вина в затишному маленькому ресторанчику. Забігши на тбіліському Монмартрі — вулиці Шардена — у крамничку з національним одягом, приміряли чоху (чоловіче одіяння) на колоритного українця Юру. Сьогодні в Грузії багато наречених одягають народний одяг на весілля. Щоправда, дозволити собі це може не кожен: потрібно належати до Ордена чохоносців, аби удостоїтися честі вінчатися в національному костюмі. Юркові грузинське вбрання підійшло. Однак з Орденом у нього не склалося та й одружений давно. Невдача спіткала!

На проспект Руставелі я не пішла. Заглянула в галерею «Ванда» до приятеля Сандро, якого добре знають багато киян. Потримала в руках справжній колаж Параджанова, дізналася, що у вересні тут відкриється виставка українських художників. І заздалегідь позаздрила їм.

«Солнца край, полный роз, — Тбилисо!»... Символи сонця й виноградної лози у Грузії скрізь. На стінах давніх храмів, іконах, в сучасних інтер’єрах, жіночих прикрасах. Навіть на дрібній грошовій монеті — тетрі (1 ларі — 100 тетрі), яку я залишила на пам’ять.

МЦХЕТА. ЗГАДУЮЧИ ГЕНІЯ...

«...Там, где, сливаяся, шумят,

Обнявшись, будто две сестры,

Струи Арагви и Куры,

Был монастырь».

Звичайно ж, звичайно, ці вічні рядки повторював кожен із нас, піднявшись до монастирського храму Джварі у Мцхеті. Навіть запеклого циніка, напевно, не залишає байдужим панорама, що відкривається перед ним на цьому місці. Тут, чи тут... а, може, ось тут... стояв, кутаючись від вітру, молодий Лермонтов, коли народилися ці вірші. Відчуття від побаченого передати важко — напевно, саме воно називається «катарсисом».

Мцхета розташована зовсім недалеко від Тбілісі. Всього за 15 кілометрів. До VI ст. була столицею Грузії. Це справді культове місце для грузинів. Такої кількості святинь немає, мабуть, більше ніде на Кавказі. Тому Мцхету й називають інколи «другим Єрусалимом», вона внесена до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Назву Джварі (з грузинської «хрест») храм отримав, згідно з переказом, тому, що саме в цьому місці Ніно Каппадокійська поставила Святий Хрест, який ознаменував прийняття Грузією християнства.

Про хрест Святої Ніно. Я зараз тримаю в руках його маленьку копію. Хрест незвичайної для нашого ока форми, з трохи опущеною вниз горизонтальною щаблиною. Історія його така. Одного дня вихователька розповіла Ніно, що Хітон Господній був перенесений з Єрусалиму в Мцхету. Ніно захотіла неодмінно вирушити до країни, де перебуває Риза Христова, вклонитися святині й присвятити своє життя проповіді Євангелія жителям Іберії. Перед важкою дорогою Богородиця дивним чином вручила Ніно хрест, зроблений з виноградної лози. Дорогою поперечна гілка обпала — тому хрест і набув тієї форми, яку ми бачимо.

...А напроти міфів старовини правив бал вік XXI! У Мцхеті (саме у Мцхеті, я тепер це точно знаю!) продається найсмачніша у Грузії чурчхела. Ласощі з соку винограду і пшеничної муки з волоськими горіхами, фундуком, мигдалем. У чисельних сувенірних лавках — традиційний набір для туристів: магнітики, чашки, оригінальні грузинські прикраси з перегородчастої емалі. Я купила сванську повстяну шапочку до своєї колекції. Чоловічу, правда, але в господарстві згодиться. З неї за потреби можна пити воду, що й роблять свани. Але про них пізніше.

КАЗБЕК НАДІ МНОЮ...

До Казбегі (село Степанцмінда) потрібно проїхати 150 кілометрів Військово-Грузинською дорогою. Признаюся: було страшнувато — згадувалися усілякі страшилки про неймовірний «серпантин». Виявилось, нічого подібного. Дорога досить комфортна, зараз її розширюють, роботи ведуться цілодобово. Проте, не доїхавши кілька кілометрів до Казбегі, ми зупинилися намертво. Напередодні пройшов дощ, у тунель хлинула вода — такого в тутешніх місцях не було влітку вже років 40! Однак, доки стояли в заторі, навчилися рахувати до десяти грузинською: ерті, орі, самі, охті, хуті, евксі, швіді, рову, цхра, аті. З нулем простіше — нулі...

І вечеряли вже в чарівному гірському готелі з краєвидом на Казбек і церкву Гергетської Трійці. Церква стоїть на горі, на висоті 2200 метрів над рівнем моря, і через те, що підсвічується вночі, здається, ніби вона висить у небі. (Мені згадався храм Воскресіння Христова у Форосі — дуже схоже).

До церкви поїхали вранці. На спеціальних джипах, бо наш автобус піднятися майже вертикальною гірською дорогою просто не зміг би. Відстань від селища до церкви всього три кілометри, і багато туристів, навіть літніх, піднімаються пішки, аби на собі випробувати, що відчували парафіяни, які збиралися на службу багато століть тому (храм Гергетської Трійці датується XII — XIII ст.).

Побувавши вже у багатьох давніх грузинських церквах, саме в цій — невеликій, аскетичній — я зрозуміла, здається, який сенс таїть у собі слово «благодать». Здавалося, нічого величнішого і таємничішого природа придумати не може. Але на всі захоплені коментарі наші грузинські друзі, загадково посміхаючись, відповідали: «Ви ще в Сванетії не були.»

До речі, про Сванетію. Так склалося історично, що там всі гори мають жіночі імена (Ушба, наприклад). А в провінції Хеві, де знаходиться Казбегі, — чоловічі. Той же Казбек. Жителі Хеві жартують над суворими сванами: «Фе, у вас навіть гори жіночого роду!» Ті парирують: «Зате вони ніколи не скажуть вашим «так»!»

До речі, муніципалітет Казбегі — єдиний район у Грузії, повністю розташований у горах. Я вперше побачила, як виглядають альпійські луги (раніше — тільки в кіно, «Альпійську баладу» з Любшиним, пам’ятаєте?). І гори яскраво-помаранчевого кольору — вони так забарвлені тому, що там б’ють джерела з мінеральною водою, у якій дуже великий вміст заліза. Ми зупинилися, попробували: комусь здалося, що облизують металеву ложку, а мені вода сподобалася — смачна. У цих місцях багато ущелин: є такі, куди ніколи не потрапляють промені сонця. Там вічні льодовики. Декілька ми проїжджали. Дивно: ти у футболці, а метрів за 100 завжди лежить сніг! Тішили нас, дітей асфальту, й отари овець, а особливо, стада корів, які, як завзяті скелелазки, жваво дерлися крутими гірськими схилами, про підйом на які особисто мені й подумати було страшно!..

Під час зупинки біля фортеці Ананурі моя колекція шапок поповнилася ще однією, вельми симпатичною — хевсурською (провінція Хевсуреті межує з Хеві). Щоправда, хевсури носять такі під шоломом. Справа за малим — доведеться, мабуть, розжитися і таким, «аби костюмчик сидів».

СІМ ТОСТІВ НА КУРОРТІ САЇРМЕ

Дорогою в Саїрме проїжджали місто Хашурі. Це в Імеретії. Що здивувало, у кожному селищі біля Хашурі — свій конкретний бізнес. Наприклад, в одному селі роблять гамаки, й уздовж траси красується величезна кількість веселих різнокольорових виробів, що просто зазивають проїжджають вийти з машини й купити гамак, який сподобався, аби на дачі затишно розташуватися в ньому із захоплюючим детективом, пригадати Грузію і вкотре сказати: «Життя прекрасне!..» В іншому — тільки віники (схоже на паркування для відьом). У третьому — плетені кошики, що використовуються в тутешніх краях переважно для збору дерену. У четвертому — всілякі глиняні вироби: посудини для вина, горщики для квітів, посуд. Є села, де в кожному будинку — своє кафе. І такі, де всі печуть хліб. Одного сорту — солодкий. Ми його продегустували. Чаклунство кулінарії!..

Саїрме, куди ми їхали, — бальнеологічний і кліматичний курорт поруч із Кутаїсі. Розташований у горах, на висоті 950 метрів над рівнем моря, довкола — хвойні й листяні ліси, лікувальні мінеральні джерела і термальні води. За радянських часів був дуже популярний, потім, як повелося, роки застою, і тільки кілька років тому відбулося його друге народження.

Через вимушене стояння в заторі наш розписаний буквально до хвилини графік дещо збився. Ми приїхали в Саїрме пізніше, ніж розраховували, і випробувати на собі омолоджуючі процедури курорту, на жаль, не змогли. Дізналися лише, що назва Саїрме дослівно перекладається як «місце, де водяться олені». Начебто одного дня поранений звір увійшов до місцевої річки і несподівано зцілився. З того часу і місцеві жителі почали лікуватися цією воістину живою водою. Нам нагадали, що за часів СРСР продавалася мінералка «Саїрме», друга за популярністю після знаменитої «Боржомі». А за вечерею гостинний господар провів майстер-клас грузинського гуляння. Виявляється, існує сім обов’язкових тостів, які виголошуються завжди і в будь-якій компанії. Перший (без альтернатив) — за Бога. Потім — за свободу (або — за мир). За батьків. За покійних. За майбутнє покоління. За братів-сестер. За кохання. Після цього можна говорити заздоровниці з будь-якого у приводу, але тільки з дозволу тамади. Ось така грузинська арифметика.

СВАНЕТІЯ. У ГОРАХ МОЄ СЕРЦЕ...

Аби дістатися до Местії, столиці Сванетії, нам потрібно було проїхати частину провінції Імеретія. Це західна Грузія. Вона рівнинна, і навіть будинки тут кардинально відрізняються від тих, що ми бачили раніше. Переважно вони цегляні, з великими верандами. Що дивно, тут не прийнято сидіти на веранді вечорами за чашкою чаю. Милуватися природою, «розмови розмовляти», як у наших краях. Веранда використовується лише з утилітарною метою — для провітрювання матраців або ковдр. Довкола будинків — низенькі паркани, а в загорожі, що відділяє одну споруду від іншої, завжди є хвіртка до сусіда. У кожному дворі неодмінно росте фундук. Його тут так багато, що сім’я після продажу врожаю може безбідно жити всю зиму на отримані гроші та ще й вкладати їх у повсякденні потреби — ремонтування будинку, купівлю техніки тощо.

Імеретинці — дуже працелюбний народ й успішні бізнесмени. Проїжджаючи трасою, можна побачити написи: «Є холодний кавун!» Або: «Заморожена вода!» Кожна сім’я тримає по 12—14 корів. Купити тварину можна за 1,5 тис. ларі (це менше однієї тисячі доларів). Місцеві корови дають дуже смачне молоко, бо їх годують кукурудзою, якої тут також — оком не осягнути. (Навіть згадалася політика Микити Сергійовича Хрущова, але це не про нього.) У місцевих курей дуже ніжне м’ясо — з тієї ж причини, завдяки кукурудзяній дієті.

Невеликий відступ: ще декілька слів про грузинських корів — просто не можу втриматися! У мене склалося враження, що в Грузії, майже як в Індії, це тварина — священна. Корів тут надзвичайно багато, вони поважно лежать уздовж траси, зовсім не лякаючись машин (кажуть, тому, що там менше мух). Не кваплячись, переходять дорогу, і водії шанобливо пропускають неспішну процесію. Особливо зухвала може прилягти просто посеред шосе і, без метушні, покручуючи стегнами, ліниво відійти убік тільки тоді, коли машина зупиниться за кілька метрів від неї. Ходять без дзвіночків, без пастухів — кожна знає свій дім і час, коли туди потрібно повернутися. Ми бачили самотніх мандрівників навіть у Зугдіді, а це місто з 80-тисячним населенням!..

Взагалі домашні тварини — кози, свині — у Грузії почуваються вельми комфортно. Вони не існують завдяки господарям, а живуть поряд із ними за своїм устроєм. У деяких свиней, до речі, можна побачити на шиї трикутне дерев’яне пристосування, щось на кшталт ошийника. Це хуліганки, вони люблять забиратися на чужі городи. У такий спосіб сусідів попереджають, звідки чекати біди. Автолюбителям на замітку: об’їжджати свиню потрібно виключно ззаду, бо це миле створення (як кажуть, розумне!) рухається тільки вперед!

Однак повернуся до імеретинців. Вважається, що чоловіки тут — дуже сімейні, жінки — особливі господині. Тому, напевно, в Імеретії й народжуваність найвища — в родині по троє-четверо дітей, і кухня — одна з найсмачніших у Грузії. Імеретинський хачапурі (неодмінно з місцевим сиром) — візитівка провінції.

...За розмовами й не помітили, як опинилися у Сванетії. Це одна з найкрасивіших і найзагадковіших провінцій країни. Територіально Сванетія ділиться на Верхню і Нижню. Свани, що живуть у Верхній, не особливо церемоняться з сусідами, дивляться на них, як то кажуть, зверху вниз, зневажливо говорять: «Порошкова Сванетія». У Верхній — ніколи не було правителя. Тільки одного дня князі Дадешкеліані намагалися підпорядкувати її собі, але далі декількох західних громад не просунулися. Саме тому Східна (Вільна) Верхня Сванетія збереглася до наших днів в архаїчному стані, з великою кількістю кам’яних храмів і сванських башт.

Свани й сьогодні живуть кланами (глава роду — махшві), дотримуючись давніх звичаїв і традицій. Важко собі уявити, але в цих краях до сьогодні існує вендета і крадуть наречених! У сучасній Сванетії за вбивство не завжди карають смертю (це вирішує рада старійшин). Існує три варіанти, як покарати злочинця: кров за кров, плата землею, грошима, цінностями і вигнання клану з поселення. Останнє вважається найганебнішим. Але в поліцію свани ніколи не звертаються.

У цієї народності немає письмової мови, тільки усна. Тому, напевно, сванські пісні дуже відрізняються від фольклору інших народностей Грузії, але описати, як вони звучать, неможливо — потрібно слухати. Прислів’я й приказки передаються з вуст у вуста.

Головне місто Верхньої Сванетії — Местія. До нього від Зугдіді всього 129 кілометрів, проте цей шлях ми долали три непрості години! Ось уже де «серпантин»!..

У Местію приїхали надвечір. Після вечері пішли на прогулянку. Трималися групою, пам’ятаючи про розказане. Якоїсь миті зупинилися на центральній площі міста, чекаючи на тих, хто відстав. Тієї ж хвилини біля нас пригальмував поліцейський джип, колоритний і ввічливий правоохоронець, вийшовши з машини, запитав, чи не потрібна допомога. За вечір ми ще декілька разів зустрічалися з патрулем (причому це був не один і той самий наряд, а в Местії живе трохи більше двох з половиною тисяч осіб!), і завжди поліцейські цікавилися, чи немає проблем. А коли поверталися додому, помітили, що на досить великій відстані від групи на повільній швидкості рухається вже знайомий джип. Нам пояснили: поліцейські хотіли переконатися, що гості благополучно повернулися до готелю.

Взагалі ж бо про професіоналізм і непідкупність грузинських поліцейських я чула ще в Києві, але, думалося, що ці чутки дещо перебільшені. В жодному разі! Якщо вірити офіційній статистиці, поліції довіряє 87% населення Грузії. Більший авторитет має тільки православна церква! З приходом до влади Михайла Саакашвілі, до якого в країні ставляться з великою пошаною, співробітники поліції стали отримувати досить пристойну зарплату (від 500 до двох тисяч доларів, залежно від підрозділу, кваліфікації й звання), мають масу пільг, тому такі безневинні повсякденні «забави», як хабарі, виключені. Якщо ж раптом (у сім’ї, як кажуть, не без виродка) когось викриють у хабарництві, звільняють негайно і, наскільки пам’ятаю, хабарник назавжди втрачає право працювати в органах МВС. Все просто, як бачите.

Знамениті сванські башти ми подивилися наступного дня, при денному світлі. Це своєрідні середньовічні споруди (IX — XII ст.), висотою з шести-семиповерхову будівлю. Впритул до них прибудований звичайний кам’яний житловий будинок. У башту сім’я перебиралася тільки під час нападу на клан. Вхід до неї та перекриття між поверхами закладалися камінням, аби ворог не міг туди потрапити. До 40—50-х років минулого століття свани ще жили в цих будівлях. Потім і до Сванетії докотилися радянські порядки, башти почали руйнуватися, використовуватися, як місце для зберігання усілякого мотлоху. І тільки нещодавно держава взяла сванські пам’ятки під свою опіку. Багато башт реставруються, в одній із них — давньому сванському будинку Маргіані — ми побували. Сьогодні це музей, зі своєю фамільною церквою, ключі від якої завжди зберігалися в родині. Екскурсію проводила Лариса (росіянка з українським корінням!). Двадцять років тому її привіз з Сибіру до Грузії красень-сван, з того часу там і живе. Іліко, один із старійшин роду Маргіані, сказав нам, мовляв, дай Бог кожному мати таку невістку!

Лариса розповіла про свята, які шануються у Сванетії. Їх багато. Близько 160 на рік! Бо свани до цього часу відзначають і язичницькі, і православні дати. Наприклад, одне з найважливіших свят — лампроба. Воно якраз і прийшло з язичництва. 14 лютого після заходу сонця абсолютно всі жителі йдуть на кладовище, запалюють вогнища, згадують покійних. А Новий рік зустрічають з 13 на 14 січня.

Корінного свана легко розпізнати за прізвищем. Вона завжди закінчується на «ані». Іоселіані, Кіпіані, Харгіані. До речі, в Местії є музей трагічно загиблого знаменитого альпініста Михайла Харгіані, яким свани дуже пишаються. «Тигр скель», «Цар і бог гір» — так його тут називають. У Верхній Сванетії взагалі дуже багато класних мисливців і альпіністів. Взимку клімат у горах суворий (- 20), і розслабляються чоловіки не вином, навіть не чачею, а рахі (аналог самогону). Щоправда, п’ють його у свята (згадалося, що їх — 160!), зазвичай же — тапліс-аракі. Медовуху, по-нашому. Найпопулярніша страва — хачапурі з рубаним м’ясом (кубдарі).

Дійсно, у Сванетії до цього часу крадуть наречених, але, за сучасними грузинськими законами, якщо дівчина незгодна вийти заміж за викрадача і подасть заяву в поліцію, можна потрапити до в’язниці. Прецеденти є.

А потім канатною дорогою ми піднялися на гірський схил, з якого відкривається неймовірної краси (до болю в грудях!) велична панорама Кавкасіоні. На згадку про це місце у мене залишився малюнок молодшого сина сванської дружини Лариси — Мурмана, зроблений на камені з древньої Местії.

ПІДБИВАТИ ПІДСУМКИ НЕ БУДЕМО

Ми проїхали Грузією три тисячі кілометрів. Побували у п’ятьох провінціях (із 22). У Сатапліа спускалися в кастрову печеру з підземною річкою, в Батумі потрапили на зворушливе шоу танцюючих дельфінів. Побачили пластику і пристрасть справжніх грузинів у чудових народних танцях. Почули магічні пісні незрозумілою сванською мовою. Скуштували, напевно, всі фірмові страви різних провінцій Грузії (тепер більшість сидить на дієті). А коли прийшла пора розлучатися, вже креслили маршрут наступної поїздки.

Я захворіла цією країною. І тому не прощаюся з нею. А говорю: «Нахвамдіс! Ме шен міквархар, Сакартвело!» (До побачення! Я люблю тебе, Грузіє!)