«Донецьк і Луганськ можна було звільнити»

Людина різка, як говорять на Донбасі — конкретна. Блискавки зігнутих брів, принциповість думок. Після поранення в серпні минулого року Володимир Іванович залишився в Києві і не соромиться висловлювати свої думки щодо подій на його рідному Донбасі.

— Володимире Івановичу, ви міліціонер зі стажем. У регіоні, який багатьма апріорі вважається проросійським, ви свідомо стали на бік України.

— Я дав присягу на вірність народові України. Для когось це пустий звук, але не для людини, яка знає ціну словам. Під час революційних подій у столиці регулярно контактував із Майданом, а саме — з Афганською сотнею. Коли події на Майдані завершились і почалися події в Донбасі, а це захоплення обласної ОДА в Донецьку, я знову приїхав сюди до Києва, зв’язався з Афганською сотнею. Тоді у нас був начальник УМВС Роман Романов, який сам безпосередньо заводив людей до ОДА — цих усіх сепаратистів, терористів, бандитів. Ми тут на Майдані поспілкувались, і хлопці мені говорять: «Поїхали в міністерство. Прийшли в МВС, у приймальню Авакова. Але Аваков із нами не зустрівся, а зустрівся начальник відділу зі зв’язків із громадськістю. Попросили написати заяву — я написав на Романова заяву і виїхав до Донецька. Через певний час мені телефонують хлопці і говорять, що так і так, до Донецька поїхав наш представник, який представлятиме Майдан у донецьких органах влади і звуть його Микола Якубович. Дали його телефон, щоб я міг із ним контактувати. Я з ним зв’язався, і ми почали організовувати самооборону, де я й познайомився із Семеном Семенченком, тому що Якубович його представив як начальника штабу Донецької самооборони. Нашим завданням було займатися документацією злочинної діяльності сепаратистів. Я і ще одна людина займалися цією фіксацією, зокрема фото і відео. Потім мені надійшов лист, що мою заяву щодо злочинної діяльності Романова відправлено до Донецької прокуратури. З прокуратури надійшов папір, що заяву направлено до УМВС Донецької області, а саме — до відділу внутрішньої безпеки. Потім Романова зняли і поставили Пожидаєва Костянтина Миколайовича, який, як я вважаю, «відважно» здав Донецьку область.

— Вам не здається, що чиновники на місцевому рівні не здавали область самі по собі, що це була така собі нав’язана програма зверху, зокрема з Києва? А вони лише виконавці.

— Щось таке існувало. В середині квітня було ухвалено рішення про формування добровольчих батальйонів. Мене запропонували як командира батальйону «Донецьк-1» у структурі УМВС України в Донецькій області. Пожидаєв провів кілька нарад, пообіцяв виділити місце для проведення підготовчих заходів, відповідальним за це було призначено Антона Геращенка. Було прийнято рішення про формування батальйонів «Донецьк-1», «Донецьк-2» і «Артемівськ». Я тоді сказав Геращенку, що сформувати ці батальйони на території Донецької області нам просто не дадуть. Він запитав: «Хто не дасть?» Відповідаю: «Та ж сама міліція і не дасть». Антон Юрійович подумав, що я нічого не розумію, аргументувавши свою позицію тим, що Костянтин Пожидаєв — бойовий генерал.

Я потім звернувся до Пожидаєва, коли захоплення Донецька пішло повним ходом: «Костя, що відбувається?» Він: «Немає команди з Києва». Я: «Так є закон! Закон «Про міліцію», який передбачає під час захоплення адмінбудівель або будівель, що перебувають під охороною, застосування зброї на ураження».

— За Януковича був приклад спроби захоплення СБУ в Житомирі представниками Майдану. Тоді прозвучали постріли у натовп.

— Постріли були в землю, але стався рикошет, і зачепило жінку. Однак прецедент був. Коли в Донецьку ситуація загострилась і почалися захоплення будівель, я з Якубовичем приїздив до Києва. Якубович був радником Парубія, який очолював на той момент РНБО і був радником Авакова на громадських засадах. Я зустрічався з Дмитром Величком та Андрієм Парубієм. Ще до ухвалення рішення про формування батальйонів Парубію було запропоновано закинути в Донецький аеропорт озброєння і дати мені зброю на 100 осіб. Я стрілятиму, навіть якщо мене потім посадять. Нічого страшного — я життя бачив, посиджу. Але по цих людях я стрілятиму, тому що прекрасно знаю, чим усе це закінчиться. Пояснив, що за зброю розпишуся, повідомлю і нестиму відповідальність. На жаль, у нас є порочна практика, що на переломних моментах історії у нас відсутній лідер нації. Тобто особа, яка не побоялася б узяти на себе відповідальність.

Було також кілька випадків, коли ми отримували інформацію про те, що через чотири години буде захоплено такий-то районний відділ міліції. Телефоную заступнику міністра внутрішніх справ Дмитру Величку — повідомляю цю інформацію і прошу дати команду, дозвіл, щоб я заїхав на своїй місткій машині і вивіз усю зброю, яка зараз є у цій будівлі. Вивезу в іншу область і здам, щоб вона не дісталась бандитам. Відповідь: «Радитимемося, чекайте рішення». Дивлюся — натовп осіб 30—40 захопив райвідділ і вже виходить з автоматами. Телефоную знову Величку і різко пояснюю, що захоплення відбулося і зброя пішла бандитам у руки. Минуло чотири години — ви рішення не прийняли. Відповідь: «Немає юридичних підстав».

«ДЛЯ ТОГО, ЩОБ УХВАЛЮВАТИ РІШЕННЯ І ДАВАТИ КОМАНДИ, ТРЕБА МАТИ СИЛУ ВОЛІ»

— Чому Харків не здався, на відміну від Луганська і Донецька. Зараз прийнято докоряти саме цим двом містам — мовляв, там найбільш «ватне» населення і більшість нерозумних людей, які дозволили відбутися всьому, що сталося.

— Не всі там «ватники» і не всі дурні. Дуже великий вплив був на ці дві області Ріната Ахметова. Я чув, що було прийнято рішення про силове звільнення Донецької ОДА, але втрутився Ахметов, запевнивши в тому, що він зможе переконати загарбників піти з миром. По-друге, поставили губернатором Сергія Таруту. Як до людини я до нього ставлюсь нормально. Але для того, щоб ухвалювати рішення і давати команди, треба мати силу волі.

— Тим більше в такій небезпечній області...

— Так. Коли я почув, що на кордоні для захисту від росіян ми ритимемо рів, мені стало смішно. Явно людина не служила в армії. І ще одна важлива деталь: Костянтин Пожидаєв — це людина, як прийнято говорити, Ріната Ахметова. Подумайте, як можна увійти до будівлі ОДА, яка охороняється, або, як це сталося в Луганську — СБУ? Зараз Андрія Крищенка, який зірвав російський прапор і відновив український, а потім був побитий, поставили управляти Харківською міліцією. Говорять, що Крищенко захищав УВС. Стоп. Два старші офіцери, два автомати по чотири ріжки — 240 патронів. Є поранені або вбиті? То в чому тоді полягав захист? Вони тупо вистрілили у повітря. Далі що? Чи вистрілили б у натовп по ногах — і вони б розбіглися. Я йому вже у Києві ставив запитання на цю тему. Він відповідає: «Ми були морально не готові». Як це морально не готові? Ти ж ішов на роботу в міліцію, а значить мав бути морально готовим. Хоча зараз він говорить, що стріляв би. Його щастя, що він не загинув потім, як Володимир Рибак, який теж захищав прапори.

— Ви забезпечували порядок на виборах Президента України у Великоновосілківському районі Донецької області і знаєте ситуацію в цілому в області. Чи були реальні провокації в ті дні, які могли зірвати процес виборів?

— Очікувалось, але реально нічого не було. І ось ці фейкові пости Семена Семенченка про те, що батальйон «Донбас» охороняв блокпости у Великоновосілківському районі і як вони нібито спали з гранатами в руках, — це все неправда. «Донбасу» там не було. Може, він в іншому місці й був у Донецькій області, але конкретно в цьому районі, про який він згадував, його не було. Не було його і в Червоноармійську. Хоча Семенченко писав, що вони перед виборами зачистили Червоноармійський район. Там було осіб 30 моїх із п’ятої роти і було п’ять чи шість осіб із 20-го батальйону територіальної оборони. В озброєнні були автомати і жодних гранат не було взагалі. Якби туди зайшов ворожий хоча б БТР, то склалася б ситуація не на нашу користь. До Великої Новосілки я пішов, тому що звідти родом і все там знаю, знаю людей і у кого які питання. І коли йшли вибори, у мене всі виходи були перекриті не бійцями, а просто людьми, які сиділи на лавці, палили і в разі чого повинні були повідомляти про позаштатні ситуації.

Загроза, звичайно, була. Але зрештою Великоновосілківський район бандити так і не захопили. Провокації були. І до нас приїздили сепаратисти, але все було зроблено місцевими розумно. У нашому районі половина українців і половина греків. Сепаратисти захотіли поставити прапор «ДНР». Їм дали таку можливість і сказали, щоб ті тут більше не з’являлися. На цьому випадку сильно попіарився один нинішній депутат, який приїхав у Великоновосілківський район і перед журналістами примушував декого ставати на коліна, співати гімн України. Ця ситуація, орієнтована більше на піар, дещо налякала місцеве населення.

«ВИПУСК ГІРКІНА ЗІ СЛОВ’ЯНСЬКА — ЗРАДА»

— За вашими спостереженнями, наприкінці літа наскільки було реально звільнити хоча б Луганськ?

— І Луганськ, і Донецьк тоді звільнити можна було. Звернемо увагу на випуск Гіркіна зі Слов’янська. Це була чистісінької води зрада. За це ніхто не відповів. І потім — дивна якась у нас війна. У Громадянську війну була війна залізниць. Тобто рухалися залізницями і воювали. А у нас дуже все дивно. Ми доходимо до ворожого блок-посту, упираємося в нього й починаємо воювати. Праворуч 20 кілометрів чистого простору й ліворуч теж, а ми воюємо з блок-постом. На той момент і Луганськ, і Донецьк можна було звільнити. Можна було запускати ДРГ і «віджимати» ці території. Стоїть блок-пост сепаратистів — відріжте їм шляхи постачання. Довго він простоїть? Але на це чомусь ніхто не звернув увагу. Усі ж там угорі розумні. Тоді в Донецькому аеропорту був спецназ. Чому його не завели до Донецька? Це ж його призначення.

— У першій половині серпня в Луганську було близько 400 бойовиків. Невже не можна було їх ліквідувати?

— Вірю. Але в певний момент росіяни дійсно врятували ці «ЛНР» і «ДНР». Дуже багато наших солдатів було вбито і спалено нашої техніки ударами з території Росії. Ми у відповідь у бік Росії стріляти не могли. Тоді вони почали застосовувати реактивну ствольну артилерію. Росіяни працювали зі своєї території й знали, що по ним ніхто не вистрілить. Але і з нашого боку є питання про зраду, тому що якщо військові ставали там, де була вказівка керівництва, то їх одразу накривали.

— Наприклад, у Зеленопіллі...

— У нас системність — постійні помилки. Я тоді звертався як міг до Президента — приберіть паркетних генералів! Поставте бойових! Зверніть увагу на одну дивну ситуацію — до армійських підрозділів нова техніка не заходить. Усе заходить до внутрішніх військ. Про що це свідчить? Це свідчить про те, що влада укріплює позиції підконтрольних формувань. Тобто для охорони самої себе.

— Це так само, як було і за Януковича.

— Так. Як перед подіями на Майдані. Тоді Янукович купував щити, каски, бронежилети. От і зараз так. Військові починають потроху бунтувати, тому що вони екіпіровані слабо, а вимушені переймати весь фронт війни на себе. Це важливе питання. Якщо вам не в що вдягнути солдатів, то навіщо ви їх призиваєте? Загалом, повертаючись до теми, можу з упевненістю сказати, що Донецьк, Макіївку і Луганськ можна було звільнити в серпні минулого року. Може, не всю територію України, але ці ключові міста звільнити було реально до заходження російських військ.

— У вас немає відчуття, що тема Донбасу була вирішена до війни й існував певний «договорняк» про те, що Луганськ і Донецьк мають відійти під протекторат Кремля?

— Усе може бути. Але я впевнений, що стратегічно Росії потрібен був не Луганськ і Донецьк, а Харків. Там науково-дослідні інститути, там оборонна промисловість, зокрема танковий завод. І історично Харків уже мав прецедент альтернативи Києву як столиці. Але там не вийшло.

«ДОБРОВОЛЬЧІ БАТАЛЬЙОНИ — ЦЕ ВИСОКОМОТИВОВАНІ БІЙЦІ»

— Вам не здається, що похід комбатів у політику нашкодив добровольчому руху?

— Комбати протягнули до Верховної Ради низку політичних сил. Дійсно, політична складова нашкодила цьому руху. Комбати були використані як «паровози». Крім того, така публічність почала оголювати й не зовсім приємну правду. Це війна, і ми ж розуміємо, як треба стежити за своїми словами й публічністю. Деяким персонажам я так і казав: ви що, не награлися в солдатиків? Абсолютна відірваність від реалій. А деякі так звані лідери батальйонів узагалі примудрилися вступити до Партії регіонів двічі. Хто про це знає й згадує?

— Як ви ставитеся до самостійності добровольчих батальйонів? Є істотна дискусія з цього приводу — чи то добровольці мають влитися в державну вертикаль, чи то зберегти свою самостійність.

— Добровольчі батальйони — це високомотивовані бійці. Наведу приклад своїх бійців. Віковий ценз — від 18 до 58 років. 80 відсотків з вищою освітою. У деяких по дві вищі освіти. У мене в роті був доцент, два професори, кілька нотаріусів і адвокати. Ці люди підуть туди, де їх примушуватимуть фарбувати траву й підв’язувати листя на деревах? Ні. Ці люди мислять і свідомо йдуть на ризик. І даремно, по дурості, не ризикуватимуть. Треба — отже, треба. А якщо не треба, то не треба. І виконувати команди на кшталт «риємо канаву від паркану до заходу» вони не будуть. А в звичайній армії за подібну непокору — стаття. Але ж солдати не завжди не хочуть підкорятися. Просто бачать абсурдність поставлених завдань. Забирати ж у добровольців зброю, яку вони добули в бою, — це нонсенс. У мене був випадок, коли я хлопцеві з «Правого сектору» в Пісках віддав свій трофейний автомат. А все тому, що він пішов воювати лише з ножами. Звідки йому взяти автомат? Дуже багато хто просто відібрав у проросійських бандитів зброю. Так і воювали. І тепер у них її хочуть відняти. Це неправильно. Треба щось думати, ухвалювати закон. Добровольці психують саме через те, що немає бажання підкорятися ідіотам. Ось приклад. 21 липня ми вперше звільнили Піски. Уперлися в блок-пост і з’являється команда — відходити. Тобто вийти із зайнятого населеного пункту.

— А хто давав таку команду?

— Зверху. З самого верху. Відходити! Відійшли. 25 липня нас знову кидають на Піски.

— Подібна ситуація була з Металістом під Луганськом — заходили й виходили.

— У мене однокласниця живе в Слов’янську. Телефонує мені й каже: скільки це може тривати? Українська армія заходить. Ми думаємо — ну все, звільнили. А потім розвертається і йде. Словом, ставлять мені завдання — звільнити Піски, зачистити, зайняти оборону й протриматися добу. Там уже мають підійти ЗСУ, які поставлять блокпост. Уявіть — у мене на озброєнні автомати, підствольники, кілька одноразових «мух» і ще щось. Заходимо ми в Піски, і я бачу «організоване» пересування «Шахтарська». Я своїх зупинив. Кажу — відпочиваємо. Чого? Вперед, кажу, ми підемо потім. І ось ми спостерігаємо, як «Шахтарськ» починає хаотично лупити на всі боки, зокрема й один в одного. За той бій у них були 8 «трьохсотих», і все від дружнього вогню. Словом, вони заспокоїлися, і ми вийшли вперед. Починається мінометний обстріл. Я даю своїм команду розосередитися, а «Шахтарськ» починає стрункими лавами формуватися в колони. Запитую у їхнього старшого: що ти робиш? Він: не треба мені вказувати, я тут командир. Усе дійшло до того, що «Шахтарськ» почав кричати, що їх зрадили й кинули. У результаті вони покидають поле бою. Своїм бійцям я даю команду окопуватися. Вони: навіщо? Кажу — чим глибше закопаємося, тим довше проживемо. Мені вже тоді було зрозуміло, що тут ми надовго. А у нас сухпайок на добу. З нами був «Правий сектор» і 93-тя бригада. Через деякий час мені дзвінок зі штабу в Дніпропетровську — «ви завдання виконали, можете йти». Мені решта кажуть, що якщо підемо ми, то підуть і вони. Телефоную в штаб і докладаю: якщо піду я, то піде й бронегрупа. Ну й головне — тут немає блокпосту. У штабі шок: як немає? Ось так. Ніхто не прийшов ставити блок-пост, про який спочатку було поставлене завдання. Ну тоді тримайтеся — кажуть вони мені. Єдине, про що я їх попросив — це про їжу. Хоча ми не голодували. Населення годувало.

— До речі, як ставилися до українських сил місцеві жителі?

— Чудово. Спочатку, звичайно, народ насторожився. Стрілянина, озброєння. Але потім подивилися й дуже добре прийняли. Я з одним місцевим професором мікробіології подружився. Запропонував йому, щоб ми його вивезли. Він ніяк. Це мій будинок, каже, я його будував і його охоронятиму. Попросив автомат — ми йому дали. Загинув — убило міною у своєму городі. У городі рідного будинку. Повертаємося до теми. Хлопцям я кажу — копати. Ми тут застрягли, й дуже на довго. Через кілька днів дзвінок зі штабу — виходіть з Пісок. Я відмовився виконувати цей наказ. Що означає виходити вкотре із зайнятого населеного пункту? Це втрати серед бійців і мирного населення. Це деморалізація. Це зрада по відношенню до наших громадян, яких ми звільнили. Мені відповідають: зараз тобі зателефонують з Генштабу. Телефонують з Генштабу й озвучують той же наказ про відхід. Навіщо? Відповідь: треба вирівняти лінію фронту. Повідомляю, що я відмовляюся виконувати «злочинний наказ». Так і сказав — злочинний. Поряд зі мною сидів Ярош і командир бронегрупи. І тоді цей з Генштабу мені заявляє, що дасть команду бронегрупі вийти, й тоді ми залишаємося самі. Відповідаю: на жаль, вона вийти не зможе. — Як це не зможе? Вони виконають наказ! — Ні, повторюю, не зможуть, тому що я дам команду гранатометникам, і щойно танк рушить з місця, ми їх «пороззуваємо». Ти що, дурень? — запитують. Ні, відповідаю, я з дурнем зараз спілкуюся. Він кидає слухавку. Командир бронегрупи мене запитує: а якщо дійсно надійде наказ йому відступати? Невже я дам наказ стріляти? Відповідаю: я особисто стрілятиму по твоєму танку! У результаті з Пісок ми не відступили, а самі Піски стали стратегічним пунктом, через який велося постачання Донецькому аеропорту — знаменитим «кіборгам».

— Вам не здається, що заняття деяких міст було безглуздим, що в результаті призвело до зволікання й жертв?

— Дуже добре запам’ятався серпень до мого поранення. Телефонує мені Юрій Береза. Просить підкріплення. Запитую: навіщо? Часом не в Іловайськ ти зібрався? Так точно. В Іловайськ. Пояснюю йому, що його там чекає оточення. Реакція — ги-ги, га-га. Тоді він узяв людей з Маріуполя. Через деякий час у мене з одним із його бійців відбулася телефонна розмова. Запитую: ну як справи? Він відверто відповів: драпаємо. Російські танки пішли через кордон, а у нас нічим їх зупиняти. Це було на День Незалежності. Довелося обдзвонювати всіх з криками: майте совість. Росіяни зайшли на три кілометри й стали, а ви драпаєте. Що ж ви робите? Не ганьбіться! Відповідають: дали команду з Дніпропетровська. Словом, довелося докласти зусиль, щоб припинити паніку. Коли мене повідомили про наказ з Дніпропетровська про відступ, мені здалося, що була здійснена спроба завалити лінію оборони. Тоді в Маріуполі залишився лише один «Азов». Маріуполь залишали. Просто за настроєм людей потім зорієнтувалися, що народ не хоче такого розвитку подій. Мені телефонують з Курахового — «Донбас» відходить. Як відходить? Із Червоноармійська така ж інформація — «Донбас» відходить. І дзвінок з Пісок — отримана команда на відступ. Запитую: як поводяться армійці? Чемоданний настрій. Наказую зібрати речі й відправити на Карловку. Якщо будуть чергові дзвінки з вимогою відступати, то треба вимагати письмового наказу з печаткою, а не в телефонному режимі. Відступати лише з армійцями. Якщо вони стоять на місці, то нікуди не рипайтеся. Якби тоді, в серпні, пішли з Пісок, то все б зазнало краху — і Дослідне, і Авдєєвка, і аеропорт...