Рожевощокий weekend

Живучи в урбанізованих лещатах переобтяженого центру столиці, в режимі транспортного пресування, багатолюдності, зізнаюся, все одно люблячи це все, та потрапляючи в тиху напівсонну пишність природи, що ще не прокинулася, немовби з розгону налетівши на тишу юної весни, мимоволі завмираєш — як гарно! Потім, прогулюючись Оболонською набережною, мимоволі повторюватиму і повторюватиму одне і те саме — як гарно! Навіть занервувала — про що ж писатиму при таких зітханнях...

Того ранку, напередодні Масляної, було так безлюдно, та й прийшли ми до весни без запрошення, а зима відразу, що називається, з порогу стала дибки — я, мовляв, сама ще ягідка хоч куди, своє не віддам. Через кілька годин зима була вже не такою активною — все пахло свіжістю: і вода, і далечінь, і навіть жменька (розміром з долоньку) свіжої травички, а велике поле для гольфу, здається, зими зовсім не помітило.

ПІВНІЧНА ОКОЛИЦЯ КИЄВА ОБОЛОНЬ ВІДОМА З ДАВНІХ-ДАВЕН. АЛЕ ЧЕРЕЗ ТЕ, ЩО УРОЧИЩЕ ЦЕ ЯВЛЯЛО СОБОЮ ВЕЛИЧЕЗНІ ЗАПЛАВНІ СІНОКОСНІ ЛУКИ, БОЛОТА З БАГАТЬМА ОЗЕРАМИ, РІЧКАМИ Й РУЧАЯМИ, СЕЛИТИСЯ ТУТ БУЛО НЕЗРУЧНО. НА ЦІЙ МАПІ XIX СТОРІЧЧЯ ЦЕ ДОБРЕ ВИДНО

Виникло враження певної санаторності, якісного благополуччя буття, стабільно продуманого ранку, схоже, звичного для жителів Оболоні, в усякому разі, будинків першої лінії набережної: матусі з дорогими дитячими візочками і недешевими собачками в модних комбі — в смужечку, горошок, клітинку; одягнені в спортивний одяг сім’ї на пробіжці, рибалки, що прискіпливо оглядають свої на зиму законсервовані містки, які дуже скоро будуть зняті з якорів (власне, вони просто прив’язані до дерев) і почнеться знову улюблена гра з вудкою та спінінгом, моржі на одному і тому ж місці сміялися у воді, яка для них чим холодніша, тим краща, довкола багато малечі, причому, здивувалася, того ранку майже всі дітлахи на майданчику бігали такі рожевощокі, що захотілося підійти ближче і переконатися — ні, це не діатез, це здоров’я.

ЯК ВИГЛЯДАЛА ОБОЛОНЬ ДОБРЕ ВИДНО Й НА ЛИСТІВЦІ 1908 РОКУ

Легкий запах димку додавав ароматного захвату, проводжаючи очима велосипеди, розумієш, як же чудово мчати, крутити педалі, думати про щось своє, а чиста природа, схоже, все подарує сама, і просити не треба. «Заповідник якийсь», — ділилися думками мимохідь. Адже недовір’я вже укорінилося, та й як не дивуватися, проїхавши в метро хвилин 25, опинитися в зачарованому просторі, ніби помчав далеко-далеко з галасливого мурашника, залишивши і проблеми, і метушню, і відстороненість.

Є У ПАРКУ НАТАЛКА І СВОЄРІДНА СТАРОЖИТНІСТЬ — КОЛОСАЛЬНА ЗАЛІЗОБЕТОННА КОНСТРУКЦІЯ, ЗАЛИШОК ГРАНДІОЗНОГО БУДІВНИЦТВА СТРАТЕГІЧНОГО ТУНЕЛЮ ПІД ДНІПРОМ, ЯКОМУ ЗАВАДИЛА ВІЙНА 1941 РОКУ. СПОРУДА ЦЯ — КЕСОН, У ЯКОМУ МАЛА БУТИ ЗМОНТОВАНА ПРОХІДНИЦЬКА МАШИНА — ЩИТ, ЯК ЇЇ НАЗИВАЮТЬ МЕТРОБУДІВЦІ. ТОДІ УСЮ ЦЮ МАХИНУ МАЛИ ОПУСТИТИ ПІД ЗЕМЛЮ НА 50-МЕТРОВУ ГЛИБИНУ І З ЦЬОГО МІСЦЯ ПОЧАТИ ПРОКЛАДАТИ ТУНЕЛЬ

Біля скульптурної бронзової групки, звичайно, затрималася: золота рибка, дві собачки, які віддано чекали, схоже на нас, жабка на лататті — все без пафосу, тепло. До золотої рибки, природно, притиснулася і, судячи по відполірованих боках, не одна я проробляла подібне, попросила по секрету дещо. Знаючи з дитинства, що жадібних вона не любить, прохання було скромним, але містким. Вона, схоже, почула. Звертаю увагу на те, як грамотно вимощена набережна — під ногами ані ямки, ані вибоїни, не те, що на Михайлівській площі, по якій проходжу щодня. Вона вже народилася халтурною, мабуть — задумано було, так, мовляв,  — зійде, корона не впаде. Думка міська промайнула і якось повільно поплила, знову зачепилася за турніки, спортивні снаряди, мабуть, звично для оболонського ранку обжиті фізкультурниками-початківцями. Довкола, повторюся, ані недопалків, ані порожніх пляшок, ані пакетів — як екзотично! Півколо дорогих котеджів ще не так давно було відгороджене від основної прогулянкової стежки брамою, але зараз її зняли і ті, хто гуляють, щосили придивляються до життя, прихованого за зеленими насадженнями. Не думаю, що мешканці цих багатих особняків у захваті і раді бачити публіку постійно, але набережна все ж таки для всіх. У цьому й фішка. Причальна стінка біля води поки теж відпочиває, але в сезон не раз бачила тут шикарні яхти. Зима ще досипляє, безлюддя — тимчасове і хотілося, повторюся, лише дихати. Так ліниво ми давно не працювали, одночасно погодилися ми, але можливо, в цьому ранньому весняному розслабленні був і чесний портрет березневої мрійливості біля води.

ТАК ОБОЛОНЬ І УРОЧИЩЕ НАТАЛКА ВИГЛЯДАЮТЬ З ТРУХАНОВОГО ОСТРОВА У НАШІ ДНІ

Чомусь зраділа, побачивши величезний напис, який стверджує, що майбутнє українського гольфа починається на Оболоні, і тут себе пригальмувала — адже це міцно конвертоване життя йде паралельно і завтра звичайно не побіжу записуватися до гольф-клубу на навчання, але приємно було все одно — богемний вітерець торкнувся. І тут почула від заклопотаного колеги, мовляв, у нього досі немає крупного плану. «У мене й дрібного немає», — заспокоїла його, але не себе.

НА ОБОЛОНСЬКІЙ НАБЕРЕЖНІЙ Є ЧИМ ПОМИЛУВАТИСЯ

Проте ми чудово знали, куди йшли — в парк Наталка, який продовжує набережну. Йшли і прийшли до таємничого об’єкту з минулого — стратегічного тунелю, задуманого ще в 30-ті роки минулого століття, а будівельні роботи почалися перед війною, в сорокових. Саме вона й перешкодила довести справу до запланованого завершення. Будувався тунель у режимі підвищеної секретності, на нього покладалися функції життєво важливі — власне, це був б шлях під водою.

— 1989 року я готував тут репортаж, — розповів Сергій П’ятериков, — і проїхав по цих місцях. Тоді ще були живі метробудівці, що зводили оболонський гігант, який мав з’єднати під водою два береги і в разі підривання мостів, став би дорогою життя для поїздів. Задумано було дві колії для підвезення необхідного — від продовольства до людей. Нині оболонка прохідницького щита, біля якої фотографується публіка, і де живе потужне відлуння (сама перевірила) — можливо, припустила, вже й приватизована. Адже у нас ці процеси теж відбуваються часто в режимі підвищеної секретності, а, можливо, ще «гуляє». Проте майданчик довкола ретельно розчищений, ось, підозрілість, що стала частиною нашого життя, і тут як тут. Перервало ці мої внутрішні роздуми продовження розповіді, і дізналася, що будувався кесон у надзвичайно складних умовах, тут працювало понад 20 тисяч людей. Не всюди тоді могла дістатися техніка, тому — дуже багато ручної роботи і, як підкреслив напарник, у складному режимі. Досить сказати, що зміна тривала лише чотири години. З перепадами тиску не пожартуєш, але тут і платили в рази більше, ніж іншим метробудівцям, та все ж паркани здоров’я були відчутними.

СЬОГОДНІ ОБОЛОНСЬКА НАБЕРЕЖНА — УЛЮБЛЕНЕ МІСЦЕ ВІДПОЧИНККУ КИЯН

Дивуюся, але сьогодні (а минуло понад 70 років) споруда може служити своєрідною рекламою і тій праці, і якості чавуну та металу. Чесний був заміс — і людський, і сировинний. Звичайно, у будь-який момент тут може з’явитися новий релакс-об’єкт, але якщо на те пішло, хотілося, аби все було обіграно з повагою до минулого, аби все було доречно, без зайвої строкатості. Якесь маля, забігши усередину гігантського «звіра», закричало — це я, це я. І відлуння зітхнуло у відповідь: я... я... Мені теж захотілося пограти в цю гру — можу собі дозволити на відпочинку, який, на щастя, роботою зветься. Щастить декому...

Ми ж зустрінемося за новим поворотом і не розгубимо обопільного бажання блукати, все помічаючи, до того ж без мобільника. Погодьтеся, так затишніше.