Вулканічними ландшафтами Каппадокії

Від Середземноморського побережжя Туреччини вітер мандрів повіяв для нас у Центральну Анатолію. На черзі — знайомство з одним із природних чудес світу, а саме дивовижними ландшафтами Каппадокії. Утворилися вони внаслідок діяльності давно згаслих вулканів Ерджіяс, Хасандаг і Гюллюдаг та подальшої ерозії вивержених вулканічних порід під впливом сонця, вітру, води. Згодом до природи долучилися люди, котрі витесували в м’якому вулканічному туфі свої житла, господарчі приміщення, культові споруди. А в І тис. н. е. ці місця облюбували християнські общини, які тікали від гонінь влади на окраїну Римської імперії, а згодом — переслідувані вже Візантійською імперією незгодні з її іконоборчою політикою. Кам’яні свідки тих часів — приблизно півтисячі скельних церков і капличок.

На сьогодні цей екзотичний край Туреччини включає провінції Аксарай, Невшехір, Ніґде, Кайсері, Киршехір. Своїм неповторним виглядом він притягує туристів із усього світу. При розробці нашого маршруту по Кападокії нам допомогли порадами та літературою у відділі з питань культури та інформації турецького посольства. В наших амбітних замислах — за короткий час у повному обсязі охопити природні й рукотворні дива Каппадокії. За стартову точку подорожі вибрали містечко Гьореме (провінція Невшехір), в околицях якого зосереджена більшість цікавинок Каппадокії.

ДЕНЬ ПЕРШИЙ. ДОЛИНА МЕКСЕНДИР

Цього дня заплановано пройти розташованою на схід від Гьореме долиною Мескендир та прилеглими до неї бічними долинами Кизилчукур (Червона) і Гюллюдере (Рожева) до скельної фортеці Чавушин і далі — до Пашабага з увінчаними брилами кам’яними стовпами і Музею просто неба Зельве. Вранці, під’їжджаючи до Гьореме, побачили над містом чимало повітряних куль. Вони щоранку піднімають у небо тих туристів, які заплатили 150 доларів за можливість побачити Каппадокію згори. Посеред невисокої забудови містечка рясно натикані гостроверхі скелі з дверними та віконними отворами середньовічних помешкань. Частину із них нині займають численні готельчики. У центрі — автостанція, неподалік — туристичний інформаційний центр. Звідси ми пішли на південь, до розташованого за містом кемпінгу «Кайя».

Незабаром почався спуск у долину Мескендир. Доріжка вивела до комплексу культових споруд. В інтер’єрах церкви VІІІ ст. Узюмлю (Виноградна) досить добре збереглися фрески. Далі стежка повела угору, на відріг між Червоною та Рожевою долинами. Тут відкрився фантастичний краєвид нагромаджених на схилах скель рожевого кольору, за якими губилися в димці далекі хвилясті обрії...

Непомітно опинилися в долині Мескендир і попрямували на північ, у напрямку селища і скельної фортеці Чавушин. Навколо — ефектні скельні останці із залишками печерних церков та інших середньовічних будівель. А попереду височіє відокремлена масивна жовта гора з численними отворами штучного походження. Це скельна фортеця і поселення Чавушин. Пам’ятка поступово руйнується, тому часом трапляються обвали. У верхній частині гори розташована церква Іоанна Хрестителя (V ст.).

Але наближався вечір, і треба поспішити, щоб встигнути оглянути розташовану на північ від села групу незвичайних стовпоподібних фігур вивітрювання — так званих кам’яних грибів. Від них відкрився вид на скелясті напівпустельні ландшафти, які у вечірніх сутінках набули якогось неземного вигляду.

ДЕНЬ ДРУГИЙ. ГЬОРЕМЕ ТА ВИСОКОГІР’Я

Він розпочався у велелюдному Музеї просто неба Гьореме, а закінчився в суворому високогір’ї Центральної Анатолії. Музей займає захищене природою з трьох боків верхів’я долини зі скелястими бортами та останцями. Починаючи з ІV ст. тут формувався монастирський комплекс. А на сьогодні найбільш повно і компактно представлена скельна архітектура Каппадокії візантійської доби. Це — шість храмів, а також трапезні, каплиці, господарські приміщення. Тому цю пам’ятку ЮНЕСКО на околиці Гьореме прагне побачити кожен, хто потрапляє в Каппадокію. Серед інших музейних об’єктів особливе місце посідає Темна церква, в якій у первозданному вигляді збереглися законсервовані протягом століть голубиним послідом фрески.

Опівдні виїхали до містечка Кайсері. Після майже годинного споглядання позбавлених рослинності жовто-червоних пагорбкуватих ландшафтів автобус під’їхав до великої будівлі отогару (автовокзалу). Спроби місцевих жителів пояснити нам, звідки вирушають долмуші (маршрутки), котрі довезуть нас до Ерлдіясу, закінчилися майже безрезультатно. Вирішити це питання допоміг водій автівки Шерхан, котрий через перекладача в мобілці з’ясував, що нам потрібно, і безоплатно відвіз нас і наші рюкзаки через центр міста до місця відправлення долмушів з написом «Девелі». Звідти за 40 хвилин дісталися до стартової точки підйому на вулкан. Нині тут функціонує гірськолижний курорт.

Прикинувши можливий варіант підйому і набравши води на півтори доби, пішли схилом вулкану вздовж канатної дороги На ночівлю зупинилися вже в сутінках на висоті приблизно 2700 м. Хмарно, холодно, вітер.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ. ПОГОДА НЕ СПРИЯЄ

Холодний хмарний ранок не залишав надії, що погода нам сприятиме упродовж дня. А хочемо ми піднятися на вулкан Ерджіяс і спуститися з нього. Ще в античні часи вулкан був діючим, про що в І ст. н. е. писав давньогрецький географ Страбон. Якщо стояти обличчям до нього, то за хорошої погоди добре видно, що являє собою ця гора.

А наразі верхню частину гори закривала туманна імла, яка повільно опускалася донизу. Невдовзі стежка ввела у хмари, і замість залитих сонцем безкраїх панорам пустельного Анатолійського плоскогір’я, на що сподівалися, світ довкола нас звузився до 20 — 30 метрів непривітних каменів та скель. Не додавали затишку холодний вітер і слабкий сніжок, що зрідка сипався із сірої імли. Але були чіткі дороговкази — неширокий кам’янистий гребінь і стежинка по ньому. Крутизна підйому поступово зростала. Погода нам і далі не сприяла, на висоті приблизно 3800 м виникла дилема: робити розвідку подальшого шляху і продовжити підйом на вершину з ризиком потім шукати в тумані й темряві залишений внизу намет чи повернутися назад. Вибрали останнє.

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ. ДОЛИНА ЛЮБОВІ-1, БІЛА І МЕДОВА

Зранку ясно, мороз. Тент намету взявся кіркою льоду. Коли спускалися на трасу, Ерджіяс значною мірою вже вкрила пелена туману, хоч небо навколо нього було таке ж чисте. Опівдні автобусом Кайсері — Аксарай виїхали до Гьореме. Там на автостанції купили квитки на нічний автобус до містечка Аксарай і вирушили на один із знакових маршрутів Каппадокії. Прокладений він розташованою на захід від Гьореме долиною Баглидере. Складається вона із трьох частин — долини Любові-1, Білої та Медової долин.

За північною околицею Гьореме звернули ліворуч, до нижньої частини долини. Незабаром зліва на пологому схилі побачили кілька високих, схожих на обеліски поодиноких скель. На протилежному схилі конусоподібні скелі невдовзі змінилися численними незвичного вигляду останцями, які порівнюють з гігантськими обелісками, пальцями, олівцями, фалосами. Це і є долина Любові-1. Близько кілометра йшли по схилу долини стежкою, фотографуючи дивовижні ландшафти.

Далі почалася Біла долина. Її вигляд формують дикі нагромадження різноликих, здебільшого масивних скель білуватого кольору. Подекуди вони нагадують руїни замків, храмів.

Непомітно Біла долина перейшла в Медову, назва якої пов’язана з відповідним забарвленням схилів. Стежка по некрутому схилу вивела наверх. Звідси відкрився панорамний краєвид на величезну, домінуючу над довкіллям скелю фортеці Учхісар і поселення біля її підніжжя. Приміщеннями та ходами всередині скелі, а потім сходами ззовні піднялися на верхівку гори. З неї врізнобіч відкриваються далекі горизонти аж до вулкану Ерджіяс.

Пізно увечері приїхали на центральний (новий) отогар міста Аксарай, щоби наступного дня пройти ще одним знаковим місцем Каппадокії — долиною Ихлара. Ця долина є каньйоном з відносно плоским лісистим днищем і прямовисними бортами заввишки до 150 м, який простягнувся із півночі на південь на 15 км. Починаючи з ІV ст. у цих сприятливих для проживання місцях почали селитися християни. Пам’ятками тих часів залишилися численні витесані у вулканічних туфах церкви й каплиці, подекуди з середньовічними фресками...

ДЕНЬ П’ЯТИЙ. ДОЛИНА ИХЛАРА

Ясного теплого ранку долмуш вирушив до селища Ихлари. Праворуч від дороги височіє масив згаслого вулкану Хасан. А від стоянки екскурсійних автобусів у самому селищі відкривається краєвид на прямовисні стіни верхньої частині долини Ихлара. Незначна частина каньйону розташована на південь від оглядового майданчика. На його дно ведуть металеві сходи. Внизу — інформаційний стенд і вказівники з назвами скельних церков та позначеннями відстані до них. Найближча — церква святого Даниїла з доволі добре збереженими фресками. Звідси традиційний для організованих груп маршрут веде на північ, до Белісирми.

Ми вирішили спочатку оглянути частину каньйону, розташовану південніше. Тут майже безлюдно. Стежка привела до прямокутного отвору у скельній стіні, і за мить ми опинилися під зануреними у темряву високими склепіннями й банями із залишками фресок церкви Каранлік Кале-кілісе. А на протилежному борту каньйону піднялися до Кокаркілісе, де фрески збереглися краще.

На традиційному маршруті вже чимало відвідувачів. Ліворуч — церква Гіацинтів (Сюмбюлю-кілісе) з різьбленим фасадом та фресками на стінах і склепіннях. На протилежному схилі оглянули Зміїну церкву.

Невдовзі піднялися до церкви святого Георгія з численними нішами для поховань. Звідси відкривається краєвид на розташоване на протилежному схилі каньйону селище Белісирма. У Белісирмі є скельна церква Ала-кілісе з різьбленим фасадом, значними залами й залишками механізмів маслобійні в одній із будівель. Далі стежка повела лівим берегом річки аж до селища Селіме. На шляху — ще одна культова споруда в скелях. У джерелі набрали води на вечерю та сніданок. Невдовзі вийшли до розширення ущелини. Тут закінчується долина Ихлара. Попереду — капітальний міст через річку. Після розвідки поставили намет за мостом.

ДЕНЬ ШОСТИЙ. СЕЛІМЕ ТА АНКАРА

Цей останній день тривалої та різнопланової подорожі включив короткий піший перехід до Селіме, повернення в Аксарай і переїзд в Анкару. За півгодини дорогою увійшли в селище. За кілька сотень метрів — великий скельний монастир Селіме. Згідно з описами, фресок у його будівлях мало, однак інтер’єри храмів оздоблюють каменерізні архітектурні елементи.

Центр столиці Туреччини оглядали вже в сутінках і темряві. А вранці вилетіли з аеропорту Есенбога до Києва.