Незрима війна

Хоча християнство як офіційну релігію на наших теренах було запроваджено ще 988 року, в Україні на теперішній час і de jure, і de facto немає власної помісної православної церкви, яка перебувала б у канонічному спілкуванні з іншими автокефальними архієпіскопіями світового православ’я. На нашу думку, це чи не найважливіший момент, який потрібно чітко усвідомити і саме від цього axis mundi — засадничого пункту — всякий раз відштовхуватися, коли починаємо вести мову на тему нашої автокефальної церкви. Водночас в Україні як незалежній державі, в якій існує більш як тисячолітня релігійна традиція, має бути своя автокефальна християнська, зокрема православна церква, де 67 відсотків населення, як свідчать статистичні дані соціологічних досліджень, вважають себе православними. Наявність такої помісної церкви — обов’язковий атрибут кожної самостійної держави, символ її духовно-адміністративної незалежності, невід’ємна і найсакраментальніша складова її соборності.

Нещодавно більш ніж півсотні українських архієреїв різних православних конфесій разом із Президентом України, Верховною Радою звернулися до церкви-матері Вселенського патріархату в Константинополі з проханням надати для українського народу церковну автокефалію. Відтоді упродовж кількох останніх місяців керівництво УПЦ МП та її деякі архієреї, прагнучи ввести в оману народ, мантію помісної української церкви намагаються приміряти й одягнути на себе, заявляючи, що канонічна правильна церква в Україні вже давно є, це ми, а іншої тут не потрібно. Відволікаючи й гіпнотизуючи всіх своєю показною канонічністю, представники цієї церкви підміняють поняття автокефалії та помісності співзвучною автономністю, за якої правова суб’єктність церковної структури є значно обмеженішою. Так, УПЦ МП з-поміж інших православних церков є єдиною канонічною православною конфесією в Україні. Але УПЦ МП немає в диптиху 14 помісних православних канонічних церков. Тож вона не є помісною канонічною церквою для України. Тому тут потрібно чітко розуміти, що юридично і за статутною діяльністю УПЦ МП є частиною або підрозділом (частково самоуправним та кількісно великим) Російської православної церкви Московського патріархату, яка є помісною автокефальною церквою сусідньої держави-агресора — Російської Федерації. Ця країна, як відомо, є спадкоємицею Радянського Союзу та Російської імперії, про що з гордістю дотепер заявляють її найвищі керманичі. Тож постає запитання: чи насправді може сьогоднішня УПЦ МП і за своїми діяннями, і за своїм духом відповідати статусу Української помісної православної церкви, головна функція якої зводиться не тільки до задоволення релігійних потреб своїх вірян, а й здійснення духовних устремлінь та волевиявлень народу України?

Із цього приводу пригадався один надзвичайно цікавий епізод із життя відомої в Україні особистості. Минулого року вперше перечитував щоденники Олеся Гончара, які вийшли друком 2003 року в Києві у видавництві «Веселка». Думаю, немає сенсу тут детально переказувати, хто такий Олесь Гончар, а також про його значний внесок у розвиток української культури і духовності. Так-от, у «Щоденниках» серед іншого запам’ятався один цікавий момент на релігійну тематику. Автор знаменитого роману «Собор» переповідає події та спостереження від поїздки до Москви у радянські післявоєнні 60-ті роки ХХ століття, а також висловлює враження від відвідин однієї з церковно-сакральних споруд тодішньої радянської столиці. Відшукавши ще раз ці рядки, процитую їх дослівно. «Оглядав Архангельський собор у Кремлі. Зовні білий, світлий, чудовий, а всередині — похмуро, весь захаращений гробницями князів та царів... — пише у своєму щоденнику Олесь Гончар і продовжує: — Іван Грозний (точніше б — Іван Лютий) заповів поховати себе окремо — «ближче до Бога», у вівтарному притворі. Поруч із його саркофагом і гробниця сина царевича, адже це — цар-синовбивця». А далі Олесь Гончар підсумовує побачене: «Протестує душа. Таки не підходить нам ця дивна цивілізація, на татарщині замішана, на крові та вбивствах... Навряд чи коли нам збагнути її» (Гончар О. Щоденники: у 3 т. — К.: Веселка, 2003. — Т. 2 (1968 — 1983). — С. 9).

Що вразило Олеся Гончара в цій історії, гадаю, зрозуміло. Нагадаємо, на момент тих трагічних подій 1581 року в сусідній північній державі уже існувала православна, проте ще неканонічна церква, яка 1448 року, учинивши фактично розкол, відокремилася від Київської митрополії. Цікаво, що на час смерті Івана Грозного, 1597 року, Московський патріархат уже було визнано (з 1589 р.) автокефальною помісною церквою з боку Вселенського патріархату в Константинополі. Тож саме ця Московська вже канонічна православна церква здійснила, здавалося б, немислиме поховання царя і вбитого ним сина у вівтарному притворі Архангельського собору, що вразило Олеся Гончара.

Цей «голос чистого серця» зі щоденника Олеся Гончара у вигляді спогаду про відвідини Архангельського собору в Москві, а також ті далекі релігійно-церковні події ХV — ХVІ століть, які з ним пов’язані, постали в пам’яті минулого тижня невипадково. Це сталося після того, як прочитав відомості, які також вразили своїм святотатством і викликали внутрішній стан, коли, як писав Олесь Гончар, «протестує душа». У цьому повідомленні йшлося, що 25 травня 2018 року напередодні засідання Священного синоду УПЦ МП архієреї, помолившись під час богослужіння, на чолі з Блаженнійшим Митрополитом Онуфрієм відвідали могилу Блаженнійшого Митрополита Володимира (Сабодана), щоби вшанувати пам’ять спочилого Предстоятеля Української православної церкви: (http://news. church.ua/2018/05/25/arxijereji-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-molilis-u-lavri-pered-pochatkom-roboti-svyashhennogo-sinodu).

У цій буденній церковній хроніці наприкінці травня 2018 року, здавалося б, ідеться про звичайні релігійні церковні події, а також зазначено, що священництво УПЦ МП на найвищому рівні вшановує пам’ять свого ближнього у вірі, а нині спочилого в Бозі першоієрарха. Але шокувало те, що того ж дня після вшанування пам’яті спочилого Блаженнійшого Митрополита Володимира ці ж архієреї на Священному синоді УПЦ МП схвалили одіозне рішення, в якому засудили звернення до Вселенського патріарха Варфоломія надати Україні церковну автокефалію та помісність. З одного боку, можна зрозуміти синодальне керівництво УПЦ МП: їхня церква уже є канонічною, тож і конкурентів їй не потрібно. Хоча, з іншого боку, а чому б не порадіти за братів во Христі, які також хочуть увійти у сопричастя з канонічним світовим православ’ям?

Але річ в іншому. Задумайтеся: як можна в один і той же день вшановувати пам’ять і молитися на могилі українського авторитетного церковного діяча, який і на словах, і на ділі був палким прихильником помісної православної церкви в Україні, за що, ймовірно, постраждав і був переслідуваний з боку влади Януковича, і, можливо, саме через це передчасно помер, — а через кілька годин ухвалювати на Священному синоді рішення, які цілком суперечать тій церковній виваженій політиці щодо автокефалії, яку нещодавно провадив цей найавторитетніший в УПЦ МП попередник-ієрарх? Інакше кажучи, як можна водночас ставитися з пошаною до померлої людини, вшановувати її пам’ять і молитися за неї, а після молитов та епітафій на її адресу чинити всупереч її прижиттєвим настановам, авторитетним ділам і заповідям? Висновки, які тут напрошуються, дозволяють риторично оцінити цю історію в більш глобальному вимірі: а чи мають моральне право окремі теперішні ієрархи ідентифікуватися зі справжньою Українською помісною православною церквою УПЦ МП, де схвалюють деструктивні рішення, які цілком суперечать волі та ініціативам мільйонів українського народу, представниками якого є не тільки чинні Президент України, Верховна Рада, а й десятки архієреїв інших православних юридично зареєстрованих в Україні конфесій?

Історія свідчить, що Росія, не гребуючи різними засобами, в усі часи жорстоко знищувала будь-які ініціативи, прояви і безпосередньо всіх тих, хто був причетний до автокефального церковного руху в Україні. Чому? Бо це підривало їхні імперські брехливі концепції, позбавляло їх безмежної влади та величезних грошей. Нещодавно Президент України П. Порошенко, перебуваючи на меморіальному комплексі в Биківні, згадував про похованого тут першого предстоятеля УАПЦ Василя Липківського, який сто років тому одним із перших поставив на порядок денний питання про автокефалію Української держави. Саме за цей «злочин» його з сотнями інших священників розстріляла радянська влада, керована із Москви.

Інший яскравий випадок трапився на початку 90-х років ХХ століття після проголошення незалежності України з теперішнім патріархом Філаретом (Денисенком), який тривалий час очолював у Києві Український екзархат РПЦ МП і був митрополитом Київським і Галицьким. Саме з його ініціативи наприкінці 1991 року спочатку було скликано Архієрейський, а потім Помісний собор УПЦ, який, як відомо, одноголосно схвалив рішення про повну канонічну незалежність, тобто автокефалію Української православної церкви. Згадаймо, чим усе це закінчилося для патріарха Філарета: спочатку його усунули від керівництва УПЦ МП, а 1997 року Москва руками Архієрейського собору РПЦ МП не тільки наклала на нього політичну за своїми підставами анафему, а й відлучила від своєї церкви, до якої він на той час уже не належав. Через це ось уже третій десяток років цей відомий український церковний діяч є найбільшим ворогом і православної, і офіційної Москви.

Не менш вражаючим є порівняно нещодавній приклад із покійним і вже згадуваним митрополитом Володимиром, який нещодавно був Предстоятелем УПЦ МП. Москва у різний спосіб неодноразово звинувачувала і засуджувала цього церковного ієрарха за його прихильність ідеям незалежності від РПЦ МП. Шлях до автокефалії українського православ’я він вбачав через відтворення колишньої Київської митрополії в юрисдикції Константинопольського патріархату, до якої мали би долучитися інші православні конфесії в Україні, подолавши так званий розкол чи, точніше, розділення. Досягнути цього 2008 року Предстоятелю УПЦ МП не вдалося через загадкові зовнішні об’єктивні перешкоди, які виникли після візиту до Києва Вселенського патріарха Варфоломія. Як згодом виявилося, тут також мали місце спецоперації з Москви, «успішність» проведення яких для Росії, як потім стверджували окремі московські ЗМІ, таємно відзначив високими нагородами для їхніх виконавців сам президент цієї держави В. Путін. Що ж трапилося з митрополитом Володимиром, коли до влади прийшов Янукович, напевно, відомо багатьом. Блаженнійшого, який на той час тяжко хворів, Москва через своїх місцевих резидентів добровільно-примусово усувала від влади і посадила Предстоятеля, щоб поставити на чолі УПЦ МП лояльну їй особу. Нещодавно з цього приводу в Києві навіть порушено кримінальні справи супроти окремих осіб, причетних до цих злочинних дій.

Замість підсумку. Ось уже упродовж кількох місяців в Україні й за її межами вирує ще одна, але незрима для багатьох заклопотаних буденщиною українців війна. І саме тепер вона вступила в активну фазу. Йдеться не про реальні військові бойові дії на сході нашої держави, які також не припиняються з 2014 року, відколи Росія зухвало вдерлася в Україну. Маємо на увазі війну духовну, церковну, головний зміст якої зводиться до боротьби за автокефалію Української православної церкви — новий духовний фронт, який порівняно нещодавно відкрився перед Україною та її громадянами. Так-от, у цій війні Україні необхідно перемагати ворога, який підступно захопив на півдні та сході значні території. Перемагати, навіть незважаючи на ті страшні злочини, на які здатна Москва заради знищення держави України, а також справжньої Української помісної православної церкви, яка невдовзі (вірю без сумніву) обов’язково відбудеться. А чи потрібна така національна християнська церква для України, для її духовного об’єднання — вирішить для себе кожна релігійна людина, яка тут живе і якій небайдужа доля її держави та майбутнє дітей, батьків, родини, друзів, близьких людей.