ВИЛКОВЕ: територія позаземного життя
Штампи завжди затуляють реальність. Пісенний блакитний Дунай, насправді, зеленувато-жовтий, а в похмурий день — сірий. Вилкове — ніяка не українська Венеція, а селище, що піднялося з вод завдяки людині і кольору річки. Багатий на мул швидкісний потік приносить до дельти Дунаю тисячі тонн мінералів, органіки і суспензій, які місцеві мешканці вичерпували з протоків, створюючи придатну для городів і житла твердь. Так і піднялася земля серед боліт і плавнів, перетворившись на притулок знедолених.
Сюди, до глухого і Богом забутого краю, бігли від реформ патріарха Никона ревнителі старої віри: ліповани і некрасовці. Разом із іншими біженцями, задунайськими козаками, 1746 року вони створили Вилков або Валков, як досі називають це місто румуни. В енциклопедії Ф.Брокгауза і І.Ефрона про нього всього лишень декілька рядків: «Посад Бессарабської губернії, Ізмаїльського повіту, у 120 верстах від Ізмаїла; 1 православна церква, 2 старовірські, 1 синагога, 3 початкових училища, 25 лавок і 14 шинків. Дворів 462 і мешканців 2341 (1890 р.)». При румунському управлінні населення збільшилося до 7000, а зараз становить трохи більше 8000.
З дня заснування Вилкове кочує з країни в країну і на своєму, більш ніж 260-річному міграційному шляху, зміцнює звичку триматися подалі від влади. 66 років прожили при турках, 44 роки — у складі Російської імперії, потім 22 роки під спільним управлінням Туреччини і Румунії, потім 40 років знову в Росії, ще 20 років у Румунії, 47 — у СРСР і 22 роки в Україні. Жодному поколінню не судилося народитися і померти з одним паспортом. Вимушений космополітизм, церковна відособленість і ніжна любов до землі, буквально створеної власними руками, створили дивовижний, колоритний і не завжди зрозумілий чужакові місцевий характер.
Біля міського ринку з обох боків дороги висять знаки, що забороняють зупинку. Між ними повно машин. Всі вилковські. Їм стояти тут можна. У місті з дефіцитом суходолу паркувальні майданчики — розкіш. А знаки розставляються не місцевими, тому до уваги вони не беруться. Ось така філософія. Начальство з його перманентними порядками приходить і йде, а місто рибалок залишається.
Лібералізм місцевого населення влаштовував різні влади. За турецького і румунського начальства поселення користувалося широкими правами самоврядування, свободою совісті і рибного лову. За російського владарювання урядовці побоювалися втручатися до життя краю, який цілком був заселений противниками дому Романових, тому посад Вилкове був відносно вільним. Лише радянська влада дисциплінувала місцеву громаду і запровадила суворі та обов’язкові до виконання порядки. Щоправда, відсутність свобод заміщалася — робочими місцями в інфраструктурі річкового судноплавства, на консервному заводі, у будівельних колонах та інших підприємствах народного господарства. Вони й переплавили богобоязливих липованів, експансивних некрасовців і упертих задунайців у громадян великої радянської країни. Закрите місто, закриті храми, лімітований промисел, але відкриті можливості виїхати в будь-яку точку великої країни — на роботу, навчання і службу. Непроста альтернатива.
Нові часи принесли місту ті ж проблеми, що й усій країні — завалилася інфраструктура СРСР. Зупинився порт, після довгих економічних воєн став непридатним консервний завод, а будувати на болотах стало економічно невигідно. Зате покращала екологія регіону, додалося риби і птаства, і, вперше з 1939 року, туризм вийшов на третє місце в місцевій економіці — після риболовлі і продажу снопів очерету.
РІЧКОВА НЕРУХОМІСТЬ
Приїжджим вилковські канали — єрики — мила екзотика. Місцевим мешканцям — величезні незручності. До них не пристосуєшся. Складно підвезти дрова чи вугілля, складно пересуватися літнім людям і дітям, складно захищати підмурівки від вогкості, все складно. Не можна порівнювати закуті в камінь широкі канали Венеції з мулистими, зарослими очеретом, вузькими протоками нашого «міста на воді». Влітку єрики міліють, навесні виходять із берегів і в обох випадках утруднюють сполучення.
Треть населення міста живе відрізаною від благ цивілізації, що надається дорогами і підземними комунікаціями. За радянських часів канали Вилкового планомірно засипалися землею, і місто витрачало величезні кошти на розширення суходолу. Тепер таких планів і грошей немає. Різниця в комфорті проживання перетворилася на виклик часу. Що робити далі з кварталами на воді: перетворювати єрики на дороги, або віднести традиційний спосіб життя до заповідного, водити туристів хисткими містками-тротуарами?
Повністю репортаж читайте на сайті Україна Incognita
РИБА ЩАСТЯ НИНІШНЬОГО ДНЯ
З часів роману Ернеста Хемінгуея «Старий і море» риболовля перестала бути ремеслом. Вона — боротьба за життя і філософія самотності, пов’язана зі снастями, човнами і капризами природи. Вилковський човен — абсолютно унікальне творіння. Поєднання грецьких пропорцій (ширина — одна п’ята довжини) з чорноморським заощадженням сил (йти на веслах дуже легко) дали прекрасний результат на Дунаї. Тут ловили величезних білуг, торгували багатим на корисні жирні кислоти групи омега-6 дунайським оселедцем «до Парижа», а вже сазанів, сомів, судаків, щук, жерехів та інших видів було не злічити. Вилкове для рибалки, що Мекка для мусульманина. Щоб це зрозуміти, потрібно хоча б раз витягнути з малахітових вод пружний зливок живого срібла, помилувавшись оригінальністю забарвлень.
На тутешньому ринку «жива» риба продається з 6-ї до 8-ї ранку. Потім до десятої торгують вже «свіжою», у решту часу всі, окрім місцевих, купують просто «рибу». Примха, подумає багато хто. Насправді практичність і розуміння толку в продукті. Дунайська юшка з саламуром, коли юшка і риба подаються окремо — справжній делікатес і, поївши її кілька разів, починаєш відрізняти оселедця, спійманого в морі від того, що зайшов до Дунаю.
СЕРЦЕВІ КРАПЛІ БЕРДВОТЧИНГУ
Ми пливли протокою, яка поділяє острів, з Михайлом Єрофійовичем Жмудем, орнітологом, і власником компанії, що розвиває в Україні новий вигляд туризму «birdwatching» або «birding», як його називають в англомовних країнах.
Спостереження за птахами і у нас стає популярним. Побачити на волі колпицю, кулика чи досвідченого вудильника зимородка — подія для сучасного городянина. Для багатьох із них слово «пташка» об’єднує увесь світ пернатих. У дельті Дунаю 260 видів небесних створінь, а 40 із них занесено до Червоної книги — це відстрочений, але безжалісний вирок нашому світові. За моєї пам’яті шагренева шкіра пташиних доль стиснулася до небезпечних розмірів. Пам’ятаю, в школі спостерігав у батьківський бінокль за дрохвами, які зараз покинули наші степи. На берегах річок і озер буквально з-під ніг злітали з хвацькими вигуками чайки. Де вони тепер!? Сучасній, переобтяженій раціоналізмом свідомості важко осягнути катастрофічні наслідки зруйнованих екосистем. На тлі інформаційно-технологічних чудес і творчої потужності капіталів, птахи, які пролітають повз, — як плями від комах на лобовому склі автомобіля: подумаєш, біда. Але порожнеча небес і безмовність просторів, якщо не рвуть серце, то перетворюють його на камінь. Та й без емоцій ясно: перериваючи харчові ланцюжки внизу, ми рано чи пізно дістанемося до свого цивілізованого верху.
Тепер, пливучи протокою, яка нещодавно була голим яром, відчуваєш себе на тисячоліття молодше. У відфільтрованій чагарниками очеретів воді мелькають тіні риб. Рятуючись від човна важкі баклани, звільняють зоби від улову, щоб легко виринути. Квакви ховаються в чагарниках, а чомги пірнають торпедами, які залишають водяні «вуса». Все відбувається на тлі крил, які лопочуть, і дивовижної какофонії пташиних голосів, які протестують проти присутності людини. Ми не потрібні їм, ширяючим, плаваючим і надихаючим, як схід сонця. А нам не обійтися без їхніх ролей у виставі, поставленій Богом. Тому, якщо випаде час, їдьте до дельти Дунаю, де на островах залишилися звуки і образи, які хвилювали душі наших далеких предків.
