Сума Сум

ЧАСОПРОСТІР

— Який ваш перший спогад про Суми?

Альберт ЦУКРЕНКО: — Мені три роки, на вулиці спека, і, випускаючи мене гуляти (тоді не боялися випускати малят у двір одних), мама залишає мене в одних трусиках. Я біжу вниз сходами з нашого 5-го поверху, і що пам’ятається як зараз — прохолодні сходинки під босими ногами й хвиля теплого повітря назустріч.

Володимир ПАХОЛЮК: — Дворик на вулиці Нижньосироватська, 60, де жили мої бабуся та дідусь. В центрі двору була велика тіниста клумба з величезним каштаном. Земля на клумбі залишалася вологою і в деяких місцях вкрилася мохом. Кущі червоних амарантів і жовтих рудбекій разом з острівцями вкритого мохом чорнозему робили це місце схожим на обкладинку «Сержанта Пеппера», а густа тінь і лози дикого винограду, що спускалися по водостічних трубах, — на Тіттенгерст-парк в Аскоті. Мені здається, що знамениті Суничні галявини у Ліверпулі виглядали саме так — поросла квітами та плющем тіниста, безлюдна галявинка, що зберігає купу дитячих таємниць, головна з яких — неможливість смерті.

— До яких іще місць ви тут прив’язані?

А. Ц.: — Улюблений маршрут, мабуть — від рідної домівки на вулиці Прокоф’єва по мосту через річку Псел, потім уздовж річки, повз парк довгою, з високими деревами алеєю — в центр. Я прив’язаний до Сум як таких, люблю їх розслаблену, трохи сонну атмосферу, величезні зелені простори. Але бувати в рідному місті довго не можу — починаю нудьгувати. Мені просто нема чого робити там.

В. П.: — Мені й досі подобається район садового кооперативу біля цементного заводу, де в нас колись була дача. Незвичності цьому місцю надають гігантські терикони з відходів виробництва комбінату «Сумихімпром». Посеред цього сталкерівського пейзажу знаходиться паровозоремонтне депо, в якому працював мій дідусь. У дитинстві я годинами катався на паротязі, що курсував між депо та станцією Баси, і був абсолютно щасливий.

Мій найулюбленіший маршрут — через дитячий парк «Казка» по греблі Псла до міського парку імені Кожедуба. Чорно-білий (від воронячого і голубиного посліду) колір паркової набережної  повністю відображає єство цієї місцевості: у кущах біля парку зачата незліченна кількість сумчан, а розташований на набережній бар «Акваріум» (зараз там знаходиться магазин феєрверків) колись був улюбленим місцем зустрічей сумського криміналітету. Біля «Акваріуму» загинуло багато людей, зокрема й кілька міліціонерів. Я особисто бачив калюжі крові на снігу, коли одного дня в кінці 1990-х прогулювався там із Пінком, моїм улюбленим і єдиним собакою. Ще з Пінком я обожнював гуляти з «Проспекту» на «Хімік» — Псельською, через пішохідний міст, в обхід озера Чеха до м’ясокомбінату, де в будинку під номером 7 жила моя майбутня дружина.

— Наскільки зараз змінилося місто, якщо порівнювати з тими ранніми картинами?

А. Ц.: — Конкретно мій дитячий двір не змінився абсолютно. А за його межами в 1970-х я бував рідко. Втім, пам’ятаю, як ми з мамою йдемо вулицею Соборною (у народі — «Сотня», тоді, напевно, Леніна), і я вперше бачу високу білу дзвіницю центрального Спасопреображенського собору. «Мамо, це Москва?» — здогадуюся я.

А ось порівняно з 1990-ми і навіть 2000-ми місто змінилося сильно. Зникли пострадянські сумовитість й спустошення, вулиці й парки виглядають більш обжитими, чи що. У центрі замість розваленого мотлоху і на колишніх пустирях з’являється нова, але «під старизну» архітектура — строката, смішна, така, що робить ще донедавна провінційне совкове місто схожим на провінційне дореволюційне. Помітне бажання влади й меценатів створити нові міські символи — дещо безглузді, але милі «інтерактивні скульптури». Молодь не така похмура, як 10—15 років тому, — Суми вже не місто агресивної гопоти.

В. П.: — Місто змінилося до невпізнання. Його, як і всі українські міста, занапастили пластик й навала донецьких на початку 2000-х. Тодішній губернатор  Володимир Щербань піддав центральну пішохідну вулицю «Сотню» — одну з візитівок Сум — трансформації, масштабам якої міг би позаздрити канадський режисер Девід Кроненберг (малоприємні трансформації — головний мотив його творчості). Замість пірамідальних тополь там висадили кулевидні клени, асфальт замінили плиткою, а всі будівлі пофарбували в їдкі кольори радянських шпалер. В результаті вулиця стала схожою на голлівудські декорації для зйомок дешевих вестернів. Будуються великі мегамаркети й розважальні центри. З одного боку це чудово, з іншого — від міста мого дитинства не залишилося й сліду. Каштан у бабусиному дворі спиляли, дача згоріла, а на місці суконної фабрики побудували розважальний комплекс «Мануфактура». Багато років тому, проходячи повз «суконку», можна було відчути ні з чим незрівняний, унікальний сморід. Такого запаху я не зустрічав більше ніде. Він міцно асоціювався із цим місцем, він його, якщо хочете, створював. Скільки себе пам’ятаю, я мріяв, щоб джерело смороду зникло. І ось фабрику знесли. Ми любимо блукати із сином «Мануфактурою», коли приїжджаємо до Сум, але разом із «суконкою» зникла колишня чарівність місця. Ви ж чули історії про те, що ті, хто пережив війну, часто не хочуть видаляти осколки. Позбавитися від них, звичайно, потрібно, але, з іншого боку, осколок встиг стати частиною людини, і без нього вона почувається як без рук.

— Якщо поглянути з більш загального просторового ракурсу, то якою зараз є геометрія Сум?

А. Ц.: — Основна вертикаль — згаданий собор: центр зайнятий старою малоповерховою забудовою. Поряд із сумським Майданом віднедавна є ще одна вертикаль — високий флагшток із червоно-чорним прапором УПА. Поява такого полотнища в Києві — річ, яку неможливо було уявити ще півроку тому. Головні горизонталі — «Сотня»  і довжелезна Харківська — «сестра» Сумської вулиці в Харкові, що одним кінцем упирається в історичний центр, а іншим виходить за міську смугу, повз «Сумихімпром», в поліклініці якого я колись працював лікарем.

В. П.: — Суми схожі на графік коливання цін на нафту — різкі падіння після різких стрибків. Висотки безладно сусідять з одноповерховими будинками. Ймовірно, ця архітектурна традиція з’явилася в ХVIII столітті, коли маленькі будівлі будувалися біля високих церков.

ЛЮДИ

— Поговоримо про містян. Чи існує типовий сумчанин? Які його зовнішність, звички, страхи й радощі?

А. Ц.:  — Сумчани дуже провінційні, але їх не назвеш забитими. Я б сказав, що вони досить волелюбні, для них абсолютно не характерний той патерналістський тип мислення, який довів до краю Донбас. Узяти, наприклад, студентські протести 2004 року, які призвели до досить жорсткого протистояння з «донецькими» в міській владі й у результаті до перемоги студентів — вони хронологічно передували Помаранчевій революції. Сумчани, коли припече, здатні на досить лютий і організований опір владі. А в мирний час — начебто звичайні слобожанські провінціали: трохи скупі, собі на думці, не особливо привітні тощо.

Мабуть, найхарактерніша місцева риса — сумський суржик. Чимала частина сумської діаспори в Києві свідомо, навіть підкреслено розмовляє цією «батьківською мовою». І наживо, і в соцмережах. Звучить грубувато, але викликає симпатію: таке демонстративне небажання «косити» під киянина. До речі, ще одна з особливостей — міцність сумської діаспори. Причина, напевно, в тому, що вона не така велика, як дніпропетровська, донецька, львівська або харківська, й тому не розшаровується на окремі спільноти. Крім того, Сумщина — економічно досить слабкий регіон, сумчани часто їдуть до Києва майже бідняками, починають на «низькому старті», тому є більш згуртованими. Не мною, а моїми працедавцями помічено: якщо в колективі з’являється сумчанин, то дуже ймовірно, що він з часом підтягне своїх.

В. П.: — Колись Суми були містом інтелігентів, що потопає у трояндах. І це незважаючи на в’язницю, розташовану практично в центрі, на вулиці Супруна (біля школи № 18, в якій я навчався) й те, що деякі підприємства, наприклад, хімзавод, будували карні злочинці, котрі у великій кількості осіли потім у районі Хіммістечка. Знаменитих на всю країну банд молоточників у місті ще не існувало: батько розповідав, що хлопці з інших районів, зазвичай агресивні вдень, вночі по-джентльменськи поступалися дорогою, якщо ти проводжав дівчину. Мені найбільше подобаються Суми другої половини 1980-х. Тоді на вулицях було багато красивих людей похилого віку — що пережили війну, але з добрими очима, як у моїх бабусь та дідусів. Тоді я хотів бути схожим на молодих фарцовщиків, одягнених у кросовки Adidas та джинси Montana. Вони носили золоті ланцюжки подвійного плетіння з жіночими кулонами у вигляді знаків зодіаку і значки з «Modern Talking». Більшість із тих, з якими я був знайомий, могли годинами міркувати про імпресіоністів й цитували Пруста французькою. Не те, що нинішнє плем’я. А ще мені здавалося, що чоловіків у Сумах рази в три менше, ніж жінок. Про красу наших дівчат й досі складають легенди. Старожили кажуть, що висока концентрація красунь — результат дії Курської магнітної аномалії.

— Ви згадали про студентську «революцію на траві» 2004-го. Потім, під час помаранчевого Майдану,  Суми здивували країну стотисячними демонстраціями, а торік виступили ще радикальніше — аж до захоплень органів влади. Звідки така активність — адже територіально це місто східне, промислове?

А. Ц.: — Так, Суми зараз справжній Бандерштадт: де ще на сході України в центрі міста можна побачити червоно-чорний стяг? Але так було не завжди. У 1990-х Сумщина була частиною «червоного поясу», стабільно голосувала за комуністів. За пробудження українства треба дякувати Володимирові Щербаню, що губернаторствував в області, — одній з головних постатей «старого» донецького клану — та його команді, яка за декілька років свого правління викликала люту ненависть до «донецьких».

В. П.: — Самосвідомість виросла в рази. Причому навіть серед, здавалося б, соціально пасивних верств населення. Наприклад, коли почалися військові дії на Донбасі, то, за розповіддю мого знайомого, сумські «пацани»  — бандити на пенсії, що проживають в різних районах міста, — сказали, що якщо в Сумах з’являться провокатори, як в Донецьку або Харкові, їх відразу «замочать». І я, пам’ятаючи про звірства сумської братви в 1990-х, у цьому ні на секунду не сумніваюся.

— Свого часу в Сумах була  досить цікава місцева рок-сцена — окрім вашої групи, пам’ятаю ще кілька проектів, настільки ж іронічних й уїдливих. Звідки у сумських рокерів саме такий  настрій?

А. Ц.: — Не можна сказати, що саме іронічність є характерною для сумської андеграундної сцени. Пара-трійка таких команд існувала, але окрім них було багато чого — і гітарна альтернатива, і прог-рок, і «русский рок», і металісти, загалом, все як і скрізь. Є щось і зараз, але я не відстежую.

В. П.: — Це пов’язано з філфаком Сумського педінституту, що славився надзвичайно симпатичними й ерудованими студентками. Я закінчив цей виш 1996 року й особисто знав дівчину, яка на парі вивчила напам’ять «Биків Сонця» — чотирнадцяту главу «Улісса» Джойса. Дівчата з філфаку всі як одна були страшенні недоторки, й для того, щоб справити на них враження, хлопцям доводилося відповідати їхньому рівню. І ось студенти сумського педінституту, що перечитали книг, сублімували інтелектуальні травми за допомогою арт-терапії. Так, наприклад, з’явилася відома текстоцентрична група «Слава Богу за все», яка існує й досі.

МЕТАФОРА СМЕРТНОСТІ

— Наостанок: з ким або з чим ви могли б порівняти Суми?

В. П.: — Одного дня наприкінці 1980-х, коли «збори» в Сумах досягли свого піку (збори підлітків за територіальним принципом, головна мета — збір грошей на общак будь-яким шляхом: здавали, вимагали, займалися гоп-стопом, билися «район на район»), пройшла чутка, що до нас із Києва їдуть фашисти. Що за фашисти і навіщо вони їдуть, ніхто не уявляв, але загроза здавалася настільки реальною, що всі райони об’єдналися, щоб дати відсіч непроханим гостям. Пам’ятаю, як колона з декількох тисяч осіб із ланцюгами і кілками йшла маршем у напрямку до залізничного вокзалу, перевертаючи по дорозі міліційні бобики. Тому я порівняв би Суми з покемоном — маленькою, пухнастою, але надзвичайно агресивною тварюкою, яка при необхідності не замислюючись розірве будь-кого, й себе зокрема.

А. Ц.: — Скажу про особисте: Суми кожного разу викликають у мене дивну суміш дуже гострого й теплого відчуття батьківщини і водночас відчуття відсторонення. Гуляючи впізнаваними, але вже зміненими місцями, я «ковзаю», почуваюся майже примарою. Місто, що було абсолютно моїм, легко й спокійно існує без мене, в ньому з’являються нові люди. Це як із дитинством: воно нікуди не поділося, просто воно вже не твоє, його проживає хтось інший. Суми — це життя, яке триває без мене. Для мене моє рідне місто — дуже сильна метафора моєї смертності.