Сашко-«правосєк»

Переді мною — пересічний літній українець, котрий не може похвалитись відмінним здоров’ям, але майже сім років тому проміняв затишну міську квартиру на солдатський окоп. Що змусило його взятись за зброю і разом з такими ж ентузіастами поїхати на Донбас? Пригод закортіло на свою вже сиву голову? З війни він повернувся без жодної державної нагороди, участь у бойових діях не дала йому жодного бонусу, і він жодним чином не поліпшив свого матеріального становища. «Ні те, ні інше, — посміхається мій співрозмовник, відсьорбуючи з філіжанки запашну каву. — Не знаю, як пояснити без гучних слів. Тому скажу так: я приєднався до своїх друзів».

«ВТОМИВСЯ ВІД НЕВИЗНАЧЕНОСТІ І РАЗОМ З КІЛЬКОМА ХЛОПЦЯМИ ПОЇХАВ НА БАЗУ «ПРАВОГО СЕКТОРА»

— У якому підрозділі випало воювати?

— Я, як і мої товариші, записався до добровольчого батальйону «Донбас» — підрозділу громадсько-територіальної оборони, який на перших порах складався здебільшого із майданівських активістів. Усе це відбувалося десь у травні місяці 2014-го, і всі ми, хто забажав виступити на захист України, чекали, коли ж настане час «Х».

— Ти розумів, що звідти, куди ти зібрався, можеш і не повернутися? Така перспектива не лякала?

— За всіх «не розписуватимуся», а ось за хлопців, котрі були поруч, скажу так: ми тоді якось не думали про небезпеку, яка чатуватиме там на кожному кроці, високу ймовірність загинути. Тому перспектива повернутись у якості «вантажу-200» й не лякала. Принаймні ми про це теж не думали. Можливо, і не повіриш, але ми з нетерпінням очікували команди на відбуття до району Антитерористичної операції. Проте командування підрозділу наказало «бути вдома у повній бойовій готовності й чекати на команду». Зателефонували аж у серпні, запропонувавши прибути до міста Новомосковська, що на Дніпропетровщині: там розташовувалася база «Донбасу». Коли прибув туди, то вкотре почув, що треба «ще трохи почекати команди». Я, відверто кажучи, матюкався, але розумів, що накази командування не обговорюють. Врешті-решт, втомився від такої невизначеності й разом з кількома хлопцями поїхав до Великої Михайлівки — там була база «Правого сектора».

— Чому вибрав саме цю структуру?

— Уже тоді ми багато чули про цю організацію — про неї ходили цілі легенди, «запущені» здебільшого російським ТБ. Але разом з тим ми знали, що «правосєки» реально воювали з ворогом, активно допомагаючи Українському війську звільнити чимало міст та сіл Донбасу. Словом, вирішили, що наше місце теж серед «правосєків». Після бесіди з командуванням одного підрозділу вони прийняли нас до своїх лав.

«ВІД МІСЦЕВИХ ДОВІДАЛИСЯ, ЩО БОЙОВИКИ ХОДЯТЬ ДО СЕЛЯН... ПО САМОГОН. ВЛАШТУВАЛИ ЗАСІДКУ І ЗНИЩИЛИ ТРЬОХ СЕПАРІВ»

— І що — відразу вручили вам автомати, і всі ви пішли воювати?

— Спочатку, як і належить, почався польовий вишкіл, під час якого ми вчилися цього мистецтва. Військової муштри в класичному армійському розумінні не було: нас вчили не марширувати, а елементарних навичок ведення бою, розумітись на зброї й користуватися нею. Серед нас були представники практично всіх верств населення, віросповідання і навіть політичних поглядів. Наприклад, прихильники націоналістичних рухів та анархістів. Об’єднало нас одне — бажання захистити Україну, не дати ворогу просунутися вглиб неї і побудувати так званий «русский мир».

По закінченні «курсу молодого бійця» наш подальший шлях простягся до Водяного — селища, яке розташоване неподалік Донецького аеропорту. Тоді увесь той район входив до так званої «сірої зони» — території, яка не належала ні нашим, ні сепаратистам. Кілька тижнів ми вели спостереження за навколишньою територією та автострадою. І якось від місцевих довідалися, що бойовики ходять до селян... по самогон. Тож вирішили влаштувати засідку, в результаті чого було знищено трьох сепарів. Решта втекли, покинувши на місці сутички свого товариша — росіянина, як згодом з’ясувалося.

Ми, звісно, не стали добивати пораненого. Зваливши на спину зо 100 кілограмів «живої ваги», відійшли до місця дислокації, надавши перед цим йому першу медичну допомогу. Але вона йому не врятувала життя. Шкода: залишись найманець живим, був би ще один переконливий доказ того, що «настамнєт», як любить повторювати Путін.

Після цього гадали, що наш противник зробив правильні висновки й більше не полізе в небезпеку. Та де там: уже добре протоптаною стежкою до селян почали навідуватись «кадирівці»! Тільки вже не по горілку, а по воду. Вирішили й цих провчити — знову влаштували засідку. Цього разу нашою «здобиччю» стали двоє «кадирівців». Як не намагалися взяти хоча б одного полоненого, не вдалося.

Згодом до нас прибула невелика група військовослужбовців 93-ї окремої механізованої бригади, підсилена однією БМП. І шматок «сірої зони» став нашою, українською територією. Після прибуття військових почалися шалені обстріли. Як з мінометів і гармат, так і реактивних установок «Град»: ворог шаленів від люті...

«Я БАЧИВ ГЕРОЇЗМ НАШИХ ВОЯКІВ, АЛЕ БАЧИВ І ЛЮДСЬКУ ПІДЛІСТЬ»

— Мій покійний дід, котрий не любив розповідати про війну, говорив: чесних і порядних людей війна робить ще чеснішими й поряднішими, а негідників та боягузів — ще більшими негідниками і боягузами. Слова актуальні?

— Розумним чоловіком був твій дід. Я бачив героїзм наших вояків, готовність жертвувати власним добробутом ба навіть життям заради інших, познайомився з людьми, котрі від душі люблять свою землю і готові віддати за Україну найдорожче — життя. Але бачив і людську підлість тих, хто задля власної вигоди готовий продати не лише свою країну, а й близьких людей. Зустрічав «патріотів», які, прикриваючись гарними словами і гаслами, скоювали злочини, в тому числі й проти людей. Їх, слава Богу, небагато зустрічалось на моєму шляху, але не вони визначають обличчя всіх тих, хто боронив у ті дні й тепер боронить Україну.

До речі, паршивців не бракувало і серед місцевого населення. Приміром, саме за інформацією жителів Водяного бойовики зуміли досить прицільно накрити місце розташування нашого підрозділу. І це був не поодинокий випадок: люди, які виховувалися впродовж десятиліть на цінностях «русского мира», нав’язаного їм російським ТБ, ненавидять все українське. Спробуй таких переконати, що «русский мир» — це війна, розруха, знищені домівки і загиблі родичі!..

Але було б вкрай несправедливо всіх зараховувати до ворогів України: багато людей не можуть дочекатись того дня, коли закінчиться війна і вони житимуть в єдиній Українській державі. Там, на Донбасі, я вкотре переконався, що цей світ не є одноманітним. Він навіть не чорно-білий, а складається із різних кольорів.

«КОЛИ Я ЧУЮ НІСЕНІТНИЦІ З ТЕЛЕЕКРАНІВ, ТО ПРОСТО «ЗАКИПАЮ»

— Сьогодні деякі «розумники» кажуть: те, що відбувається на Донбасі, аж ніяк не назвеш війною — мовляв, це якесь непорозуміння між двома братніми народами. Що скажеш на це?..

— Коли я чую ці нісенітниці з телеекранів, то просто «закипаю». Нехай ті розумники, що так стверджують, скажуть про це матері полеглого солдата. Чи батькові, чий син втратив там ногу або руку і в якихось 25 — 30 років став інвалідом. Так, ця війна досить дивна: у той час, коли на голови наших хлопців сипалися міни і падали «Гради», київські ресторани й кафе були переповнені молоддю, якій, вибач, було начхати на те, що відбувається за якихось кілька сотень кілометрів від їхніх осель.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Олександр — надзвичайно скромний чоловік. Тому не став розповідати про свою участь у багатьох бойових зіткненнях, десятки обстрілів «градами», коли перебував на межі життя і смерті. Промовчав і про те, що під час одного з них все ж дістав поранення і, не долікувавшись як слід, залишив лікарняну палату й поїхав до бойових побратимів.

За участь в Антитерористичній операції Олександр має кілька недержавних нагород. Одна з них   — відзнака Православної Церкви України. А ось державних немає, він жодного разу не був героєм газетних публікацій чи телесюжетів. Але зовсім не жалкує про це. «Не всім же бути героями,  — посміхається він. — Ми робили свою буденну роботу — захищалися від ворога».

Після знайомства та спілкування з цим чоловіком подумалося: саме такі українці й зупинили «старших братів», заплативши за це своїми життями і здоров’ям. Саме такі, як Сашко, хлопці й надавали по зубах сепаратистам, показавши їхнім господарям, що українці готові воювати за свою землю до останньої краплі крові.