Актуальний Петро Григоренко

Мужня і мудра людина кардинал Любомир Гузар писав: «Бути собою — це неймовірно важкий шлях. Але це шлях, єдино гідний справжнього християнина й людини». Ця настанова була дороговказом для українського дисидента, правозахисника, генерала Петра Григоровича Григоренка (16.10.1907—21.02.1987). Саме він зумів розповісти світовій громадськості про системні порушення радянським тоталітарним режимом 60—70-х років ХХ ст. невід’ємних фундаментальних прав людини на свободу слова, совісті, політичних поглядів, на вільне життя на рідній землі. Саме він ознайомив західну громадську думку зі злочином геноциду, що вчинив Сталін та його оточення проти кримськотатарського народу, який був депортований зі своєї Батьківщини і втратив під час цієї варварської акції половину людей.

Спадщина Петра Григоровича, що йому брежнєвський режим помстився за правозахисну діяльність 6-ма роками ув’язнення у «спецлікарнях» КГБ («психушках», як їх називали), є вражаючим свідченням того, як справжній український патріот може й має боронити права не лише свого народу, а й покласти життя (коли йдеться про Григоренка, це достеменний факт, а не перебільшення) за етнічно «інший», репресований Сталіним, але не скорений народ — кримських татар. Це ніколи не буде забуто татарами, не може бути забутим і українцями.

Розмову про публіцистичний, духовний спадок Петра Григоренка як громадського діяча, гуманіста, правдоборця в редакції нашої газети разом з журналістами «Дня» вели: лідер кримськотатарського народу, народний депутат Мустафа Джемілєв, кримський історик, член українського ПЕН-клубу Гульнара Бекірова, журналіст Лариса Волошина.

«В ОСОБИСТОСТІ ГРИГОРЕНКА КОНЦЕНТРУВАЛАСЯ ВСЯ «ПРОТЕСТНА ЕЛІТА» 60—70-х РОКІВ»

Ігор СЮНДЮКОВ: — Петро Григоренко, його спадщина і кримськотатарський народ є зараз актуальним, як, можливо, ніколи досі. Бо ми бачимо, що, зокрема, останні трагічні події в Керчі вкотре демонструють, наскільки небезпечними є наслідки злочинної, насильницької, репресивної політики путінського окупаційного режиму в Криму і до чого ця політика призводить. Ще до оприлюднення будь-яких результатів слідства, в Росії деякі, з дозволу сказати, журналісти вже звинувачують кримськотатарських та українських активістів. Але правда зрештою переможе, як завжди говорив Петро Григоренко. Це переконливо доводить, що спадщина генерала, його ідеї, думки і сьогодні, в цій важкій ситуації, є насущними, запитуваними. Тому хотілося би запитати в наших гостей: які поради, на вашу думку, дав би Петро Григорович сьогодні борцям за права українців та кримських татар у окупованому Криму?

Мустафа ДЖЕМІЛЄВ: — Петро Григорович Григоренко, великий правозахисник, більше, ніж хто-небудь, зробив для повернення кримських татар на свою Батьківщину. А сьогодні ми бачимо, що наш народ розв’язує нову трагічну проблему — нової окупації, що змушує як мінімум певну частину народу знову покидати свою землю.

Ми ніколи не забудемо, що Петро Григорович був людиною виняткової мужності, не йшов на компроміси у принципових питаннях, хоч би якими були репресії влади. Можна сказати, що він наближався до образу «ідеальної людини». Це була особа, яка завжди діяла згідно зі своїм переконанням, дуже щира людина.

Основною зброєю Петра Григоровича була гласність. Він невпинно оприлюднював ті беззаконня й злочини, що чинилися проти кримських татар,  так само, як і проти будь-яких інших  народів. Останніх 20 років життя, починаючи з 1966—1967 років і до смерті, він присвятив передусім захисту кримських татар. Якщо ж будувати гіпотетичні припущення, що сказав би або зробив Петро Григоренко, то зрозуміло одне: відповідно до норм справедливості він не мовчав би про те, що коїться в окупованому Криму, він розповів би про це всьому світу. Є, звичайно, й зараз люди, які говорять про це, хоча, на наш погляд, недостатньо. Але саме Петро Григоренко умів мобілізувати на боротьбу за правду сотні тисяч людей. Він був наділений «магнетизмом мужності».

Я особисто можу засвідчити, бо деякий час жив у нього вдома й працював його секретарем (у нього не вистачало часу відповідати на всі звернення людей, особливо коли його не було вдома, і я допомагав йому), що в його особі концентрувалася вся «протестна еліта» того часу. Нагадаю, що основним завданням кримськотатарського народу тоді було повернення на історичну Батьківщину й відновлення тих прав, яких народ був позбавлений у результаті депортації. Зокрема й відновлення національно-територіальної автономії. Григоренко відстоював це. І сьогодні  ми бачимо і знаємо, що нашому народові належить докласти величезних зусиль, щоб переконати парламент в першу чергу в необхідності для держави в цілому відновити цю автономію. А для кримськотатарського народу це життєво важливо. І, поза сумнівом, Петро Григоренко був би сьогодні в цій справі нашим головним союзником.

«УКРАЇНЕЦЬ ПЕТРО ГРИГОРЕНКО І ЄВРЕЙ ІЛЛЯ ГАБАЙ УСІМ ПОЖЕРТВУВАЛИ, ЩОБ ПРО ПРОБЛЕМУ КРИМСЬКИХ ТАТАР ДІЗНАВСЯ СВІТ»

Гульнара БЕКИРОВА: — Жовтень — місяць «знаковий», пов’язаний з подіями, важливими для теми нашої розмови. 16 жовтня — це день народження Петра Григоровича, а 20 жовтня — день трагічної загибелі, самогубства Іллі Габая, дисидента, правозахисника, борця за права кримських татар, напрочуд світлої людини. Габай був «подільником» разом з Мустафою-ага в процесі у «кримськотатарській справі». Ці дві людини — українець Петро Григоренко і єврей Ілля Габай усім пожертвували, буквально все віддали заради того, щоб про проблему кримських татар дізнався весь світ.

Вони різні — Григоренко, Габай, кримські татари. Але коли порядні люди об’єднуються — саме тоді можна боротися за справедливість, проти беззаконня. Це мені здається дуже важливим. І дуже символічно, що в редакції газети «День» ми бачимо  великий портрет Джеймса Мейса — яскраву людину з тієї ж когорти «сьогодення». За місяць ми згадуватимемо трагедію голодомору-геноциду 1932—1933 рр. Чужого болю не буває. Мене це биття, цей «пульс історії»  приголомшує. І сьогодні: наскільки люди об’єднаються у боротьбі проти окупації Криму — таким і буде успіх. І я впевнена: перше, про що б зараз говорив Петро Григорович, — це  те, про що він  говорив у своїй промові ще 50 років тому. А саме: поверніть кримським татарам усе, що ви у них відняли — національно-територіальну автономію, мову, права, їхню землю. На щастя, дуже багато людей в Україні (хоч далеко не всі)  розуміють, що він був правий.

Це була свята людина не лише для кримських татар, а й, звичайно, для українців — пригадаймо, скільки зробив Григоренко для українського національного руху в 1970—1980 роки. І мене дуже засмучує і ранить, що сьогодні на заходи пам’яті Петра Григоровича приходить безліч кримських татар і... декілька українців!

Ігор СЮНДЮКОВ: — Хочу зауважити, що «День» у цьому напрямку працює вже багато років, регулярно публікуючи статті, присвячені генералові. Також збірка його праць вийшла в нашій серії «Бронебійна публіцистика». Отже, ми докладали й докладатимемо всіх зусиль, щоб про Григоренка знали.

М.Д.: — Ми про це знаємо й вдячні вам.

«Я ПЕРЕКОНАЛАСЯ, ЩО 99% СТУДЕНТІВ МОГИЛЯНКИ НЕ ЗНАЮТЬ, ХТО ТАКИЙ ПЕТРО ГРИГОРЕНКО»

Іван КАПСАМУН: — Наш головний редактор Лариса Івшина щороку, зустрічаючись з учасниками Літньої школи журналістики «Дня», проводить своєрідний тест для студентів. Вона цікавиться у них: «Чи знаєте ви, хто такий Петро Григоренко?» У відповідь мовчання. Дуже рідко хтось чув або щось знає.

Г.Б.: — Я до 2014 року викладала в кримських вишах. І теж адресувала  своїм студентам те саме запитання. 99% кримськотатарських студентів мені чітко відповідали, хто такий Григоренко. Потім я читала лекції в Києво-Могилянській академії і ставила те саме запитання вже київським студентам. 99% із них не знали, хто такий Григоренко! Вони — заручники цієї системи освіти і цих програм. Їх теж можна зрозуміти.

І.К.: — Що необхідно зробити, щоб актуалізувати пам’ять про Петра Григоренка? І якою тут є роль влади?

М.Д.: — Я пам’ятаю, 2007 року група депутатів (я, Рефат Чубаров, покійний Левко Лук’яненко, Ніна Карпачова з партії «Регіонів») внесли до Ради законопроект у зв’язку з 100-річчям Петра Григоренка. Хотіли увічнити його пам’ять. Карпачову залучили як людину ліберальних поглядів — раптом зможе переконати частину депутатів з «регіонів». Але комуністи, прочитавши цей проект, пригрозили виходом з правлячої коаліції (до неї входили «регіони» і соціалісти) — і проект було відхилено. Табло показало 198 голосів.

І.К.: — Це було 11 років тому. Але сьогодні інша влада.

М.Д.: — Але і тоді, враховуючи, що президентом  був Ющенко, нам удалося на президентському рівні  реалізувати багато пунктів цього проекту. Багато чого вдалося «пропустити» через Кабмін. А в цілому — проблема в тому, що в нас не зовсім здорове суспільство. Хоча поступово «видужуємо» — Євромайдан допоміг.

Г.Б.: — Треба міняти підручники, готувати літературу про Григоренка. Це очевидно. Наприклад, я пам’ятаю, що ще 2010 року в українських підручниках писали про кримських татар як про «ворогів слов’ян». Після 2014 року шкільна програма, на щастя, змінилася на краще. Дуже важливо, щоб Україна  знала про нерівну ненасильницьку боротьбу кримських татар за свої права. Тому я прошу через вашу газету допомогти, щоб українські громадські організації висунули Мустафу-ага Джемілєва на Нобелівську премію миру. Він гідний цього. І це той досвід, який дозволить привернути увагу до Криму світової спільноти.

МУСТАФА ДЖЕМІЛЄВ І АНДРІЙ ГРИГОРЕНКО БІЛЯ ПАМ'ЯТНИКА ПЕТРУ ГРИГОРЕНКУ У СІМФЕРОПОЛІ. 2007 РІК. ЗА СІМ РОКІВ ОКУПАЦІЙНА ВЛАДА ЗАБОРОНИЛА ЛІДЕРУ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ В'ЇЗД ДО КРИМУ, А ЩОДО САМИХ КРИМЧАН ІЗ ПРОУКРАЇНСЬКОЮ ПОЗИЦІЄЮ ПРОВОДЯТЬСЯ РЕПРЕСІЇ / ФОТО ЛЄНЬЯРИ АБІБУЛАЄВОЇ

ПЕТРО ГРИГОРЕНКО: «НЕ ПРОСІТЬ, А ВИМАГАЙТЕ ДОТРИМАННЯ СВОЇХ ПРАВ!»

І.С.: — Якщо говорити про освіту  суспільства, яке має знати, ким був Петро Григоренко і хто такі кримські татари, ми не можемо не нагадати про те, що ще 2015 року в серії «Бібліотека газети «День» вийшла книжка «Повернення в Царгород», де цілий розділ було присвячено історії кримських татар і їхнім зв’язкам з Україною, анексії Криму тощо. А питання таке. 1968 року, на похороні Олексія Костеріна, людини, яка провела три роки в царських таборах і 17 років (!) у сталінських, Петро Григоренко сказав, звертаючись до кримських татар: «Не просіть того, що вам належить по праву, навіть за радянською Конституцією. Не просіть, а вимагайте цього!» Як, на ваш погляд, ця думка може бути актуалізована в реаліях сьогоднішнього Криму?

М.Д.: — Маленьке уточнення: ці слова («Припиніть просити те, що належить вам по праву. Вимагайте») Григоренко сказав на банкеті на честь 72-річчя Олексія Костеріна. На похороні він сказав іншу річ, він сказав про громадянську мужність, про те, що на його очах здійснювалися героїчні вчинки: люди під танки кидалися. Але потім ці ж герої плакали, принижувалися й доноси писали на засланнях в НКВС. Григоренко наводив як приклад громадянську мужність Олексія Костеріна, мужності якого бракує радянському суспільству — мужності називати речі своїми іменами.

І.С.: — Ось сьогодні, коли в Криму важка ситуація для українців, для кримськотатарського народу, заклик Петра Григоровича «Вимагайте своїх прав!» може бути застосовний в умовах 2018 року?

М.Д.: — Він і застосовується. Власне кажучи, цінність слів Петра Григоровича на банкеті на честь дня народження Костеріна в тому, що треба бути радикальнішим і припинити писати принизливі листи. Подібні заяви серед кримськотатарського національного руху були теж, але відкриті висловлювання генерал-майора, відомого правозахисника — підсилював національний рух. У цілому кримськотатарський національний рух не був таким однозначним. Він починався з того, що просили й писали петиції, починаючи з 1950-х років. Для цього просили колишніх членів уряду Автономної республіки Крим, героїв Радянського Союзу, бо цих людей нелегко заарештувати. Відповідно тональність листів була такою: «Дорогий Микито Сергійович, ...», «Дорогий Леоніде Іллічу, ось у нас найсправедливіша Конституція...», а потім говориться, що «...несправедливо вчинили щодо кримських татар». Під впливом же Петра Григоренка й взагалі московського дисидентського руху тональність змінилася. Заяви стали радикальнішими, не було вже цих холопських виразів про «найкращу Конституцію в світі...», тобто речі називалися своїми іменами. І якщо на Заході публікувалися звернення кримських татар, то вони вже були написані в дусі, про який казав Петро Григоренко.

«ЙДЕТЬСЯ ПРО НАЦІОНАЛЬНО-ТЕРИТОРІАЛЬНУ АВТОНОМІЮ ЯК СКЛАДОВУ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ»

Лариса ВОЛОШИНА: — Петро Григоренко — це людина, яка підняла права на щит. І для нього як для правозахисника, боротьба з тоталітарним режимом і боротьба за справедливість щодо кримськотатарського народу були нероздільними. Він розумів, що якщо хтось позбавлений прав — це вже неправова ситуація. Мені цікаво, чому зараз Петро Григоренко, засновник Гельсінської правозахисної групи, флагман загальносоюзного дисидентського руху, чому зараз його ідеї про захист прав, про відновлення прав кримськотатарського народу не є трендом в українському правозахисному русі? Чому досі в незалежній Україні ні правляча еліта, ні ТОПи правозахисного українського руху не підіймають на свій щит ідею відновлення прав народу на своїй батьківщині як можливість України припинити бути в тіні авторитарної, тоталітарної Росії?

М.Д.: — Це тривалий процес. Те, що вже значна частина українського суспільства знає про проблему кримських татар, особливо після подій 2014 року, коли в обстановці страху й зради кримськотатарський народ виявився найбільш здоровим ядром, та й зараз є єдиною організованою силою, яка хоч якоюсь мірою протистоїть окупантам, уже добре.  Для того, щоб підняти на щит цю проблематику, треба знати про саму проблематику. Навіть зараз у рамках того, що ми робимо в порядку змін до Конституції України, певні люди з різних політичних сил говорять: «Ми проти кримських татар нічого не маємо, але завтра забажають автономії угорці, румуни... і Україна розпадеться». Люди не розуміють, що держави розпадаються не через те, що задовольняються права громадян, а абсолютно з інших причин.

Г.Б.: — Те, що у нас чверть століття існувала державність (з 1921 до 1945 рр. Кримська АССР) — про це пам’ятають одиниці. Те, що у нас іще раніше 340 років існувала державність у Криму — про це теж пам’ятають лише одиниці: історики, кримські татари. Це, до речі, удвічі довше, ніж так звана російська державність у Криму, яка існувала з 1783 до 1917. Як зробити так, щоб елементарне історичне знання донести до всіх? Підручники, популярні видання, телепередачі. Як?

М.Д.: — Я не став би говорити про кримськотатарську державність у вигляді Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. Це все одно що говорити про державність Української РСР. Створення Кримської АССР — це данина кримським татарам за ті страждання, які вони перенесли під гнітом царської Росії. Але щойно відбулася депортація, необхідності зберігати автономію не було, не було вже корінного народу. Насправді ми жили абсолютно в унітарній державі, де будь-яке слово на захист своєї «незалежності» одразу присікалося.

Перша справжня кримськотатарська держава в XX столітті проіснувала всього лише кілька місяців. 1917 року на Курултаї під головуванням Номана Челебіджіхана була проголошена Кримська Народна Республіка. Це був перший Курултай — Курултай розстріляних, тому що одразу після приходу більшовиків Номана Челебіджіхана вбили.

Зараз йдеться про відновлення національно-територіальної автономії як складової Української держави. А для цього необхідно внести зміни до Конституції. Питання зараз полягає в тому, як мобілізувати громадськість, яка має отримати правильну інформацію про доцільність і необхідність цього кроку.

І.К.: — Що ви маєте на увазі, коли говорите про кримськотатарську національно-територіальну автономію?

М.Д.: — Одразу після окупації Криму 2014 року президент сам сказав, що після деокупації на півострові має бути Кримськотатарська Народна Республіка. Я йому тоді сказав, що назва для нас не настільки важлива, головний зміст. Нехай вона називається Кримською Автономною Республікою, але мають бути механізми захисту прав корінного народу. У першу чергу це норма представництва корінного народу в усіх структурах влади й функціонування кримськотатарської мови разом з державною. Відповідно до цього Петро Олексійович дав розпорядження про створення робочої комісії з підготовки змін до статті 10 Конституції України, що стосується автономії Криму. Ми підготували ці зміни — йдеться про норми представництва, функціонування мови, Меджліс кримськотатарського народу, Курултай... Зараз важливо, щоб парламент підтримав ці зміни — думаю, спочатку (226 голосів), проблем не буде, але потім (300 голосів) питання можуть виникнути.

«НА ВІДМІНУ ВІД РАДЯНСЬКОГО, ПУТІНСЬКИЙ РЕЖИМ ХИТРІШИЙ І ВИТОНЧЕНІШИЙ»

І.К.: — Ви наголошували, що Петро Григоренко вмів консолідувати людей, був людиною цілеспрямованою й сильною. Він і ви зокрема, перебуваючи в самій системі і відстоюючи права людини, фактично допомагали розвалити Радянський Союз. Якщо порівнювати той режим з сучасною Росією, чи існує сьогодні можливість для людей, не згодних з путінським режимом, які живуть у Криму, та й у самій Росії, чинити опір зсередини?

М.Д.: — Можна сказати, що там сьогодні радянський режим, але дещо гірший. Тиск і контроль повсюдний, причому сучасні інструменти дозволяють це робити витонченіше. Якщо людина, на думку російських спецслужб, поставила лайк не під тим постом у соцмережах, то з нею як мінімум проведуть бесіду. Кримчан за свободу думки в соцмережах зобов’язали платити величезні штрафи або притягують до кримінальної відповідальності. Наприклад, відомий випадок, коли Зарема Куламетова залишила свій коментар у «Фейсбуці» після хвалькуватої заяви Путіна про те, що жінки й діти стояли попереду, а російські солдати ззаду, коли вони захоплювали військові об’єкти України в Криму, і нехай би тільки українці вжили заходів у відповідь. А Зарема написала, що «яка велика відмінність у менталітеті між кримськими татарами і росіянами, я навіть не уявлю собі, щоб кримські татари у воєнний час виставляли попереду себе жінок і дітей». За це її заарештували, три дні тримали в підвалі й порушили кримінальну справу за статтею «розпалювання міжнаціональної ворожнечі». Але оскільки в пресі здійнявся галас, то обмежилися штрафом приблизно в п’ять тисяч доларів (якщо перерахувати з рублів). Тоді весь народ почав збирати гроші під гаслом — ганебну копійку окупантам. Люди спеціально збирали гроші в монетному еквіваленті вартості десять карбованців, які за два тижні принесли до дільниці в мішках і відрах. Начебто влада окупантів покарала «порушників», а насправді вона мобілізувала кримських татар, які показали презирство до таких методів.

Або інший приклад, коли окремі люди виходять з одиночними пікетами. На плакаті у них написано — наші діти не терористи. Здавалося б, що небезпечного для влади окупантів? Але цих людей все одно заарештовують, проти них порушують кримінальні справи, призначають високі штрафи, щоб вони залишалися без засобів для існування. Щоправда, на півострові зараз діє організація «Кримська солідарність», яка займається збиранням штрафів для тих, кому їх незаконно присуджують.

Ось така там сьогодні ситуація. Тому говорити про якийсь масовий громадянський рух у Криму сьогодні не доводиться.

Г.Б.: — Я часто думаю про природу путінізму. Його відмінність у тому, що за радянських часів чекісти не управляли державою. Вони все-таки були під контролем партії. А сьогодні ФСБ фактично управляє державою, тому цей режим може робити все що завгодно. Цей режим хитріший, витонченіший і жорстокіший. Людину можуть звинуватити за те, що вона читає Коран або щось написала в соцмережах.

Але у самій Росії все одно є люди, які борються проти системи. Нехай ці люди поодинокі, але вони є — Борис Стомахін, Віра Лавришина, Діана Ретінська. Вони викликають моє захоплення. Коли буде вільна Росія, сподіваюся Борис Стомахін доживе до того часу, сьогодні ця людина сидить у критій в’язниці (найжорстокіший режим), то як мінімум він гідний отримати героя. Навряд чи ці одинаки впораються з режимом, але вони роблять свою справу, як колись робили це правозахисники в Радянському Союзі. 

Чому сьогодні влада окупантів боїться кримських татар? Тому що вони більш організовані. Тому сьогодні десятки кримських татар сидять у в’язницях. За версією так званого російського правосуддя ці люди терористи й екстремісти. Та що лише не пишуть про Мустафу-ага в російських пропагандистських ЗМІ. Навіть уже в розсекречених російських документах чорним по білому написано, що він писав нарис історії тюркських народів. А їхні ЗМІ продовжують писати, що Мустафа-ага насильник, ворог тощо. Для них абсурд став нормою життя. Ось цим і страшний путінський режим, який шизофренічно заявляє, що «ми потрапимо в рай, а ви здохнете». Давайте всім світом посадимо цього хворого до психлікарні.

М.Д.: — Що мене вразило в останньому випадку, коли сталася трагедія в Керчі, то це те, як вони після всього написали, що ми сподіваємося знайти в цьому український слід. Як це — сподіваємося знайти?

«ЩО ШВИДШЕ РОСІЯ ПІДЕ З ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ, ТО КРАЩЕ БУДЕ ДЛЯ НИХ»

І.С.: — Є точка зору, що Крим повернеться до України не раніше, ніж ляже режим Путіна, а дехто говорить, що не раніше, ніж розвалиться Росія. Інші вважають, що проблему можна розв’язати політико-дипломатичним шляхом. Що ви думаєте?

М.Д.: — Що швидше Росія піде з окупованих територій, то краще буде для них. Але проблема в тому, що російська влада не думає про державу. Путін завдав Росії набагато більше шкоди, ніж який-небудь ворог. Я думаю, він розумів, що цю окупацію ніхто не визнає й будуть санкції, але Кремль розраховував, що Україна в настільки слабкому становищі, що їм плюс до всього вдасться встановити в Києві лояльну для себе владу, яка визнає окупацію територій. У них це не вийшло, але це не означає, що вони відмовилися від своїх планів. Думаю, сьогодні Москва робитиме ставку на дестабілізацію ситуації через майбутні вибори в Україні.

Коли можлива деокупація? Коли влада в Росії думатиме про свою державу і народ. У чеченській пісні є такі слова: «Помиляються всі, але лише справжній чоловік може сказати, що я був не правий». Так от, сам Путін і в його оточенні таких чоловіків немає. Поки деокупації чекати не доводитися, тому ймовірнішим є розпад російської держави. Свого часу Радянський Союз окупував Афганістан, за що на нього були накладені економічні санкції, і через понад десять років це призвело до розпаду СРСР. Приблизно за таким же сценарієм може піти й російська держава.

Коли говорять, що Крим може повернутися до України після того, як ми побудуємо процвітаючу державу, то це абсурд. Розвивати Україну потрібно, але хто запитає кримчан, куди вони хочуть. Одразу задавлять.

Тому головний чинник тут — посилення санкцій. Незважаючи на бравурні заяви російського керівництва, що нібито санкції ніяк на них не впливають, це не так. Економіка Росії йде вниз, а в деяких моментах відбуваються безповоротні процеси. Для нас найголовніше, щоб ця тема була постійно на порядку денному, щоб про це не забували, а ще краще, щоб санкції підсилювали. От нещодавно росіяни робили все, щоб ПАРЄ змінила свій регламент, таким чином утруднивши механізм накладення санкцій на ті країни, які порушують демократичні норми, й навпаки, полегшивши зняття санкцій з Росії. Це б давало можливість Кремлю, не виконавши умов ПАРЄ, повернутися до цієї організації. Коли їм це не вдалося, вони були розлючені.