Адміністрацію Президента «підкоригують»

Після кардинальних кадрових ротацій у Верховній Раді й Кабінеті Міністрів у Президента вирішили реорганізувати роботу його Адміністрації. Про це днями заявив голова АП Сергій Льовочкін. Передбачуване реформування необхідне для виконання низки ключових завдань, визначених главою держави. За словами Льовочкіна, Віктор Янукович визначив три напрями: реалізація соціальних ініціатив, підвищення ефективності комунікацій глави держави із суспільством і розвиток гуманітарних та соціальних аспектів роботи влади. Із цього ми розпочали наше спілкування з політологом, директором соціологічної служби «Український барометр» Віктором НЕБОЖЕНКОМ.

— Вікторе Сергійовичу, як ви оцінюєте ініціативу Президента щодо реформування Адміністрації?

— Цілі реформування Адміністрації названо правильно. З іншого боку — це означає, що майже три роки АП не працювала в цьому напрямі. По-своєму це провина і Льовочкіна, який займався чим завгодно, тільки не тим, про що заявлено. Тому якщо сьогодні Президент указує на три напрями роботи Адміністрації, але при цьому залишає провідне керівництво АП на своїх постах, значить або ці люди дорогі для нього, або вказані ним напрями не є для нього важливими. Якщо будуть серйозні кадрові зміни в АП, то цілком можливо, що відбудуться і структурні зміни, якщо ж нові люди не прийдуть в Адміністрацію, то все заявлене носить характер суто бюрократичного блефу.

— Нещодавно ви назвали переміщення Сергія Ларіна в АП важливішим, ніж призначення голів Нацбанку й СБУ. Вже відомо, що Ларін займатиметься питаннями підвищення якості роботи зі зверненнями громадян до глави держави, а також питаннями регіональної і кадрової політики. Про що це свідчить?

— Адміністрація не займається серйозною регіональною політикою, і це її велика біда. Якщо Ларін справді отримає повноваження від Президента на серйозні кадрові зміни і на створення регіональної політики, якої в Україні немає, то, звісно, його вплив дорівняється до впливу Льовочкіна. У цій ситуації губернатори, заступники губернаторів, частина міністерств Кабміну будуть зав’язані на Ларіні, а не на Льовочкіну. Якщо від Ларіна залежатиме кадровий склад тієї чи іншої облдержадміністрації, то, звісно, вони до нього частіше звертатимуться, ніж до Льовочкіна. Але це все може бути лише деклараціями. Поки що ми не знаємо, чи дозволять Ларіну такі структурні зміни самореалізуватися. Знаємо лише те, що він не прийшов туди відсиджуватись.

— Що вам відомо про самого Ларіна?

— Порівняно з іншими регіоналами, у нього рідкісна біографія. Він не мав проблем із законом, у нього політологічна освіта, багато займався виборчими кампаніями Партії регіонів. Він досить міцний професіонал, тому його поява в Адміністрації є доволі логічною. Ларін і Янукович довгі роки знають один одного. Він не має такого великого донецького бекґраунду і є одним із тих політичних регіоналів, який зростав разом із Партією регіонів та Януковичем. Не можна сказати, що він належить до якоїсь групи впливу. Сьогодні ми бачимо, що Ларін виріс до заступника голови АП, колишній мер Донецька — до голови парламенту. Це приклади зростання впливу Партії регіонів в Україні. Говорити про зв’язки Ларіна із Сім’єю або Януковичем не доводиться, він просто становить той кадровий потенціал, який ПР активно використовує, маючи повну владу над країною.

Виходячи з того, що у нинішньої влади призначення відбуваються здебільшого за родоплемінною, а не за професійною ознакою, це не найбільш невдале кадрове призначення. Щодо Ларіна справді збіглося — він знається і на кадрах, і на регіональній політиці. Україні потрібна людина з регіону, тобто справжній виходець із якоїсь конкретної області, який би вибудував роботу так, щоб вертикаль влади, яка склалася на сьогодні, водночас торкнулась інтересів областей і великих міст. Ларін це розуміє. Його призначення і формування напряму, пов’язане з регіональною політикою, говорить про те, що Президент пізно, але все-таки усвідомив — не виходить суто адміністративним шляхом управляти країною. Необхідно враховувати специфіку й інтереси різних регіонів. Це правильно, це робиться у всьому світі. Адміністрація з адміністративно-наказового органу, який нещадно використовує повноваження Президента, має перетворюватись на політичний орган.

— В Адміністрації також буде створено Управління реформування правоохоронних органів і органів юстиції, яким займеться радник глави держави Андрій Портнов. Крім того, йому відходять Управління з питань представництва інтересів Президента України в судах і Головне управління з питань судоустрою, також — Управління з питань помилування. Ще одна цікава деталь: Портнов безпосередньо підкорятиметься голові АП Сергію Льовочкіну і не підконтрольний його заступникам. Як прокоментуєте?

— Якщо Ларін є соратником Партії регіонів, то Портнов — це людина, яка працюватиме з будь-яким президентом, якщо йому вигідно. Він багато зробив для перетворення української судової системи з гілки влади на частину адміністративного ресурсу. Він, як і Азаров у Кабміні, віддає перевагу ручному управлінню. А управляти судами можна лише в один спосіб — кримінальний, ручний, тіньовий. Так триватиме й надалі. Незрозуміло тільки, чому треба звертати увагу на те, що він особисто підкоряється Льовочкіну. Це не прийнято в системі Адміністрації Президента. І так уже зрозуміло, що в АП всі підкоряються голові Адміністрації. Ті, хто не підкоряється голові, підкорялись особисто Президенту. Інакше це носить якийсь вимушений характер.

— До речі, представники опозиції заявляють про те, що затримка з обранням голови Верховного Суду пов’язана з відсутністю кандидата, якому довіряв би Президент і який мав би шанси виграти вибори. Як ви думаєте, в чому тут проблема?

— Насамперед неприємна сама позиція нашої опозиції. Вони ніби політично визнають, що одна з незалежних гілок влади, один із найсильніших інститутів демократії — Верховний Суд — є частиною політичної рулетки Президента. Ніде в законодавстві не записано, що голова ВС призначається Президентом. Це говорить про те, що опозиція змирилася з таким собі авторитарним режимом влади, який формується в Україні. Я не думаю, що для Президента є проблемою знайти голову суду. У нього є абсолютно порожній Конституційний Суд, через який він може спокійно вирішувати будь-які питання. Адже сам Верховний Суд уже не є таким повноважним. Тому незрозуміло, чому опозиція замість того, щоб займатися захистом своїх політичних груп, які привели їх у Верховну Раду, займається абсолютно іншим. Призначення голови Верховного Суду — це, швидше, проблема реальності судової системи. Якщо Президент фактично призначає голову ВС і всі про це знають, то всі інші рівні судової влади природно приймають правила гри — для них закон уже не є головним, головною є політична доцільність. Опозиція про це повинна говорити, інакше вона просто відволікає суспільство від цих проблем і готує нас до того, що все залежить від однієї людини. Тоді що залежить від опозиції?

— Як би ви прокоментували ініціативу опозиції щодо введення кримінальної відповідальності за неперсональне голосування народних депутатів у парламенті?

— Не можна вводити високу норму покарання по відношенню до тих, хто сам голосує за цю норму. Опозиція чудово розуміє, що ніхто не проголосує ні за п’ять, ні за шість, ні за один рік, навіть за один день покарання за порушення персонального голосування. Розуміння цього свідчить про те, що опозиція розгублена і не знайшла своєї гри у Верховній Раді.

— Тоді хто або що може бути альтернативою рішенням влади?

— За всі 20 років націонал-демократи постійно апелювали до громадськості, вулиці, ЗМІ, і це більше діяло, ніж коли опозиція намагається робити серйозне обличчя перед політичним режимом, який її не боїться. Тобто відсутність зв’язку сьогоднішньої опозиції з електоратом робить її безсилою. Якби вони апелювали до населення, показували б кожен недолік влади, тоді був би зовсім інший результат.

Чи могли ми подумати, що комуністи і націоналісти разом голосуватимуть за те, щоб українські хлопці гинули в гарячих точках. Це не що інше, як змова проти національних інтересів України. Якщо «Свобода» бере участь у таких голосуваннях із комуністами, то як ми можемо повірити в її антагоністичні відносини з Компартією?

— Але ж наших військовослужбовців відправляють у гарячі точки не примусово, а за бажанням.

— Усе це правильно. Але я говорю про підозрілу, конкретну взаємодію політичних противників — комуністів і націоналістів. Це щось ненормальне відбувається. Цей процес сповзання і спроба дрібних домовленостей призведе до того, що «Свобода» може виявитись політичною бульбашкою. Тільки через те, що голосує з комуністами. Є лише один пункт, за яким націонал-демократи можуть голосувати з комуністами, — це питання про Митний союз. З комуністами теж незрозуміло. Вони створюють Антифашистське об’єднання і водночас голосують із націоналістами. Це дуже погано для українського парламентаризму.

— Ще один показовий момент — це невдале голосування за декриміналізацію статті щодо Тимошенко.

— Чому не голосувала вся опозиція, чому не голосували зокрема ті, хто від імені Тимошенко прийшов у Верховну Раду? Знову-таки, вся ця історія з невдалим голосуванням — це чистий піар. Вони просто виконали обов’язок перед Тимошенко — мовляв, нічого не могли зробити. Ось у чому полягає загнивання нового парламенту. Звісно, сподіватимемося, що я перебільшую небезпеку і ми побачимо хороший новий парламент як майданчик політичної активності.