Провалля вседозволеності

Цілком можливо, співробітники Дрезденської міської бібліотеки запитували одне одного восени 1869 року: «Що тут робить цей дивакуватий, із нервовим, ніби палаючим, обличчям, завжди заглиблений в себе росіянин? Кожного ранку замовляє комплекти петербурзьких та московських газет і щось напружено там шукає...».

А Федора Достоєвського (він вимушено ховався в Європі від боргів та фінансової скрути) вразило одне повідомлення з російської газетної хроніки. В листопаді 1869-го в Москві, в ставку посеред розлогого парку, що належав Петровській сільськогосподарській академії, поблизу покинутого гроту (там, власне, й було скоєно злочин) знайшли тіло жорстоко вбитого студента цієї академії Івана Іванова. Йому спочатку пробили голову, потім задушили й кинули в ставок. Поліція, яка розпочала розслідування, кваліфікувала цю справу як суто кримінальну. Було названо й прізвище ініціатора вбивства: Сергій Геннадійович Нечаєв.

Щоправда, увагу Достоєвського, який, як відомо, зазвичай брав матеріали для своїх романів саме з кримінальних хронік у пресі, одразу привернуло кілька фактів. По-перше, повідомляли про якийсь таємний, підпільний студентський гурток із не зовсім ясними цілями й програмою, «душею», ватажком і мало не Богом якого був саме Нечаєв — 23-річний чоловік невідомого походження, маленький, худенький, мав звичку постійно гризти нігті — але з фанатичними очима й наділений магнетичним даром підкорювати людей. По-друге, спочатку неясно, а потім дедалі чіткіше російські газети стали повідомляти про мотиви вбивства: виявляється, звіряче погублений Іванов, геть розчарувавшись у методах і цілях таємного товариства, до якого належав, вирішив вийти з нього. А «співтовариші» (Нечаєв передовсім) підозрювали, що Іванов може розповісти про цей гурток поліції. І тоді... Нечаєв переконав своїх «молодих друзів» (а правду кажучи, «духовних рабів» — так про це писали газети), що залишати в живих Іванова не можна. «Бо вийти з нашої організації живим — неможливо».

Поклавши руку на серце, визнаємо: в наші дні такі повідомлення не привернули б, ймовірно, надто великої уваги. А якщо й привернули, то на дуже короткий час. Загибель людей стала повсякденністю, ціна людського життя впала. Але в ту добу все було дещо інакше. Достоєвського ця трагедія справді схвилювала. Тим паче що оприлюднювались усе нові факти, що доводили: ця трагедія не є тільки кримінальною. Тут наявна винятково важлива ідеологічна складова — а це Достоєвського завжди цікавило передовсім. Річ у тім, що Нечаєв приїхав у Росію зі Швейцарії, де він, ввівши в оману Бакуніна, і навіть «причарувавши» важко хворого Герцена, здобув мандат керівника російського відділення «Всесвітнього революційного альянсу» (фейкова організація!), і цей Альянс нібито уповноважував Сергія Геннадійовича створити в Росії підпільну організацію «Народная расправа», однією зі структур якої й мав бути підпільний гурток у Москві.

Але останнім поштовхом до написання роману «Біси» для Достоєвського стало ознайомлення з ідеологією Нечаєва (виявляється, ідеологія, безумовно, була, і до того ж, як зрозумів письменник, ніяка не політична, не революційна, а терористична — ось у чому річ). З’ясувалось, що у крихітному російськомовному журнальчику, теж під назвою «Народная расправа», що виходив у Женеві (саме туди втік Нечаєв із Москви, але за два роки був виданий Росії як вбивця, опинився в Петропавлівській фортеці, зумів налагодити контакти з охороною і навіть з вождями «Народної волі» Желябовим і Перовською, ті запропонували йому влаштувати втечу, Нечаєв відповів: «Ні, важливіше вбити царя — не втрачаймо ресурси». Він помер у в’язниці 1882 року) — в цьому журнальчику Нечаєв, ще до вбивства, опублікував такий собі «Маніфест опозиційних сил», названий «Катехізисом революціонера». То було його кредо. Зараз встановлено, що Достоєвський читав якщо не цей женевський листок, то принаймні обширні цитати з «Катехізису», що їх передрукувала столична російська преса. Письменник був вражений, не спав кілька тижнів: він зрозумів, що перед ним — новітній монстр, який може пожерти релігію, власність і цивілізацію. Тут він був правий. Наведемо (мовою оригіналу) головні тези твору Нечаєва — бо без цього неможливо зрозуміти витоки дуже багатьох трагедій ХХ століття.

* * *

«Революционер — человек обреченный. У него нет ни своих интересов, ни дел, ни чувств, ни привязанности, ни даже имени. Все в нем поглощено единою мыслию, единою страстью — революцией»;

«Окружающий мир, гражданский порядок для революционера — злейший враг, и если он продолжает жить в нем, то для того только, чтоб его вернее разрушить!»;

«Революционер знает только одну науку — науку разрушения. Для этого изучает он денно и нощно живую науку людей, характеров, положений и всех условий настоящего общественного строя, во всех возможных слоях. Цель же одна — наискорейшее и наивернейшее разрушение этого поганого строя»;

«Революционер презирает общественное мнение. Нравственно для него все, что способствует торжеству революции»;

«На революционеров «второго» и «третьего» разрядов, то есть «не совсем посвященных», он должен смотреть как на часть общего революционного капитала, отданного в его распоряжение»;

«Революционер — не революционер, если ему чего-нибудь жаль в этом мире»;

«Революционер видит такие категории этого поганого общества. Первая — неотлагаемо осужденные на смерть, это — правящая династия, сановники, высшие чиновники. Вторая — это те люди, которым даруют только временно жизнь, чтобы они рядом зверских поступков довели народ до неотвратимого бунта. Третья — высокопоставленные скоты или личности, пользующиеся по положению богатством, связями, влиянием, силою. Надо опутать их, сбить их с толку, и, овладев, по возможности, их грязными тайнами, сделать их своими рабами»;

«Под революциею народною товарищество разумеет не регламентированные движение по западному классическому образцу — движение, которое всегда останавливалось с уважением перед собственностью и перед традициями общественных порядков так называемой цивилизации и нравственности. Спасение — в истреблении всех государственных традиций, порядков и классов в России»;

«Соединимся с лихим разбойничьим миром, этим истинным и единственным революционером в России!».

Час вже спитати себе: чи не це саме сталося в Росії 1917 року (з усіма наслідками, що звідси випливають)? А 1991 рік?

* * *

Коли Достоєвський, творчо переробивши оцей реальний «нечаєвський» сюжет, опублікував свій шостий роман «Біси» (1871—1872 рр., журнал «Русский вестник», один з епіграфів взято у Пушкіна: «Хоть убей — следа не видно: сбились мы       — что делать нам?»), то значна частина тогочасних читачів сприйняла отакі «пасажі» як маячню хворого маніяка — хоч , між іншим, в царя Олександра ІІ ще 1866 року вже стріляли! Російська критика (надто «ліберальна» — вороже налаштована проти письменника) зустріла «Біси» одвертим глузуванням: «Злобний памфлет на революцію»; «Літературна потвора»; «Випадок похмурого божевілля»; «Репутація Достоєвського похована» тощо. Мабуть, ніхто не вчитався у більш ніж символічний діалог двох героїв роману, Петра Верховенського й Ніколая Ставрогіна (обидва для Достоєвського наділені суттєвими рисами Нечаєва): «Вы вот высчитываете на пальцах, из каких сил подпольные кружки составляются. Подговорите четырех членов кружка укокошить пятого, под видом того, что тот донесет — и тотчас же их всех одним узлом кровью намертво свяжете. Рабами вашими будут!». Диявольська порада героя Достоєвського...

Ми й сьогодні, в часи українсько-російської війни, не маємо права ідеалізувати Достоєвського. Так, це був письменник і мислитель, який свідомо «вмонтував» своє коло ідей у офіційний «іконостас» російської імперської держави та російського імперського православ’я. (Показовим є його висловлювання: «Атеист не может быть русским»). Так, Достоєвський-публіцист стверджував: «Рано или поздно, так или иначе, а Константинополь и проливы будут наши!». В жодному разі цей письменник (саме він став на Заході символом загадкової «русской души») не був «всевидящим пророком», досконалим мудрецем, «блаженним старцем», який виголошує лише істини. Це була людина шаленого темпераменту! І зараз багато його висловлювань не можуть не викликати, щонайменше, рішучий протест. Наприклад, таке: «Да и Бог с ней, с войной; кто же из людей нормальных войны хочет, хотя, в скобках говоря, пролитая кровь «за великое дело любви» многое может вновь оживить и многое доселе приниженное и отягощенное в душах наших вновь вознести» (тут, поза сумнівом, важливий імперський контекст). А близька знайома письменника, баронеса Штакеншнейдер, записала його слова, мовлені в грудні 1880-го, за місяць до смерті: «Европа прогнила насквозь, она падет, там истинного христианства давно уже нет. Лишь Россия скажет миру спасительное слово!».

Це все правда. Проте чи означає сказане, що Достоєвський — фанатичний ідеолог «Русского мира», і не більше того? І що він абсолютно нам ворожий (є сьогодні в Україні тенденція оголошувати ворожим геть усе російське; зрозуміти це можна, а ось погодитись із цим далеко не завжди)? Навіть за часів Брежнєва радянські ідеологи «сусловського» штибу ставили питання «зваженіше»: «Достоєвський, звісно, мислитель реакційний, але ми беремо в нього те, що може прислужитись майбутньому, і над цим працюватимемо». (Реакційність, мабуть, полягала в тому, що письменник не раз заявляв: «Болезнь общества нашого значительно серьезнее и глубже, чем представляют сеебе лекари-социалисты, берущиеся ее лечить».) У Достоєвського, до речі, можна знайти й думки зовсім іншого порядку, аніж наведені. Приміром: «в русском человеке искренне стремление к высокому уживается с самой необузданной подлостью...». А огидний Смердяков з «Братів Карамазових» — хіба він не росіянин?

І головне — заслуга Достоєвського, автора «Бісів», полягає в тому, що він спромігся побачити в «божевільній маячні» Нечаєва те, чого тоді не побачив ніхто. А саме: першу публічно виголошену в Росії програму масштабного терору зі страшними людськими жертвами заради «світлого майбутнього людства». Причому увійти в царство «нечаєвського соціалізму» судилося лише небагатьом обраним! Тут, задля справедливості , слід додати, що Достоєвський не пише про те, що впродовж багатьох століть терористом щодо безлічі сусідніх народів, як і щодо власного, виступала сама російська держава. Про це в нього — ні слова. І все ж таки... Переконання письменника, що войовничий атеїзм («якщо Бога немає — то все дозволено!») є згубним для суспільства, ми ігнорувати не можемо. Додамо ще й страшний перелік терористичних «синів», «онуків» та «правнуків» Нечаєва — і більшовицьких, і НКВД-ських, і нацистських, і полпотівських, і «Червоні бригади», і сучасне ФСБ, і «ДНР-ЛНР-івських»...

Надзвичайно показовий факт: Володимир Ульянов дуже високо шанував Нечаєва, називав його «человеком дела, а не болтуном», «настоящим железным революционером» (це зафіксовано в спогадах Валентинова, спочатку більшовика, потім «позафракційного соціаліста», який мав тривалі розмови з Леніним у тій самій затишній Женеві 1904 року). І ще : багато років потому, вже після революції, вождь більшовиків говорив про Достоєвського, а особливо про «Біси», з неприхованою неприязню, майже з ненавистю: «Читать эту дрянь у меня нет времени» — «Этот роман — умышленное извращение революции» — «Архискверный Достоевский» тощо. Троцький називав цей твір «яскраво талановитим, але вкрай реакційним пасквілем на революцію»;  за Сталіна, з середини 30-х до його смерті, Достоєвський практично не видавався взагалі, за винятком кількох юнацьких сентиментальних повістей. Що ж до «Бісів», то цей «пасквіль» у повному, не цензурованому вигляді (вилучали главу «У Тихона» про розбещення героєм неповнолітньої) став друкуватися лише наприкінці 80-х.

* * *

Достоєвський якось написав: «Говорят: лишь то дело крепкое, под которым кровь течет. Только забыли негодяи, что крепко-то оказывается не в тех, которые кровь пролили, а в тех, чью кровь пролили. Вот он — закон крови на земле».

Чи читав ці рядки Володимир Ульянов, який народився в інтелігентній дворянській родині якраз тоді, коли письменник працював над романом «Біси»?

«Біси» ще зарано здавати в літературний архів. І хто знає, коли це можна буде зробити... Тому що отой алгоритм «бісовщина», вражаюче відтворений російським письменником (від радикальних закликів, фанатичного культу ненависті до точно, «хірургічно» розрахованого механізму «пов’язання людей кров’ю») — він діє не лише в середовищі ісламських фанатиків, бойовиків та катів «ДНР-ЛНР», російських катів. Слід чесно визнати — Україна тут теж у «зоні враження». Особливо в рік виборів.