Про «голку Кощія...»

Після зустрічі з Олександром Єльяшкевичем учасники Літньої школи журналістики «Дня» були в захваті. Хоча розмова стосувалася драматичних тем. Новітня реальна історія України від безпосереднього її учасника. В університеті цього точно не викладають. Народний депутат II і III скликань Олександр Єльяшкевич — унікальна постать в українському політикумі. Незважаючи на реалії, він не змінює своєї позиції. Вже понад два десятиліття він бореться з «системою Кучми», апогеєм вседозволеності якої стали злочини проти самого Єльяшкевича, громадського активіста Олексія Подольського і журналіста Георгія Гонгадзе 2000 року. Як зароджувалася ця система, її етапи і результат? Хто повинен нести відповідальність за втрачені шанси країни? Чому два Майдани і навіть війна не можуть переламати ситуацію? Учасники ЛШЖ формулювали все нову і нову порцію запитань. Як напише одна зі студенток після спілкування: «Зустріч тривалістю приблизно дві години, а інформації «подумати» на половину життя».

Аліна ВАВРИНЮК, Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича:

— Які люди чи події спонукали вас піти в політику?

Олександр ЄЛЬЯШКЕВИЧ:

— Рішення про те, що я хочу займатися політикою, я прийняв у молодому віці, за часів «перебудови». На той час я був молодим фахівцем родом з Херсону, який закінчив  Київський торговельно-економічний інститут за спеціальністю «економіст». І ось на практиці мені довелося зіткнутися з проблемою реалізації своїх знань, з невідповідністю ідеологічних позицій реальності життя. На хвилі красивих заяв перебудовного періоду, коли вся країна хотіла реформуватися на чолі з керівництвом, у мене виникло бажання реалізувати свій потенціал у політиці. Через те, що я хотів займатися економічною проблематикою — а це був головний мій напрям у той період, — я обирав між політикою і економікою. Спочатку я активно реалізовував себе в галузі економіки, аби вміти надалі проводити реформи. Це стосувалося створення нових господарських механізмів, нових структур. А після того, як Україна стала незалежною державою, я відчув, що і в новій державі залишилися ті ж самі проблеми і без вирішення політичних питань жодні економічні проблеми розв’язано не буде. Я був вимушений завершити бізнесову діяльність. На відміну від нинішніх депутатів і багатьох своїх колег, я це справді зробив. Навіть на відміну від нашого Президента, який обіцяє не займатися бізнесом, але ніяк не може продати свої активи у країні-агресорі, що є питанням національної безпеки.

У житті в мене було багато особистостей, які впливали на моє становлення. Передусім — це викладачі у школі, у виші, які допомагали мені пізнавати світ за рамками шкільних і інститутських програм. Люди, які дозволяли мені критично ставитися до наук. Це критичне мислення і вплинуло на моє майбутнє рішення про вибір іти в політику. У мене були власні ідеї, ідеї моїх викладачів, які могли б реально змінити економіку і країну. Я їм дуже вдячний.

«КЛАНОВО-ОЛІГАРХІЧНУ СИСТЕМУ СФОРМУВАВ КУЧМА, І ПРАВЛЯТЬ ДОСІ — ЙОГО УЧНІ»

Наталія БЕЗВОЗЮК, Одеський національний університет імені I. I. Мечникова:

— Після розпаду Радянського Союзу Україна мала багато можливостей, але не скористалася ними. Що призвело до процесу деформації політичної системи на початку дев’яностих і чому держава пішла помилковим шляхом? Виділіть, будь ласка, основні етапи кризи.

О. Є.: — Найбільші можливості в України були на самому початку її становлення як держави. Чому? Тому що коли починається зведення будівлі, то легко побудувати її правильно одразу, ніж потім реконструювати, особливо якщо неправильно закладено фундамент. Саме тому я балотувався у друге скликання парламенту 1994 року. Я бачив помилки концептуального плану, передусім в економічному розвитку України. Я розумів, що у нас закладаються основи державного монополістичного капіталізму, небезпечної форми розвитку економіки, тупикової гілки в розвитку економічної моделі країни. І ця модель неминуче мала призвести до серйозних потрясінь, аж до постановки питання про існування України як держави. Ця модель абсолютно не налаштована на реалізацію економічних і громадянських прав людей.

1994 року, коли відбувалися парламентські вибори, у Верховну Раду потрапили самодостатні і яскраві особистості, які створили фракцію «Реформи». Показово, що після більш як двох десятиліть тема реформ залишається такою ж актуальною. І так само як і два десятиліття тому, реформи імітуються, носять косметичний характер, не змінюючи суті системи. Одна з найяскравіших подій, свідком і учасником яких я був, є накладання вето на указ Президента про фінансово-промислові групи 1995 року. Цим указом тодішній президент Леонід Кучма і майбутні олігархи намагалися упродовж рекордно короткого часу монополізувати всі надприбуткові, особливо «ласі шматочки» економіки. Тоді ми змогли зупинити хижацьке бажання президента і його оточення. Того ж року ми підписали Конституційний договір — дуже суперечливий документ, який зрештою дав змогу, незважаючи на протидію Леоніда Кучми, ухвалити Конституцію України. Це найважливіший етап у розвитку нашої країни, який давав усі можливості для усунення проблем, для побудови нормальної цивілізованої держави, де буде конкурентна економіка, політика, де працюватимуть соціальні ліфти, де кожна людина знайде собі гідне місце. Леонід Кучма вже тоді хотів будувати авторитарну модель, до якої він прийшов трохи пізніше і яку так витончено використовував колишній президент Віктор Янукович. Через 10 днів після ухвалення Конституції усі наші надії було зруйновано. Леонід Кучма запропонував парламенту обрати прем’єр-міністром України свого бізнес-партнера, людину, яка була відома своїми корупційними зв’язками, — Павла Лазаренка. Парламент рекордною кількістю голосів підтримав цю кандидатуру — 344 голоси. І вже тоді можна було констатувати, що наслідки цього кроку будуть надзвичайно сумними для всієї української історії.

Були ще важливі моменти, які могли розгорнути несприятливий хід подій. Передусім, це президентські вибори 1999 року. У той час я очолював комісію парламенту з контролю за виборами. Це були найнедемократичніші, найбрудніші вибори в історії України. Про це мало хто говорить, але між першим і другим туром у листопаді 1999 року Верховна Рада України ухвалила постанову, де дала дуже різку і жорстку оцінку виборам. Було зрозуміло, що шляхом фальсифікацій, шляхом використання адміністративного ресурсу та інших брудних методів Леонід Кучма забезпечуватиме свою перемогу. Абсолютно недемократичний і сфальсифікований характер виборів чітко дали зрозуміти, що найближчими роками на Україну чекають серйозні наслідки. Мій прогноз, як і багато інших, на жаль, виявився правдивим, — і країна почала йти під диктатом президента Кучми. 2000-го року він провів так званий всеукраїнський референдум, і якби не тиск міжнародних структур і громадських організацій, то вже тоді у нас була б Конституція за російським зразком — конституція авторитарної держави.

Завдяки події, якої ніхто не чекав, — «касетному скандалу», коли 28 листопада 2000 року в парламенті було оприлюднено записи розмов у президентському кабінеті, країна і увесь світ усвідомили, які ж реально завдання вирішувалися в країні. Усвідомили, що в президентському кабінеті давалися вказівки на жорстокі і криваві злочини. Але цей шанс знову не було використано, тому що корумповані політики, багато журналістів  і громадські діячі змирилися з тим, що ці розмови існували самі по собі, а країна, незважаючи на ту турбулентність, яка виникла, вдали, ніби нічого особливого не сталося. Тодішній президент продовжив виконувати свої обов’язки, і всі фігуранти записів залишилися на своїх місцях.

Наступна подія пов’язана з так званою помаранчевою революцією 2004 року. На моє глибоке переконання — у нас не було ніякої революції, а лише масові протести. Революції характеризируются зміною системи, економічних і суспільних відносин. На жаль, у нас змінювалися лише персоналії, а система, як я її називаю — «злочинна система Кучми — Януковича» — всі ці роки продовжує функціонувати. Змінюються лише окремі представники системи, а решта залишається тим самим. Але події 2004 року дали серйозні надії, що все ж таки українське суспільство може долати важкі ситуації, коли представники політики не в змозі виконувати свій громадянський і професійний обов’язок. Проте після Помаранчевої революції політики показали, що вона нічого їх не навчила. Звичайно, нереформованість системи, жорстокі злочини влади, обкрадання власного народу не могли не призвести до нового Майдану 2013—2014 рр. — на жаль, кривавого. До великої кількості жертв. Але, знову ж таки, я не можу назвати це революцією, тому що система не змінилася і, на жаль, ті політики, які прийшли до влади після другого Майдану, так само розчарували українське суспільство. Інакше не могло бути, оскільки всі вони — учні Леоніда Кучми. Можна написати цілий трактат про те, чому ж ми у результаті прийшли до таких проблем, коли у нас на сході триває війна, коли країна досі нормально не реформується. І коли наші керівники навчилися виступати з гарними промовами, знають навіть англійську мову досконало, але від цього чомусь громадяни не відчувають ні полегшення, ні реалізації їхніх справедливих бажань, тих бажань, з якими вони виходили вже на два Майдани.

«1997 РОКУ Я БУВ НЕ ПРОСТО ПАРЛАМЕНТСЬКИМ ОПОНЕНТОМ ЛАЗАРЕНКО — Я БУВ ЙОГО ГОЛОВНИМ СУПРОТИВНИКОМ»

Мар’яна ЧОРНIЄВИЧ, Національний університет «Львівська політехніка»: — Якою б могла бути альтернатива Кравчуку на перших президентських виборах у незалежній Україні?

О. Є.: — 1991 року президентські вибори поєднали з референдумом про затвердження акту про визнання незалежності України. Некомуністичні політики мали йти єдиним фронтом і висувати того кандидата, який мав перемагати представника колишньої комуністичної партеліти. Теоретично був шанс, що виграв би некомуністичний кандидат — той самий В’ячеслав Чорновіл або Левко Лук’яненко. Потрібно було лише визначитися з єдиним кандидатом, але владі вдавалося свідомо розбивати опозиційні сили, дробити їх, граючи на особистих амбіціях, інколи шантажуючи, інколи підкуповуючи. Тому ми досі, як казав наш перший президент, «маємо те, що маємо».

Наталія ШИМКIВ, Львівський національний університет імені ІI. Франка:

— Чому 1997 року, виступаючи парламентським опонентом Павла Лазаренка, ви уклали договір з Юлією Тимошенко?

О. Є.: — 1997 року я був не просто парламентським опонентом Лазаренка — я був його головним супротивником. На той час я входив до слідчої комісії з проблем, пов’язаних з функціонуванням газового ринку, а Юлія Тимошенко активно і довго працювала там президентом «Єдиних енергетичних систем України». Як відомо, газова корупція у нас — це корупція вищих посадових осіб держави, російських і українських президентів, вона є джерелом проблем в сфері нашої національної безпеки. Тому, безумовно, я проводив багато часу, обговорюючи цю і загальнополітичну тематику з представниками комерційних і політичних структур, які були зав’язані на цей енергетичний ринок. Багато в чому реформування енергетичного ринку дозволило б уже тоді позбавитися тогочасних і подальших проблем. Після численних розмов, після розуміння позиції Юлії Тимошенко я побачив перед собою людину, яка мала великий потенціал і бажання змінити країну.

Тоді я повірив у щирість Юлії Тимошенко і вирішив, з огляду на дефіцит людей, які можуть активно протидіяти тій системі, спробувати зробити спільний політичний проект. Вона гарантувала, що там не буде Павла Лазаренка. Співпраця з Юлією Тимошенко була нетривалою, але досить яскравою. Уперше в історії України ми створили опозиційний Кабінет Міністрів. Ми виступили з низкою серйозних ініціатив реформування країни в різних сферах. Але непослідовність Юлії Тимошенко, її неготовність системно протидіяти проблематиці, проти якої вона обіцяла виступати і, найголовніше, те, що її дії далеко не завжди збігалися з ідеями, які вона декларувала, — все це в кінцевому підсумку не могло не призвести до того, що я змушений був залишити політичне блокування з Юлією Тимошенко і повернутися в самостійне політичне плавання. Завдяки об’єднанню наших зусиль на той момент з Юлією Тимошенко, ми змогли хоча б на короткий проміжок часу ефективно протидіяти монополізації Кучмою всього політичного простору. Юлія Володимирівна в якийсь період вирішила співробітничати з Леонідом Кучмою і вирішувати якісь свої питання. Я її попереджав, чим це для неї закінчиться.

«СИМОНЕНКО БУВ СПАРИНГ-ПАРТНЕРОМ КУЧМИ І ПРАЦЮВАВ НА ВЛАДУ»

Марта ФРАНЧУК, Національний університет «Києво-Могилянська академія»: — Чому саме 2000 рік став кульмінацією системи, коли було здійснено низку резонансних злочинів?

О. Є.: — Події 2000 року щільно пов’язані з питанням Конституції. Після того як Леонід Кучма в результаті недемократичних виборів удруге прийшов до влади, він вирішив змінити Конституцію з метою остаточної побудови тут авторитарної держави. Але розуміючи, що 1996-го йому це не вдалося, перше, що він зробив 2000 року — так звану оксамитову парламентську революцію. Проблема полягала в тому, що парламент був непростий, було багато представників комуністичних ідей, а комуніст Петро Симоненко був спаринг-партнером Леоніда Кучми і працював на владу, імітуючи опозицію. Це продовження російської схеми 1996 року, коли Борис Єльцин переміг Геннадія Зюганова. Таку саму схему використовували російські політтехнологи, особисто запрошені Кучмою 1999-го і 2004-го року. Вони порушили тему розділення України на ґатунки і питання мов. Наслідки цього досі болючі. 2000 рік — це зміна керівництва парламенту, ухвалення рішення про проведення Всеукраїнського референдуму, щоб за допомогою начебто народних ініціатив ухвалити потрібний Кучмі текст Конституції. У зв’язку з тим, що в парламенті і журналістиці залишалися люди, які протидіяли цьому, ухвалювалися рішення про їхнє фізичне усунення. Займався цим президент України, що зафіксовано на записах у його кабінеті. Але і досі цьому не дали ані правової, ані моральної оцінки. Більш того, нинішній президент призначив Кучму парламентером у Мінській контактній групі і членом Конституційної комісії. А тепер підписані Кучмою документи ми повинні реалізовувати і тим самим конституціоналізувати особливий статус частини Донецької і Луганської областей.

Все це зроблено лише з однією метою — різкого збільшення особистих статків при повній безвідповідальності за ситуацію в країні. Саме такі моделі у нас будувалися і будуються на пострадянському просторі. Сім’ї президентів багатьох пострадянських країн — це сім’ї мільярдерів у доларовому вираженні, які входять до списку Forbes. Світ закриває на це очі. Причому не лише на те, що відбувається в Україні, але й у Казахстані, Азербайджані. «Вірус Кучми» вже давно подолав пострадянський простір і підкуповує багатьох відомих західних політиків. Нещодавно один з претендентів на посаду президента США Гілларі Клінтон заявила, що вважає, що з Путіним треба вести ґрунтовні перемовини. Путін хотів бачити Кучму в Мінській контактній групі для того, щоб йти шляхом, який уже пройшла сім’я Кучми, підкуповуючи сім’ю західних політиків. Тому події 2000 року, проведення виборів 1999-го, «Помаранчева революція», другий Майдан щільно пов’язані не лише з нашою українською історією, а й з усією світовою політикою. Головна проблема і 2000 року, і 2015-го — непереможена гідра жахливого спрута корупції, яка роз’їла весь пострадянський простір і державний апарат України, а очолюють цю гідру наші президенти.

Iван КАПСАМУН:

— Ви пригадали Клінтон. У зв’язку з цим хотілося б почути вашу думку з приводу того, хто з кандидатів на майбутніх президентських виборах міг би бути більш прийнятним для України, враховуючи, в якій ситуації ми опинились?

О. Є.: — Не треба ідеалізувати західних політиків, зокрема й американських. Вони теж потрапляють під впливи дії «вірусу Кучми»: Блер, Квасьневський, Клінтон та інші. Якщо український Президент і українські депутати відстоюватимуть національні інтереси України, то з будь-яким демократично обраним президентом США буде абсолютно нормальний і ефективний для України діалог. За рейтингами поки що лідирує Гіларі Клінтон, і вона, швидше за все, стане кандидатом від демократів. У республіканців багато серйозних кандидатів, тому говорити про те, хто стане президентом — складно.

Олена ЛИТВИНОВА, Львівський національний університет імені I. Франка:

— На сьогодні ви — єдиний державний політичний діяч, який отримав притулок у США. Що спонукало США зробити вам такі кроки назустріч?

О. Є.: — Насправді було складно отримати політичний притулок у США, тим паче, що я його просив лише з одним формулюванням: у зв’язку із загрозою, що йшла безпосередньо від президента України Кучми Леоніда Даниловича. І мої адвокати, і представники американських офіційних структур настійно рекомендували мені цього не робити, говорячи про те, що у нас виникне міжнародний конфлікт. Але я це робив принципово і зумів переконати американські структури в наявності величезної кількості доказів злочинної діяльності Кучми. У США не було жодних підстав відмовити мені в цьому статусі. Незважаючи на зусилля лобістів Кучми в Америці, які, за моєю інформацією, пообіцяли йому, що мені ніколи не буде надано такого статусу, рішення все-таки було прийнято.

«ПОКИ МИ НЕ ДОБ’ЄМОСЯ ПРОЦЕСУ НАД КУЧМОЮ, ЛИТВИНОМ..., МИ НЕ ЗМОЖЕМО ПОКАРАТИ ТИХ, ХТО ДАВАВ КОМАНДИ СТРІЛЯТИ НА МАЙДАНІ»

Наталія ПУШКАРУК, Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка:

— Наскільки резонансною є справа «Гонгадзе — Подольского» для українського суспільства і чи можна її пов’язувати з розстрілами на Майдані? Коли українське суспільство все-таки зможе отримати відповідь на запитання: хто стоїть за цим злочином?

О. Є.: — Справа «Гонгадзе — Подольского» — важливий резонансний процес не лише для України, але й у цілому для міжнародного співтовариства. Насильство проти політиків, журналістів, громадських діячів, яке ініціюється з боку вищих посадових осіб держави, — це ті процеси, які стають ключовими під час реформування будь-якого суспільства. До тих пір, поки ми не доб’ємося, щоб розпочався процес над Леонідом Кучмою, Володимиром Литвином та іншими учасниками організованого злочинного угрупування, яке очолював тодішній президент Кучма, ми не лише не зможемо їх покарати — ми не зможемо покарати тих, хто давав команди стріляти в протестувальників на Майдані. Це все одні й ті самі механізми: використання силових структур, віддавання незаконних жорстоких наказів і безкарність замовника цих злочинів. Те, що на сьогодні пан Янукович абсолютно спокійно почувається в Росії і навіть дає інтерв’ю іноземним агентствам — це складно і страшно.

Замах на моє життя, замах на Подольського влітку 2000 року, викрадення і вбивство Георгія Гонгадзе — це лише ті злочини, які були зафіксовані в записах розмов у президентському кабінеті. Набагато більша кількість злочинів просто не фіксувалася. За 15 із половиною років Леонід Кучма жодного разу, як і Володимир Литвин, не виступили навіть як свідки в суді. Досі Подольський не має статусу потерпілого, а на його офіційне звернення до Генеральної прокуратури отримано відповідь, що його статус вивчається. Ось такий цинізм, знущання, яке ми спостерігаємо упродовж 15 років, пов’язаний із тим, що наші вищі посадові особи відчувають абсолютну безкарність. Якщо ми хочемо покарати замовників злочинів на Майдані, ми спочатку повинні покарати замовників злочинів 2000 року. Сьогодні як тільки Пукач у суді починає говорити про замовників — одразу ж суддя змушує його замовкнути. Хоча він уже неодноразово називав цих замовників, але він це робив у закритому режимі. За допомогою тиску всіх ЗМІ, перш за все завдяки газеті «День» і телеканалу «1+1», ми змогли добитися, що Апеляційний суд став хоча б відкритим. Проте вони сподіваються, що увага суспільства не буде прикута до цього процесу у зв’язку з тим, що це було давно.

Ми робимо все можливе, щоб змусити з’явитися перед судом замовників цих злочинів. Але це не такий швидкий процес. Якщо смерть Кощія Безсмертного знаходиться на кінці голки, то смерть злочинної системи «Кучми — Януковича» — в цих резонансних справах. Тому коли хтось намагається сказати, що це справи давно минулих днів — це робиться усвідомлено. Жодні судові процеси у справі окремих елементів цієї системи не допоможуть оздоровленню. На зміну Пукачу прийдуть десятки, сотні, а то й тисячі нових — так, як це було під час Майдану. «Майдани» — це не правовий спосіб вирішення конфлікту. А правовий спосіб вирішення конфлікту — це судова система. Кожного разу, виступаючи в суді, я починаю свій виступ зі слів: «Панове судді, яких я не поважаю і яким не довіряю». Цих суддів неможливо називати «Ваша честь». Така система. Якщо суспільство зможе добитися, щоб ці процеси пройшли нормально, будуть усі шанси, що Україна поступово одужає.

Оксана ГРУБА, Львівський національний університет імені I. Франка:

— Упродовж багатьох років ви боретеся із системою, пережили багато труднощів. Більшість уже склала б руки і втратила віру. У чому ваша сила, як ви змогли вистояти і продовжуєте стояти на варті правди?

О. Є.: — Коли я переконаний у правоті своїх дій, то намагаюсь діяти так, як мені велить моя совість. Я не знаю, чи підходить це до категорії борця. Я просто роблю свою справу і вважаю, що кожен повинен чесно і професійно виконувати свій громадянський обов’язок. Тут немає ніякого героїзму і властивих борцю якостей. Якби кожен на своєму місці виконував те, що повинен, то нам не потрібні були б жодні революції. У мене є надія на те, що підростаюче покоління буде абсолютно іншим. І ви, як паростки, проб’єтеся через асфальт ось цієї страшної системи. Головне — це ваше бажання, тому що ви тут знаходитесь. І є така газета «День», яка, як оазис у пустелі, може розповісти вам про дуже серйозні і глибокі речі. У цьому моя надія, що я знаю достатню кількість хороших людей. І я вірю, що ці люди житимуть у гідній країні.

«БУТИ КРИТИКОМ НАБАГАТО ЛЕГШЕ, НІЖ БУТИ ТВОРЦЕМ, А Я ВІД ПРИРОДИ ЛЮБЛЮ ТВОРИТИ»

Дарина ДЯДЕНКО, Одеський національний університет імені ІI. Мечникова:

— В одному інтерв’ю ви говорили, що якби з «вірусом Кучми» було покінчено, ви б займалися якоюсь іншою корисною справою. Чим?

О. Є.: — Я можу дуже довго і захоплено розповідати про економіку. Я знаю, що нам треба робити в економіці, знаю принципи побудови структур, систем. Я готовий застосовувати всі свої знання і здібності. І з величезним задоволенням це робив би. Або займався б викладанням, навчав молодь, передавав ті знання, які на сьогодні дуже важко отримати. У нас спотворена історія сучасної України, у нас намагаються імітувати реальні реформи або ефективні дії словесною еквілібристикою. І навчилися це робити добре. Тому треба навчати людей критично мислити і самостійно оцінювати ситуацію. Ніхто, окрім самих українців, не може побудувати нормальну країну. Всі наші заїжджі гастролери-міністри, тепер ще й губернатори, звісно, викликають позитивні емоції у певної частини суспільства. Але треба бути стриманими, адже якщо ми самі не в змозі навести лад у власному будинку, то навряд чи та людина, яку ми запросимо, це зробить. А ось чи став цей будинок власним для цих гастролерів — покаже лише час. У мене є дуже великі сумніви, що новопризначений голова Одеської ОДА через якийсь час знову не повернеться до політичної діяльності у своїй країні і не використає Одесу як плацдарм для політичного реваншу в Грузії.

Тому, повертаючись до витоків, я все-таки сподіваюся, що в Україні є всі передумови для того, щоб, поборовши злочинну систему, будувати нормальне, цивілізоване суспільство. Я готовий брати в цьому найактивнішу участь. Бути критиком набагато легше, ніж бути творцем, а я від природи люблю творити. Боротьба з системою важлива, але вона не є продуктивною з точки зору побудови чого-небудь. Проте без її зламу нічого зробити неможливо. Поки у нас триває війна, навряд чи можна говорити про ефективне функціонування якої-небудь господарської системи або навіть комерційного підприємства. Конкретні олігархи або конкретні особи можуть мати прибуток, і всі дивуються: у країні криза, абсолютна більшість людей живе гірше, а в так званої політичної еліти все добре, у них доходи зростають, вони живуть у зовсім іншому ілюзорному світі. Насправді все це пов’язано з тим, що вони приходять туди виключно для самозбагачення. Найсумніше те, що це відбувається за рахунок українського народу і за рахунок перспектив розвитку України.

Тому доводиться терпіти. Поки що терпимо. Ось якщо ви допоможете, то думаю, що профіль своєї роботи я зміню набагато швидше.

«ТАК ЗВАНІ ЄВРООПТИМІСТИ — НАСПРАВДІ ЦЕ НОВА ФОРМА «КУЧМІЗМУ» В ПАРЛАМЕНТІ»

Катерина САДЛОВСЬКА, Львівський національний університет імені I. Франка:

— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що тоді був журналіст Гонгадзе, який міг говорити. Наскільки журналісти дотримувалися своїх позицій протягом цих багатьох років, і чи є якісь особистості сьогодні в українській журналістиці, медіа-просторі, у тому числі і в дітищі Гонгадзе — «Українській правді», яких можна назвати журналістами з позицією?

О. Є.: — Те, що сталося з «Українською правдою» — це дуже болісна історія для всіх тих, хто знав Георгія Гонгадзе. «Українська правда» — це не лише видання, яке створив і в якому працював Георгій Гонгадзе, це насамперед близькі для нього люди. Коли УП здійснює таке моральне падіння, це просто за межею розуміння. УП блокує публікації Олексія Подольського, забороняє йому відкривати блог, тоді як одіозні персонажі мали там блоги, наприклад, народний депутат України Вадим Колесниченко, який зрадив Україну. Сьогодні «Українська правда» перетворилася на рупор сім’ї Кучми, колишні й нинішні журналісти УП відвідують усі заходи, які проводить сім’я Кучми, деякі нинішні депутати навіть виступають там у ролі конферансьє. Мені неприємно кожного разу про це говорити. Мабуть, комерційні інтереси людей затуляють перед ними всі моральні перешкоди, я не знаю, яку оцінку можна цьому дати.

Тому для мене ці люди як журналісти не існують. Як політики вони теж вже не існують, тому що я розумію, що українська політика аморальна за своєю суттю. Нові політики привласнюють собі таку красиву назву як «Єврооптимісти», водночас зраджуючи і продаючи пам’ять Георгія Гонгадзе. Вони ще заявляють публічно, що «ми не такі, як старі політики, ми не такі як всі». Це дуже небезпечні для суспільства фігуранти. Навіть небезпечніше, ніж виконавці злочинних наказів. Тому що ті були в структурі, і не говорили про те, що виконують якісь шляхетні цілі. І що раніше суспільство дасть цьому оцінку, то швидше почне одужувати наша журналістка, яка і так хронічно хвора. Тут, наприклад, присутній Іван Капсамун, який багато років займається висвітленням «справи Гонгадзе-Подольского», і кожного разу його матеріали мають не просто об’єктивний характер, а є своєрідною хронологію цього історичного резонансного судового процесу. Розуміючи свою відповідальність, він виконує свій журналістський обов’язок. Такі як він дають мені право говорити, що і українська журналістика зможе здолати страшний «вірус Кучми», стати справжньою журналістикою. Лариса Івшина дала путівку в життя дуже багатьом відомим журналістам, і її позиція дуже важлива у висвітленні резонансних процесів.

Катерина ТРАПЕЗНIКОВА, Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка:

— Повертаючись знову до політики: у одному з ваших інтерв’ю ви сказали, що в парламенті повинні працювати люди, які професійно вміють писати закони. Як ви оцінюєте законотворчу діяльність діючого парламенту,  і взагалі профпридатність нинішніх депутатів?

О.Є.: — Якщо оцінювати парламент у цілому, то дуже негативно. Професійний рівень кожного з парламентів в незалежній Україні з кожним разом ставав дедалі нижчим. Це була позиція влади, тактика «випаленої землі»: все найбільш прогресивне, найбільш професійне не допускати в політику. Тому що на тлі людей, які професійно займаються державною діяльністю, наші високі мужі можуть мати вигляд цілковито бездарних, цинічних, брехливих і клептократичних фігур. Здавалося б, після страшних жертв на Майдані, Героїв Небесної Сотні, після жертв тисяч наших патріотів на Сході, прийшло молоде покоління до парламенту, на яке було стільки сподівань. Їх була достатня кількість для того, щоб повністю змінити і структуру взаємин в парламенті, і професійний характер діяльності законодавчого органу, але цього не сталося з кількох причин. Частина молоді із самого початку активно стала обслуговувати інтереси тієї самої злочинної системи, яку вона ще вчора гнівно засуджувала. Менша частина парламентської молоді намагається якось протистояти цій системі, але робить це абсолютно непрофесійно і незграбно, тим самим даючи привід своїм опонентам звинувачувати їх у всіх не властивих їм гріхах. Особливу увагу треба приділити новоявленим структурам, які намагаються видавати себе за реформаторів, так званих «Єврооптимістів», — насправді це нова форма «кучмізма» в парламенті, яка намагається обслуговувати інтереси відомої сім’ї.

«ПІД ВИГЛЯДОМ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ МИ МАЄМО СПРАВУ З ПРОЕКТОМ, ЯКИЙ ДАЄ ГІГАНТСЬКІ ПОВНОВАЖЕННЯ ПРЕЗИДЕНТСЬКІЙ ВЕРТИКАЛІ ВЛАДИ»

Iрина СТЕЛЬМАХ, Львівський національний університет імені ІI. Франка:

— Президент Петро Порошенко перед реєстрацією в парламенті вніс правки до проекту зміни Конституції. Які ризики з цим пов’язані? Чи виправдані вони?

О. Є.: — Під виглядом децентралізації ми маємо справу з проектом, який дає велетенські повноваження президентській вертикалі влади за цілковитої відсутності відповідальності за їх реалізацію. Це перше, і друге — це конституціалізація зрадницьких Мінських угод у вигляді занесення до тексту Конституції особливого статусу частини територій Донецької і Луганської областей в завуальованому формулюванні. Я вражений позицією Конституційного Суду, який перед цим розглядав питання зміни  Конституції в частині недоторканості, коли дуже мала кількість суддів звернула увагу на важливий момент. Принципово проти виступила лише одна людина — суддя КС Віктор Шишкін. Він  логічно пояснив, що в умовах військового часу заборонено приймати будь-які зміни до діючої Конституції. Як один з тих, хто ухвалював цю Конституцію, я можу сказати, що це абсолютно правильна позиція. Ми не маємо права маніпулювати цим документом для досягнення ворогом своїх цілей.

Я сподіваюся на те, що у Верховній Раді України все-таки знайдеться достатня кількість депутатів з  громадянською позицією, які зрозуміють всю небезпеку ухвалення такого тексту. Зараз і влада, і ті, хто спробує обслуговувати її інтереси, свідомо зміщуватимуть акценти, перекручуватимуть теми, кажучи нібито про те, що в Конституції не йдеться про особливий статус тимчасово окупованих територій Донецької і Луганської областей, що йде  мова про децентралізацію. Насправді, всі ті, хто професійно і досконально знається на питаннях конституційного права, не лише розуміють, про що йдеться, але і розуміють, чому так таємно  формувався цей законопроект.

«УВАГА КОЖНОГО АКТИВІСТА І ЖУРНАЛІСТА МАЄ БУТИ ЗВЕРНЕНА ДО РЕЗОНАНСНИХ ПРОЦЕСІВ»

Марія ГЕНIК, Одеський національний університет імені I. Мечникова:

— Скільки потрібно сил, які є альтернативні еліти, до яких треба звернутися, щоб переключити увагу суспільства і показати, що паралельно у нас все ж є шанс? У країні має бути реальна політична опозиція. На якій базі вона може виникнути?

О. Є.: — По-перше, у нас завжди була проблема з опозицією. Ми говорили про 1997-й, коли довелося піти на союз з Юлією Тимошенко. У цьому були великі репутаційні і політичні ризики, але іншої опозиції тоді просто не могло бути. Зараз у нас навіть ще більша проблема з опозицією. Її роль хоче на себе взяти так званий «Опозиційною Блок», на жаль, не без згоди влади. Насправді нічого спільного з опозицією вони не мають. Інакше такий персонаж як пан Льовочкін, будучи першим помічником Кучми, потім керівником апарату Литвина, що служив Януковичу, не почувався б  зараз так, ніби у нього відкрилася нова політична перспектива. На мій погляд, опозиція тільки формуватиметься.

По-перше, військовий час — це не найкращий час для її існування. Боротьба із зовнішнім супротивником відволікла від боротьби з внутрішніми загрозами кращі сили і кращі уми. Проте влада у нас не змінила своєї природи. Без розв’язання проблеми опозиції важко рухатися вперед. Зараз і на Банковій, і на Грушевського в Кабінеті Міністрів звучить риторика про те, що якщо хтось починає виступати критично — це «рука Кремля», «партія війни». Є багато таких ярликів, але ми неодноразово дивувалися із здатності нашого українського народу в найкритичніші моменти вирішувати складні завдання. Я сподіваюся, що все-таки ефективна опозиція до осені вже почне формуватися: з фрагментів, які є в парламенті, з непарламентських елементів громадянського суспільства. І, найголовніше, із структур, які залишилися вірними позиціям Майданів.

Звичайно, з кожним днем дедалі складніше і складніше впливати з однієї простої причини: здорові сили, незважаючи на наявність двох Майданів, стають дедалі слабкішими і слабкішими. Озброєна частина активістів, які зараз перебувають на фронті, і які зараз незадоволені діями влади, не знають, чого вони хочуть, і як це треба робити. Вони не можуть на сьогодні запропонувати свої шляхи, окрім шляхів досить популістського характеру.

Так от частина громадянського суспільства і журналістики за таких умов може відіграти найбільш вирішальну роль. І це вже навіть не ідеалістичні погляди, тому що час знаходить своїх героїв. Треба бути в потрібний час у потрібному місці. Я думаю, що поява харизматичної особистості, яка б дуже чітко і конкретно запропонувала реальні механізми  повернення України до тих положень, які були записані в Конституції 1996 року, може змінити ходу української історії. Уже існує серйозна втома Заходу від наших псевдополітичних еліт, втома від неможливості розв’язання внутрішніх, а інколи і зовнішніх конфліктів, пов’язаних з російською військовою агресією.

Тому я кажу, що увага кожного активіста і журналіста має бути звернена до резонансних процесів, подій, які відбуваються і в судах, і навколо ухвалення Конституції, і навколо ухвалення в цілому законодавства. І по багатьом іншим питанням, які інколи мають несистемний характер. Саме у цій ситуації будь-яка з цих точок може стати крахом системи, з якою ми вже стільки часу боремося. Це може звучати досить романтично і казково, але насправді це той самий момент, коли казка може стати реальністю.