Як доїхати до Сальвадора?
Країну Ель Сальвадор кожен знає змалку з випусків новин. Вираз «режим Дуарте» — на слуху одразу в кількох поколінь наших співгромадян. Назва цієї держави перекладається з іспанської як «Спаситель» і зайвий раз нагадує про католизацію, яку провели в цих краях іспанці. Але як же дістатися до цього далекого тропічного раю? Кожен знає, що тури до Сальвадору вам не запропонує жодна туристична фірма. Отже, слід діяти самостійно!
...Ех, доведеться чекати майже три години, а потім ще до самого вечора трястися в автобусі. Такі невеселі думки відвідували мене, поки я сидів на автовокзалі столиці Гватемали. Але в той самий момент до мене звернувся молодий чоловік, що сидів навпроти. Це був сальвадорець Родріго, йому двадцять шість. Було дуже доречним дізнатися хоч щось про країну, до якої я вирушав уперше в житті. Хай там що, ми, майже не замовкаючи, проговорили з Родріго протягом найближчих восьми годин. Навіть в автобусі наші місця виявилися поруч. Родріго — мешканець столиці. Він виявився не просто попутником, а надзвичайно добрим чоловіком. Він дуже допоміг мені потім у Сан-Сальвадорі. У той перший момент я був для нього, в першу чергу, «іноземцем, який їде до Сальвадору» (це не зовсім звичайне явище). Спочатку він трохи розпитував мене про Гватемалу — про враження тощо. Тут я виголосив промову, яка виражає моє ставлення до укоріненого у гватемальцях прагнення за будь-яку ціну спустошувати гаманці іноземців. Я скаржився не на ціни (вони у Гватемалі — терпимі), а на способи отримання, скажемо м’яко, «додаткового прибутку». У такій супертуристичній країні я готовий заплатити за щось дорожче. Але при цьому я хочу бачити, що ціна вказана заздалегідь, що вона для всіх однакова й відома мені ще до покупки. Мої критичні тиради на адресу гватемальців ніяк не зачепили Родріго — адже він теж тут іноземець. Але їх було чітко чути кільком іншим. Серед тих, хто очікував у невеликому залі вокзалу, були не лише сальвадорці (їх, мабуть, більше), а й гватемальці. І якщо мене почув хтось із гватемальців, я зовсім не шкодую про це.
А ось і автобус. Ми сідаємо і вирушаємо в дорогу. Їхати потрібно не менше п’яти з половиною годин. Якщо ж із Гватемали летіти літаком до Сан-Сальвадора, то це не завжди вийде зручніше. Варіант, що я міг забронювати вдома, був лише таким — Гватемала — Тегусігальпа — Сан-Сальвадор. На всі ці перельоти з очікуваннями, пересадками, реєстраціями та подальшим трансфером у Сальвадорі могло знадобитися ще більше часу. І те саме повторилося б дорогою назад. Родріго мені розповів, що літають і прямі літаки (маленькі). Це вже підійшло б мені більше, але я не знав про це. Та й проїзд на автобусі дозволяє зробити дві дуже важливі для мене речі — оглянути всі мислимі панорами обох країн (а природа тут чудова!) і проїхатися кількома містами. Це по-перше. А по-друге, на нас чекав перетин кордону! Це мене завжди хвилює й захоплює. А поки ми розмовляємо з Родріго про все на світі...
Колись я прочитав саме про цей відрізок шляху (Гватемала — Сан-Сальвадор) приблизно таке: «Іноді на автобуси нападають розбійники й грабують усіх. У таких випадках головне — не чинити ніякого опору». (Нічого собі). Ця грізна настанова згадалася мені, щойно ми від’їхали від гватемальського автовокзалу. З нами був кондуктор-супровідний. І він, влаштувавшись біля водія, прийнявся читати з невеликої книжки довгі молитви.І читав він довго. Це навело мене на думку, що якісь небезпеки на дорогах все ж таки існують. Бо наш переїзд почався так урочисто і трепетно, неначе ми вирушали не в сусідню країну, а, щонайменше, у космос. Із нами їдуть сестри-черниці, вони потім зійдуть у сальвадорському місті Санта-Ана. Родріго розпитує, які культури обробляють у нашій країні. Розповідає, що пшеницю вони імпортують, оскільки «борошняна» культура тут — маїс. Родріго працює в компанії, яка пов’язана з Іспанією, він бував там. У якийсь момент він повідомляє, що Сальвадор уже зовсім близько. «Ось там уже — моя батьківщина», — показує він мені вперед. Сальвадор — країна, яка стала на шлях інтенсивного економічного розвитку, ніби за зразком США. Я мало розуміюся на економіці, тому прошу вібачити мене за довільність вищенаведеного формулювання, точніше я висловити цю думку не можу. І ось у зв’язку з цим мій попутник пояснює мені відмінності Сальвадору від сусідніх країн. Наголошує, що Сальвадор — «більш тропічний», ніж Гватемала. Я, у свою чергу, розповідаю йому про сприятливу зміну візового режиму для українців. І ось ми наближаємося до переїзду через кордон. Кордон! Це для мене завжди свято. Ліворуч у вікні бачу іншу дорогу, що веде назад, це міст між горами. На ньому написано «Ласкаво просимо до Гватемали». Усі виходять, щоб поставити штампики (ну, або просто показати паспорти — як кому). Я теж виходжу. Біля дверей автобуса до мене кидається чоловік п’ятнадцять, які чекають тут кожного «далекого» іноземця, як манну небесну. «Паспорт! Давай твій паспорт!» — із нездоровими істеричними нотками кричать мені одразу кілька людей. Паспорт у мене в руках, я машинально віддаю його майже відразу. Тим більше, думаю, кордон, раптом тут контроль просто на вулиці. Та й візова зона — єдина. Для громадянина будь-якої національності на кордоні цих двох держав умови перебування й пересування не змінюються. Але не все так просто. Мій паспорт зник разом із тим, хто отримав його в руки. Решта продовжують мене «обробляти» щодо обміну грошей. Сальвадорська валюта — це американський долар. Місцеві колони виведені з обігу років сім тому, зараз вони існують лише віртуально, для нарахування зарплат і бухгалтерської звітності. Мені поки нічого міняти не потрібно. Але пізніше я, вочевидь, маю поміняти небагато єврів на долари. Але не тут, не на кордоні! Та й взагалі євро в цих країнах міняється за дуже низьким курсом. Курс покупки євро в одному з банків був, наприклад, 1,1 USD за євро! Все це здорово, але де мій паспорт? Мені ж потрібно зайти в будівлю міграційної служби та відмітитися. Замість того, щоб повернути мій (дивовижний для них) паспорт, ті самі незнайомі люди продовжують пропонувати мені варіанти обміну. Пропонують навіть нікарагуанські кордови і мексиканські песо. Вони відчули, що я задумався (чи не купити все ж таки долари?) і починають запевняти мене: щоб поставити штамп, потрібно сплатити 40 доларів. «Про штампик не турбуйся, усе буде ок!» Не здійснений, на моє щастя, сценарій виглядав таким чином. Я мав купити в них 40 доларів за грабіжницьким курсом, а потім віддати їм їх, отримавши навзамін свій паспорт зі штампиком. Так, вони дійсно можуть забігти до інспектора й поставити штамп європейцеві — що тут такого. Ну, а європеєць, відтак, заплатить. Так ще й здійсниться акт обміну валют. Краса. Але... За штампик ніхто й нічого не повинен сплачувати. Я заходжу до будинку, стаю у хвіст чималенької черги, яка проте дуже швидко просувається. Родріго неподалік. «Де мій паспорт?» — запитую я «у простір», так само повільно й загрозливо, як ховрашок у мультфільмі запитував: «Стручки... де?» Тут зовні заходить наш провідник-кондуктор і вручає мені цілий і неушкоджений паспорт. Підходить моя черга, сеньйора ставить штамп виїзду із Гватемали. Це було невеликою неточністю з її боку, штамп був не потрібен. Ну що ж, при поверненні до Гватемали мені поставили ще один, який, як і в аеропорту, знову надавав мені право перебувати у Гватемалі й ще трьох країнах протягом наступних 90 днів. Сідаємо до автобуса. Рушаємо. Раптом пригальмовуємо і мене ще раз «знімають з автобуса», щоб зняти ксерокопію з мого паспорта. Адже ніяких зразків українських документів у тамтешніх прикордонників не було.
Приїхавши до столиці, я несподівано відчув себе опікуваним своїми новими друзями — Родріго та його братом, моїм тезкою, який приїхав за нами на автомобілі. Знайти мій готель виявилося не зовсім просто. Та ще я, хвастаючи по дорозі своїми теоретичними пізнаннями щодо карти Сан-Сальвадору, заплутував усіх остаточно. Але нарешті ми прибули. І прощалися вже як брати, обіймаючись і трохи сумуючи, заздалегідь знаючи, що ніколи в житті вже не побачимося. Велика подяка цим людям!
Звісно, я одразу ж вискочив із готелю, щойно влаштувався. Українська банківська картка функціонувала тут справно, і я одразу розрахувався за готель. Був і роумінг, що здавалося справжнім чудом. Але оскільки всі зроблені мною дзвінки не коштували ані копійки, я думаю, що тут просто стався якийсь техногенний курйоз, і я мимоволі підключився до чийогось сальвадорського номера. Перші хвилини прогулянки вулицею викликали асоціації з проспектами Асунсьйона. Були тут і традиційні для Мехіко заѓратовані містки-переходи через проїжджу частину. Зрозуміло, у путівниках ви прочитаєте, що валандатися поодинці вулицями вечірнього Сальвадора страшенно небезпечно. Але я не вірив у це.
Тепер справа за малим — знайти собі вечерю. По дорозі бачу кав’ярню під навісом. Уже темно, вона освітлена всередині. Потім це місце на три вечори стало моїм «рестораном». Туди було дуже приємно приходити через притаманну йому атмосферу. Розумію, що поки я не поміняв гроші, потрібно співвідносити свій бюджет із реальністю. Мій гаманець туго набитий гватемальськими кетцалями, мексиканськими песо і євро. Але доларів там зовсім небагато. П’ять? Шість? Це не проблема. Розмовляю з жінкою, яка стоїть посередині зали, вибираю їжу. Ціни на харчі тут виявилися дуже помірними. Я пояснюю, чого хочу. Є коржі, є курка. До цього можна безкоштовно брати найсмачніші мариновані гострі овочі з банки. Є напої. Мені все дуже сподобалося, потім мені пропонують ще кілька коржів «просто так». Тонкі коржі з маїсового борошна, тартійяс — дуже непогана річ. Вони смачні й легкі. Я встиг звикнути до них ще в Мексиці. За все я заплатив небагато, щось близько двох доларів. Заклад виявився сімейним: хлопець, який працював там, увесь час звертався до мами, яка поралася біля плити. Розраховуватися теж потрібно було особисто з нею. Дуже милі люди! Тепло попрощавшись, продовжую шлях.
По дорозі зустрічаю два чудові парки. Перший з них — Кускатлан — закладений сімдесят років тому, другий — із пам’ятником Симону Болівару на розі та великою екзотичною альтанкою в центрі. Уночі все це виглядає просто фантастично — пальми, тропічна рослинність, ліхтарі. Перший парк більше, входи до нього перекриті на ніч. Потім, по-моєму, закрили і другий. Доходжу до ринку, він ще кипить. «Лічі, десяток за кору!» Кора — це монета у п’ятдесят центів. За бажання її навіть можна називати «коріта». «Банани, десять за долар!» Тут, звісно, є не лише фрукти. Продається багато найрізноманітніших речей. Гарний ринок, усього багато й гарної якості — і продовольство, і промтовари. Банани, куплені тут, виявилися дуже довгими, але «кондиційними», у ранній стадії зрілості, не такими «запущеними», як зазвичай у нас. Мені продали одинадцять штук у пакунку за долар, за вагою це було, мабуть, не менше трьох кілограмів. Потім я зробив тут ще одну покупку — досить міцний рюкзак.
Я знову повертаю, віддаляючись вглиб ринку. Але дорогу назад увесь час пам’ятаю чітко. Зусібіч звучить музика — запальні латиноамериканські ритми. У кіоску із DVD крутять «живий» концерт Майкла Джексона. Згодом дехто на ринку починає згортати торгівлю. Час і мені збиратися додому. Попри всю невідомість і загадковість нічних сальвадорських вулиць, благополучно здійснюю дорогу назад. У готелі можна трохи подивитися тутешній телевізор — цікаво все ж таки. Завтра вирішую за будь-яку ціну поїхати до Тихого океану. Із цього приводу в мене відбувається невелика вечірня нарада з портьє та гарною молодою жінкою, яка теж служить у готелі. Виявляється, потрібний мені автовокзал (той, що називається Західним терміналом) — прямо за рогом! Це великий плюс. Мені навіть називають номер автобуса, що їздить до головного прибережного міста Ла Лібертад. На дорогу знадобиться близько півтори години. В інтернеті писали, що сорок хвилин, але це, мабуть, можливо лише на авто, та й то за великого вміння.
Звісно, я з’їздив до океану. У Ла Лібертад — справжній рай! Один із найчудовіших тихоокеанських пляжів із типовим для тих місць чорним піском і приємними округлими камінчиками. При всьому цьому ви могли собі дозволити купатися так само безтурботно, як у морі: тут не було суворих тихоокеанських штормів, які іноді не припиняються тижнями. Спілкуючись із людьми, я бачив їхні справжні обличчя — відкриті й привітні. Тут ніхто не зіпсований туристичною цікавістю. Проминувши кілька вуличок, я вийшов до узбережжя. Ось він — пляж Кончаліо. Мене зазивають до одного з ресторанчиків — як, мовляв, стосовно попоїсти. «Дякую, поки ще не хочу». На терасі іншого ресторану двох відвідувачів (вони, здається, єдині) розважає співаючий гітарист. Усе тут до ваших послуг — дуже зручно обладнане пляжне узбережжя. Дуже затишно! Але людей зовсім мало. По суті, ніяких «далеких» приїжджих тут зараз точно немає. Океан бушує, але не так жорстоко, як це було у гватемальському Монтерріко. Телефоную друзям, присівши на камінь. У моїй країні зараз трохи більше опівночі, різниця в часі — дев’ять годин. Звісно, я весь час фотографую, аби лише вистачило акумулятора. Бачу батька із сином років дванадцяти. Вони явно місцеві, але дитина дуже боїться заходити у воду. Тих, хто купається, дуже мало. Іноземців тут немає взагалі, ніяких, жодного (як і раніше, у будь-яку хвилину мого перебування в Сальвадорі). Ну, ок, роздягаюся й заходжу у воду. Тут її температура теж, мабуть, градусів тридцять. Погода чудова, багато сонця, мені явно пощастило. Але якісь хмарини, здається, пропливають. Уночі йшла невелика тропічна злива. Так-так, я не обмовився, «невелика злива». Це типово для тропічних широт. На березі — відполіровані хвилями чорні валуни, пісок — теж чорний, як й у Гватемалі. Кажуть, тут неподалік є невеликий насипний штучний пляж із білим піском. Після купання сиджу на березі. До мене підходить Мігель. Він живе вже кілька років у Лос-Анджелесі, зараз приїхав виправити нову візу. Він подумав, що я американець. І хотів трохи попрактикуватися в англійській. Але виявляється, що я не американець. Ну що ж, все одно спілкуємося, він розпитує, звідки я. Заодно розповідаю йому про весь свій маршрут. «А котра година зараз у Лос-Анджелесі?» «Там на годину більше». «Ага, отже, як у Мехіко», — резюмую я. По імені він представляється вже наприкінці, при прощанні. Я теж. Так часто буває в Латинській Америці. Продовжую милуватися красою океану, оглядаю все довкола. Настав час одягатися. У Ла Лібертад у мене буде ще багато чудових хвилин, мені тут дуже подобається. Я викупався, пройшовся вуличками, випив кокос, побалакав із кількома сільськими перехожими і повернувся до столиці автобусом. Перебування в Ла Лібертад стало якимсь здійсненням дитячої мрії про «зворотній бік землі», тобто про ту частину суходолу, що дивиться убік Тихого океану й останньою проводжає промені денного сонця.
Шкода, що Сальвадор не освоєний туристами належним чином. Адже тут так багато можливостей для екологічного туризму, та й багато інших визначних пам’яток. Ми мало знаємо про сьогоднішнє життя країн Центральної Америки. А деякі куточки цього регіону для нас і зовсім terra incognita. Але під час перебування в Сан-Сальвадорі в мене стався ще один епохальний вояж — до селища Ель Пой. Воно знаходиться на кордоні з Гондурасом. Така вже в мене звичка — своєрідний комплекс Гришки Отреп’єва — щойно потрапляю до країни, одразу шукаю кордон. Адже завжди хочеться «за сумісництвом» потрапити до сусідньої держави. Власник мого готелю на ім’я Альфонсо проінструктував мене стосовно поїздки до Гондурасу. Це було дуже доречним, бо сидячи вдома, я розробив зовсім інший маршрут — незручний і практично нереальний. Тож у Гондурасі мені теж пощастило побувати. Але це вже інша історія...
Вранці, у мій останній день перебування в Сальвадорі, усе склалося якнайкраще. Я став першим відвідувачем автовокзального кафе. Їв диво-коржик, пив диво-каву й розстався з останньою «корою». Перед посадкою був невеликий огляд багажу щодо безпеки. Я вже їхав один, зі мною не було таких попутників, як Родріго. Незабаром ми проминули місто Санта-Ана, там ще минулого разу мені впав в око загадковий заклад під вивіскою «Vodka-Troika». Мабуть, весело там буває. На кордоні я почувався впевненіше і вже нікому не збирався ні сіло ні впало віддавати паспорт. Навіть заради спортивного інтересу просто в автобусі здійснив невеликий обмін грошей, уже не пам’ятаю «що на що». В автобусі міняти гроші не так страшно, але курси на кордоні все одно дуже невигідні. Натомість міняйл — безліч. У них у руках величезні пачки купюр. Одразу з’явилися торговки харчем, вони теж зайшли до автобуса, і я знову щось купив одразу у двох, уже за кетцалі. Ми виходимо, автобус тим часом переїжджає трохи далі. Бабуся просить у черги до прикордонників хоча б один кетцаль. Я даю. Тут ось уже кілька метрів як Гватемала. Зі штампом у паспорті я виходжу з будівлі міграційної служби і, вийшовши з тіні навіси, під сонцем вирушаю до автобуса. Сальвадор залишився позаду. Він, як і раніше, ніжитиметься під палкими променями і купатиметься в теплих нічних зливах. А ще він назавжди залишиться в моєму серці.
