Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Шляхами Франка у Відні

Австрійський період життя: ретроспектива
28 липня, 12:54

У мене було дванадцять годин на те, аби пройти, відчути та заглянути у минуле. У той період франкового життя, який пов’язаний із новими науковими звершеннями, захистом дисертації та навіть кандидуванням до Австрійської державної ради. На жаль, у прокладеному маршруті, далеко не всі пункти вдалось відвідати. І не через відсутність часу, а через те, що їх вже не існує...

«НЕЗНАЙОМЕЦЬ У ЧОРНОМУ ЕЛЕГАНТНОМУ ПЛАЩІ»

На Північному вокзалі зранку 7 жовтня 1892 року зауважили незнайомця — «середнього зросту чоловіка у чорному елегантному плащі, при капелюсі й краватці, з великими валізами в руках». Він вийшов з потяга Львів-Відень, ѓречно відмовився від вокзальних носіїв і сміло попрямував до станції візників. Мабуть, не вперше у Відні. Назвав адресу й диліжанс рушив — спершу до Дунайського каналу, через Шведський міст, а тоді, без поспіху, до старого міста. До Відня приїхав Іван Франко...

Через кілька днів український письменник та публіцист Михайло Павлик отримає листа від друга Івана, з яким разом створили Русько-українську радикальну партію: «Дорогий друже! Шлю Вам поздоровлення з Відня. Мій адрес: Wien, 1, Wipplingerstrasse, № 26, 1 Steige, 4 Stok». Саме за цією адресою Іван Франко винаймав помешкання з товаришем зі Львова, майбутнім відомим літературознавцем та академіком АН України, Василем Щуратом. «У цьому помешканні він не раз зупинявся й пізніше, під час наступних своїх приїздів до Відня», — пише Василь Савчак. Цей будинок, тепер позначений меморіальною таблицею із надписом «У цьому домі жив у 1894 році великий поет та учений Іван Франко», знаходиться неподалік головного корпусу університету.

 

ВСТУП ДО ВІДЕНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Саме університет був основною метою його переїзду до Відня, одного з найпотужніших наукових центрів. Позаяк із Львівського університету, який тепер має ім’я Франка, студента Івана вигнали — всі дороги наукової кар’єри там йому були перекриті. Ще у листі до дружини 10 серпня 1891 року Франко писав про пораду профессора Смаль-Стоцького щодо докторантури: «Тут у Львові я би Вам не радив подавати, тут Вам будуть робити перепони...». Й сам Франко про тодішню ситуацію писав не найкращим чином: «Львівський університет аж ніяк не був тоді світильником у царстві Духа; щобільше, можна його було б порівняти з закладом для культури безплідності...Я пристрасно прагнув знання, але одержав тільки мертвий крам, а його треба було проковтнути, якщо бажалося цісарсько-королівську посаду». Через «соціалістичний процесс» австрійської бюрократії 1877—1878 року Франку не дали закінчити університет.

«Такого випускника у Львівському університеті не хотіли мати», — пояснює нам філолог та франкознавець Святослав Пилипчук. Тому, щоб захищати докторат він їде до свого знайомого професора-мовознавця Степана Смаль-Стоцького у Чернівці. І вчиться у Чернівецькому університеті один семестр. А після завершення думає про тему докторської дисертації. Але з ким її узгоджувати? Єдиним керівником міг бути Омелян Огоновський, до якого Франко звертається з темою «Поетична поезія Тараса Шевченка», яку, звичайно що, відкинули. Адже йшлося про «табу» — ідею національного відродження та державності. Огоновський боявся та відмовив Франкові. «Згодом він звертається з іншою ідеєю про релігійну поезію, — продовжує розповідати Святослав Пилипчук, — передовсім про релігійні пісні, однак і тут Огоновський не зміг ні чим допомогти, адже був некомпетентним у цій справі. Тому Франко вирішив проконсультуватися з Драгомановим, який в той час перебував у Женеві. У листовому режимі вони навіть узгодили план дисертації. Але і ця тема не пройшла».

Третя тема присвячена Івану Вишенському. Франко захопився цим письменником-полемістом — написав ѓрунтовну монографію, де проаналізував його творчість та життєвий шлях. І знову поразка — тему відхиляють. Франкові довелось шукати інше рішення. За порадою колег він їде до Відня, де мав контакти зі славістом Ягичем. Нарешті! Нарешті узгодили тему: «Варлаам і Йоасаф — старохристиянський духовний роман і його літературна історія». Франко здає кандидатські іспити: латину, філософію... До речі, є один курйозний момент, який Франко описує в листах до Драгоманова. Начитавшись різних книжок, на одному іспиті Франко згадав про так звану золоту та срібну латину. А це було темою докторської дисертації професора, що приймав іспит. Той, звичайно, почав його випитувати. Франко сказав: «Було соромно, але якось викрутився». Вступив.

Порадившись з дружиною, він бере відпуску у польському виданні «Kurjer Lwowski», де працював журналістом, і остаточно переїжджає до Відня. Тоді, повний сумнівів та тривоги, він навіть не здогадувався, що згодом займе почесне місце серед докторів філософії Віденського університету.

АВСТРІЙСЬКИЙ ПОЛІТИК?

Але Франко бачив у доктораті ще й інші перспективи: «Докторат був би важливий для мене хоч тим, що він дає права політичні (право голосування і вбирає мості до парламенту)». Відень 1892—1893 років спричинився до вибору Франком свого місця у політичному процесі тих років: він зближується з представниками європейських країн політичних та суспільно-громадських рухів, зокрема — стає «гострим і вкрай упертим» другом лідерів тогочасної австрійської соціал-демократії — Віктора Адлера та Ернеста Пернерсторфера. І саме у Відні Франко познайомився із майбутнім президентом Чехословаччини Томашем Масариком.

Як відомо, пізніше Франко тричі кандидував до австрійської Державної ради. «Але досконале законодавство та адмінресурс допомогли йому провалитись на цих виборах, — пояснює Святослав Пилипчук. Франко вважав, що завдяки своїй працелюбності та знанням законів може щось змінити у галицькому суспільстві». Але такої нагоди не трапилось. Він прагнув підіймати українську справу, ходив на «Віденську Січ». Але мав прикре враження, тому що «всі думали, як після зібрання піти на пиво, а не вирішувати конкретні справи».

ДОКТОРАНТУРА

У травні 1893 року дисертація «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» була завершена. У цій праці він покликається на доступну європейську літературу, використовує багато німецькомовних джерел і навіть східну літературу. У цьому дослідженні Франко висунув тезу, що, попри величезну популярність старохристиянського роману про Варлаама і Йоасафа, він має східне походження, що первісно це був мотив давньоіндійської літератури.

У той час Франко пише до своєї дружини: «Не хотів я писати тобі, поки не скінчу своєї роботи, та отсе, Богу дякувати, скінчив і віддаю нині. В неділю буду в домі у Ягича... У нас тут погода прекрасна, вчора увечері перепав легенький дощик. У неділю з одним поляком був я у Ляксенбургу, кілька миль за Віднем, де є величезний цісарський парк і замок цісаря Франца І на острові, довкола обведений ставом... Та про се треба усно оповідати, бо писати ніколи. Впрочім, не буваю ніде, переважно сиджу в хаті і працюю...». У Франка дещо покращилося матеріальне становише. Його п*єса «Украдене щастя» отримала премія на конкурсі львівського журналу «Зоря», яку автор подав до постановки у львівському театрі.

Іван Франко склав іспити з відзнакою: «Значить, моя задача сповнена! Приходиться тепер зачекати тільки на промоцію, т. є. торжественний акт, на котрім об’являть публічно уділення такому-то степені доктора, після чого вручать і диплом...». Промоція відбулася 1 липня. Опівдні відбувся офіційний акт присудження Франкові ступеня доктора філософії, а опісля професор Ватрослав Ягич влаштував традиційний у таких випадках «Комерс славістів». Про те, як відбувся він, розповів сам Франко у листі до дружини Ольги: «Ягич був дуже веселий і говорив пару разів промови. Крім нього, були: проф. Іречек, проф. Краль з Празького університету, багато хорватів. При кінці прийшов проф. Крумбархер з Мюнхена — автор візантійської літератури, котрий розмовляв зі мною про «Варлаама і Йоасафа» і обіцяв прислати мені працю свого товариша Е. Куна про сю тему. Промов було багато, між іншим і мене заставили говорити по-українськи».

Він запросив своє товариство на святкування у віденський парк «Пратер». Звідти, під натиском тих же друзів, посилає телеграму до газети Kurjer Lwowski, і вже наступного дня, 2 липня, у вечірньому випуску газета під рубрикою «Хроніка» повідомила львів’ян: «Докторат філософії здобув 1 липня цього року у Віденському університеті Іван Франко, наш шановний товариш і співробітник, справжній українець і знаменитий дослідник слов’янських справ»...

Відбулося. Захистив.

«Це протиріччя, — каже професор-славіст Віденського університету Штефан Сімонек, що досліджує творчість українського літератора. Чому в Галичині захистити дисертацію було неможливо, а самому центрі Австрійської монархії він не тільки закінчив навчання, а й отримав ступінь доктора».

ПРЕСА

Після свого перебування у Відні Франко стає постійним співробітником багатьох австрійських періодичних видань: Die Presse, Die Zeit, Osterreichische Rundschau, Zeitschrift fur osterreichische Volkskunde, Die Waage, Arbeiter Zeitung, Neue Revue, Aus fremden Zungen. Особливо тісні контакти налагодилися у Франка з тижневою газетою Die Zeit, з якою він співпрацював упродовж двох десятиріч, до кінця днів своїх. В особі Франка провідна віденська газета мала мудрого, аналітичного публіциста. А для Франка газета Die Zeit була тим виданням, де він, австрійський громадянин і провідний український діяч, міг висловити те, чого йому ніколи не могла б дозволити тодішня провінційна галицька преса.

Після свого докторату Франко ще не раз був у Відні: у 1895, 1896, 1898, 1900, 1902 роках... Це, зокрема, були виїзди з приводу його габілітації на посаду доцента Львівського університету (тодішнє міністерство освіти під шаленим тиском галицького намісника Казимира Бадені так і не дало дозволу доктору філософії Івану Франкові обійняти кафедру української літератури), участь у зібраннях австрійських соціал-демократів, у зборах товариства українських студентів «Січ», робота у віденських архівах і бібліотеках...

«Востаннє Франко побував у Відні своєї трагічної весни 1909 року, — пише Василь Савчак, — проїздом до курортного містечка Ловрань на побережжі Адріатичного моря. Хворий письменник намагався вилікуватись від невиліковного на той час паралічу рук. Тим же шляхом, знесилений хворобою, у супроводі спішно викликаного зі Львова сина Андрія, повертався він додому — через Відень і Краків...»

14 серпня 1915 року, у часи Світової війни, Франко пише свій останній лист до Відня, до професора Ватрослава Ягича: «Вельмишановний пане раднику! Передовсім шлю Вам сердечне вітання після жахливого часу (Франко має на увазі російську окупацію Львова. — В.С.). Цього разу зима мене сильно виснажила й дуже ослабила. Але, Богу дякувати, моя сила духу не постраждала... Залишаюся з глибокою пошаною, д-р Іван Франко».

ПАМ’ЯТЬ

Останнім пунктом призначення маршруту «Дня» став пам’ятник Франку у Відні. Погруддя розташоване на Postgasse, біля церкви Святої Варвари, поблизу Дунаю... Скульптор цього погруддя — український митець, заслужений діяч мистецтв України — Любомир Антонович Яремчук. «Цією темою я горів ще з студентських років. Намагався вникнути в суть його творчості і навіть взяв тему дипломної роки «Іван франко в Дрогобичі». Їздив часто в ті краї, він був мені близький по духу», — розповів скульптор.

Хоч ця ідея давно «квасилася» серед автрійсько-українського товариства, реальні кроки запропонували Борис Ямінський та Пилипчук Василь. «Ми ходили по Відню, думали — де найкраще місце. Вирішили біля цервки Святої Варвари. Я хотів навіть площу цю запропонувати назвати площею Івана Франка. Але нам було відведено лише конкретне місце — 2 на 2 метри, більше не було де рухатися. Генеральний вікарій української греко-католицької церкви в Австрії Олександр Остгайм-Дзерович взяв на себе функції оргкомітету. Підключилося посольство — Василь Пилипчук, Макаревич. Ми обговорили варіанти, затвердили в колах демократичних. Тоді мені здалось, що австрійська бюрократія ще гірша за українську, — згадує Любомир Яремчук. Я зробив все, що від мене залежало. Це простір, в якому працює художник. Все решта — доля».

Зараз площа, на якій стоїть погруддя, стала місцем зібрання української громади у Відні, яка, попри бурхливе австрійське життя, пам’ятає своїх героїв.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати