«Коли ми, українці, хочемо мати будучність, мусимо шанувати нашу минувшину»

Перший поза межами Європи Український музей та бібліотека-архів мали на меті формування й наповнення такої культурно-освітньої скарбниці української нації, з якої черпали би знання не лише народжені в еміграції нові покоління українців, а й усі народи, які населяють Америку.

* * *

Американські митники, які перевіряли багаж на новоприбулому з Європи кораблі, ніяк не могли втямити, що робити з тими кількома величезними ящиками, стягнутими уздовж і впоперек кованими поясами та розмальованими якимись витіюватими візерунками. У поясненні стомленого з тривалої дороги власника цього вантажу повторювалися два слова: «юкрейн, мьюзеум».

Нарешті, дивовижні українські скрині, що подолали протягом трьох місяців мандрівки підводою, потягом та кораблем тисячі миль, відкрили. Перед очима чужинців постало те, що викликає наймиліші почуття в кожного українця і що увиразнює його з-поміж інших. То були вишиванки, рушники, цимбали, сопілки, бандури, керамічні кахлі, інкрустовані вироби з дерева, писанки, ікони. З інших запакованих згортків поставала велич і краса Софії Київської, Золотих Воріт, саркофага Ярослава Мудрого, Білого Національного Хреста з могили Маркіяна Шашкевича. Ці символи українства були втілені на замовлення американських українців у кам’яних макетах відомим львівським майстром Сергієм Литвиненком.

Зворушені побаченим, митники вирішили пропустити багаж, не взявши з його власника жодного цента податку.

Того ж дня, після доставки спеціальним авто цих довгожданих скринь із Нью-Йорка до Стемфорда, в село Підмихайлівці побіля Львова на адресу настоятельки тамтешнього монастиря матері Моніки було надіслано листа, в якому — пересипані добротою та гумором щирі подяки за допомогу. Ось, наприклад: «Щойно розпакував скрині, що привіз із собою з Галичини. Американський митний уряд так довго возився з ними, доки дозволив перебрати їх без мита... Всі предмети, призначені до музею, прийшли в добрім стані. Тільки на другий раз прошу передавати щось меншого і трошки легшого. Хлопці мало собі хребців не переломили, коли переносили ті скрині...»

Так новопризначений директор Українського музею у Стемфорді Лев Чапельський подякував галичанам за своє перше вдале відрядження в Україну, куди його відрядили від управи Греко-католицької церкви як збирача народних старожитностей зі Старого Краю.

У цей же час на другім кінці Америки сестра Северина завершувала двомісячний тур-представлення найбільшими місцями поселення українців у різних штатах кращих зразків предметів народного побуту. Вона повернулася до Стемфорда з кількома сотнями доларів добровільних пожертв, зібраних від пересувної виставки, того ж дня, коли владика Костянтин Богачевський приніс у ще порожню стіни залу загорнуту в материнський рушник книгу, свого часу привезену ним із рідного села Голин Долинського повіту, що на теперішній Івано-Франківщині. То був «Октоїх» — один із шедеврів німецького друкаря Швайпольта Фіоля, що побачив світ у Краківській друкарні тогочасною українською мовою 1491 р.

ШЕДЕВР НІМЕЦЬКОГО ДРУКАРЯ ШВАЙПОЛЬТА ФІОЛЯ, ЩО ПОБАЧИВ СВІТ У КРАКІВСЬКІЙ ДРУКАРНІ ТОГОЧАСНОЮ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ 1491 РОКУ, — «ОКТОЇХ»

Власник родинної реліквії тоді й не здогадувався, що згодом офіційне оприлюднення примірника цієї книги викличе на Заході справжню сенсацію. Адже йшлося про нашу друковану історичну пам’ятку, яка з’явилася за межами етнічних українських земель на 83 роки раніше від офіційно прийнятої в СРСР дати започаткування прийшлим із Москви Іваном Федоровим українського друкарства (йшлося про вихід у Львові «Апостола» І. Федорова 1574 р.).

КОНЦЕПЦІЯ МУЗЕЮ НАРОДИЛАСЯ У ЛЬВОВІ

«Оживлені» вище у такий спосіб кілька архівних документів дають змогу сьогоднішньому читачеві відтворити хвилюючі картинки далекого минулого, що передували офіційному відкриттю першого на американському континенті Українського національного музею. Було це 1935 року, хоч задокументованою датою його заснування є 1933-й. Таким чином, нинішній рік можна вважати вісімдесятим, відколи запрацювала ця поважна на Заході культурно-освітня установа українців.

Перший поза межами Європи Український музей та бібліотека-архів мали на меті формування й наповнення такої культурно-освітньої скарбниці української нації, з якої черпали би знання не лише народжені в еміграції нові покоління українців, а й усі народи, які населяють Америку.

В організації нової для діаспори справи дуже став у пригоді короткий «музейний досвід» її ініціатора. У десятих роках ХХ століття, коли на поклик митрополита Андрея Шептицького формувався Національний музей у Львові, тодішній викладач та віце-ректор Львівської духовної семінарії Костянтин Богачевський декілька разів виїздив у села Калущини для збирання експонатів до майбутнього музею. З першим директором цього музею доктором Іларіоном Свєнціцьким у нього віддавна склалися приязні взаємини. Тому й відповідь на звернення до старшого приятеля з проханням по допомогу не забарилася.

Працівник Львівського музею доктор Євген Пеленський незабаром надіслав до Стемфорда докладний план створення нового дітища з трьома провідними відділами: українська культура зі старого краю; українська культура в Америці; український науковий інститут. Для поповнення двох перших відділів і були організовані відрядження Лева Чапельського в Україну та сестри Северини по Америці. Основою ж для дослідницької роботи мав стати архів.

Одними з перших дорогоцінні архівні теки, що активно формувалися від початку, заповнили посилки від львівських учених Ярослава Гординського та Федора Колесси. То були повні підшивки рідкісних на сьогодні періодичних видань, зокрема, «Зоря Галицька» від 1849 року, віденський «Вістник» від 1863-го, «Гличанин» від 1867 років. З’являються оригінали листів Михайла Грушевського, Богдана Лепкого, Кирила Студинського та низки інших відомих українців. Архів став самостійно набувати цінні документи з життя й діяльності кращих представників української еміграції, її громадських інституцій.

ЯКБИ ЕКСПОНАТИ ВМІЛИ ГОВОРИТИ...

Про поступ Українського музею в Стемфорді може свідчити таке порівняння. Якщо через три роки від часу відкриття тут було понад 700 експонатів, то нині їхня кількість наближається до 12 тисяч. У тім числі близько семи тисяч — предмети народної творчості, понад три тисячі картин та скульптур, близько тисячі релігійних предметів. Гордістю музею є колекція унікальних українських стародруків. З огляду та те, що окремі з цих раритетів важко віднайти навіть у найбільших бібліотеках в Україні, ця тема заслуговує на окреме наукове дослідження.

ЗАЛА СТАРОДРУКІВ МУЗЕЮ

Незвичних, почасти драматичних, повчальних і захопливих історій творення та побутування більшості з цих експонатів можна назбирати на окрему книжку. У цьому стислому огляді варто звернути увагу на деякі з них.

Напевно, назавжди закарбувалися в пам’яті обличчя молодих українських хлопців — політичних в’язнів однієї з польських тюрем. Довідавшись, що на світовій виставці в Чикаго 1933 р. українська діаспора вперше виставляє розгорнутий павільйон із назвою «Україна», вони заходилися готувати для неї і свій експонат. Вийшов дивовижної форми й краси дерев’яний інкрустований стіл з кількома скриньками такого ж способу виготовлення. Сподіваючись, що кошти від продажу цих виробів підуть на лікування тяжкохворих побратимів, польські українці надіслали вироби до Чикаго. На жаль, вочевидь, через зависоку ціну такі експонати до закінчення виставки не знайшли покупця. Натомість доля хворих земляків у Польщі, які зі щирою надією чекали на звістку із Чикаго, настільки розчулила жінок у Союзі українок Америки, що вони вирішили організувати по всій Америці лотерею. Кошти від неї пішли на закупівлю ліків, а створені у в’язничних умовах інкрустовані вироби відтоді дивують і захоплюють відвідувачів музею.

Майже детективною виглядає історія порятунку американськими українцями старовинних риз із Києво-Печерської лаври. Їх викрала в Києві чиясь невідома рука для перепродажу за кордоном. Інформація про лот на престижному аукціоні в Нью-Йорку 1970 р. із гаптованими золотою парчею ризами з написом «Зроблено в лаврі, Київ 1830 р.» зацікавила відомого в еміграції митця Святослава Гординського. Пересвідчившись, що ризи автентичні, він вийшов на директора музею в Стемфорді Василя Ленцика. Там без вагань зробили все, щоби викупити той лот для своєї колекції. «Ціна була справді зависокою, але виріб талановитих києво-печерських умільців заслуговував на те, щоб потрапити не до чужинських рук, а залишитись надбанням українців», — з гордістю розповідає про цей епізод куратор музею Любов Волинець.

Старовині гуцульські цимбали також з’явилися в музеї через драматичні обставини. Але вони позначені серпанком толерантності й солідарності українців діаспори зі своїми земляками в радянській Україні. Історія така. Наприкінці 1980-х років колишнє радянське товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном «Дружба» спровадило на гастролі в Америку народний танцювальний ансамбль «Вірність» зі Львівської політехніки. Свідком невеселого завершення гастролей був викладач семінарії отець Іван Терлецький, який організував у Стемфордській єпархії з допомогою своїх громад додаткові чотири концерти і мав відвезти артистів до аеропорту Нью-Йорка. Керівництво радянської авіакомпанії «Аэрофлот» раптом навідріз відмовилося оформляти багаж... на львівські цимбали. Аргумент керівника колективу, що із Москви до Нью-Йорка цим же літаком інструмент пройшов митний контроль, не мав жодної сили. Отець Терлецький зателефонував до владики Василя Лостена: «Чи могли б ми купити в аеропорту цимбали?» Зрозумівши суть проблеми, владика благословив суму 1000 доларів. Львівським артистам вистачило й на покупку нових цимбалів, і на додатковий гонорар від щедрих земляків-українців.

В іншій залі відвідувачі роздивляються незвичне за візерунками та формою покривало. Виготовлене воно наприкінці ХІХ століття із рукавів буковинських вишиванок, які поєднані між собою мереживними стібами. Автор цього покривала — народжена близько 1850 р. народна майстриня із Чернівців Осипа Григорович (із роду Маєрів). Будучи знаною майстринею, вона найбільше цікавилася народними сорочками. Часто купувала їх на ярмарках і творила з рукавів різноманітні композиції — на скатертях, портьєрах, покривалах, торбинах, платтях. Цими речами вона не лише заробляла на життя, а й обдаровувала дітей та онуків. Цей виріб музею подарувала внучка Осипи — Степанія Звонок із канадського Монреаля.

Окремої оповіді потребує колекція сучасної кераміки з українськими мотивами, виготовлена у французькому Мужені. Двоє колишніх львів’ян, знаних у діаспорі митців — Юрій Кульчицький та Іванна Нижник-Виників — спробували були продовжити українську історію Мужена, організувавши на колишній дачі Володимира Винниченка керамічну міні-фабрику. Пані Іванна, котра мешкала поряді із подружжям Винниченків, відкупила цю дачу після смерті її господаря. Спочатку справа йшла добре — французи охоче купували вишукану порцеляну українських митців. Однак із часом те місце їм довелося полишити. Стемфордська колекція такої порцеляни — одна з останніх, яка побачила світ з маркою косись українського Мужена.

І насамкінець — кілька рядків про колекцію українських писанок. Без перебільшення, у Стемфорді вона справляє найяскравіше враження. І не лише за кількісними параметрами (від кожного з десяти етнографічних районів України представлено по 40 — 50 автентичних зразків писанкового орнаменту), а й авторським виконанням: все це зробила одна людина, американка українського походження Таня Осадча. Все свідоме життя вивчала й відтворювала один з головних оберегів української душі. Із 1991-го постійно їздить в Україну, організовує своїм коштом виставки в різних містах, залучаючи до мистецтва писанкарства американську та українську молодь.

...Часто буваю в різних музеях України. Найбільше розчаровують краєзнавчі, у концепціях переважної більшості яких переважає антиукраїнська за змістом радянщина. На обережні зауваження чуєш у відповідь: немає коштів, держава не допомагає, виживаємо, як можемо...

Мабуть, цим музейним працівникам слід було б відвідати стемфордські музеї, щоб побачили, як там, і навчилися, як по-справжньому працювати в цій царині, як формувати у відвідувачів справжній патріотизм. Він так потрібен нам, українцям, сьогодні.

* * *

За час перебування в Америці вдалося потримати в руках і дізнатися неймовірну історію однієї української реліквії, що пов’язана з українською столицею періоду УНР. Утім, вона зберігається не в колекції Стемфордського музею, а в приватних руках. Власник цього справді унікального, можна сказати, сенсаційного експоната готовий передати його до Києва. Але за двох умов: коли в столиці України влада направду буде українською, і коли буде реставровано старовинну будівлю міської мерії. Цей експонат — якраз звідти.

Неймовірний сюжет про це — у наступному матеріалі.

Київ — Нью-Йорк — Стемфорд — Київ