Ампутація як спосіб розв’язання проблем?

З моменту здобуття Україною незалежності тільки й розмов було про неможливість поєднати в одній державі Схід і Захід, Північ і Південь. У сусідній країні просто відмовлялися вірити в те, що Крим є територією України й навіть на державному рівні у вигляді резолюцій і постанов Державної думи заперечували приналежність півострова нашій країні. Щойно починаються вибори, починається й розподіл України на регіони. Пригадаймо знамениті плакатні три сорти наших регіонів. Сепаратизм не лише заноситься ззовні, а й ретельно культивується деякими нашими політиками відомого спрямування.

Усе це давно відомо і, якоюсь мірою, навіть почало набридати. Від опитування до опитування кількість наших громадян, які визнають себе патріотами країни, зростає, формування політичної нації триває, хоч і не так швидко, як хотілося б.

І ось проблема сепаратизму виникла там, де її не повинно бути за визначенням. Уже певний час у колах інтелігенції в західній частині країни, особливо серед письменників, дедалі частіше лунають розмови про бажаність від’єднання від України, неможливість жити разом Сходу й Заходу. Мовляв, якщо Донбас, Крим і навіть Харків так проросійськи налаштовані, хоча, взагалі-то кажучи, це зовсім не так, то разом жити не виходить. Нехай йдуть до Росії або куди хочуть, а решта України, буцімто позбавившись такого баласту, нестримно рушить світлим шляхом до Європи.

Теоретичним і практичним обгрунтуванням такої течії є констатація факту мовних відмінностей, культурного середовища, історичних умов і так далі. Нещодавно відомий журналіст Вахтанг Кіпіані в інтерв’ю журналу «Країна» прямо заявив, що «в тих територіальних межах, які є сьогодні, Україна як успішна країна реалізуватися не може». І спробував обгрунтувати такий висновок. «20 років незалежності — а мільйони громадян сумніваються, чи українці вони. І це цілком природно для людей, які ніколи до України не просилися. На сході нинішньої Луганщини й Донеччини — територіях «Всевеликого війська Донського» — ніколи не думали: «за річкою Донець або Кальміус — наші». Так само люди в Криму або в Буджаку на південному заході Одеської області. Вони ніколи не жили українським проектом. А тут їм кажуть: ви — українці, у нас спільна історія, посвячуйте своїх дітей у козачат. Для них це неприродно й штучно. Звісно, можна сказати, що українець на Луганщині й українець на Львівщині дуже схожі. Але ці люди рік за роком, каденція за каденцією, голосують за протилежні політичні сили».

Виглядає так, що тут змішані культурні, якоюсь мірою мовні й політичні відмінності й переваги. І це символічно.

Якщо слідувати цій логіці, то такі країни, як Франція, Німеччина й США, давно мали б відокремитися, оскільки від виборів до виборів у них приблизно половина виборців голосують за різні партії. Є республіканські штати, а є демократичні. Половина французів проголосували на президентських виборах за кандидата-соціаліста, а інші — за його опонента. У Німеччині є землі, що традиційно голосують за християнських демократів, але є й такі, що віддають перевагу соціал-демократам. І культурних, і мовних відмінностей у них вистачає. Баварія навіть офіційно називається не землею, а Вільною державою Баварією. Але щось у Мюнхені ніхто не порушує на цій підставі питання про вихід зі складу єдиної держави. Індія взагалі є об’єднанням штатів зі змішенням мов, культур, різних релігій. Там на таких підставах начебто є реальний грунт сепаратизму, але в житті нічого такого ми не спостерігаємо. Отже, глибинні причини бажання від’єднатися слід шукати в чомусь іншому.

Звісно, країна на країну не схожа. Але сепаратизм в Іспанії, Бельгії, Італії, як і в інших країнах, має одну спільну рису — економічну й фінансову незадоволеність централістськими тенденціями влади в столиці, часту неможливість місцевих еліт до своєї реалізації. Коли ця проблема тією чи іншою мірою розв’язується, як, наприклад, в Уельсі у Великій Британії, то сепаратизм швидко сходить нанівець. Аналогічно й у Канаді, хоча певні проблеми у відносинах Оттави й Квебеку залишаються.

Ось ця економічна основа сепаратизму завжди виряджається в культурні, мовні або релігійні шати. Україна в цьому сенсі не виняток, а чергове підтвердження цього положення.

Саме крайній і доведений до абсурду київський централізм призводить до того, що регіони в економічних і фінансових відносинах абсолютно безправні, не мають ресурсів для розв’язання своїх проблем, оскільки все відбирається в засіки батьківщини, а звідти по краплі виділяють тим, хто демонструє показну або справжню лояльність. Нічого немає дивного, що це викликає невдоволення в дещо своєрідній формі.

Додамо до цього політику влади, що підтримує такі прояви сепаратизму, так їй легше стримувати дедалі зростаюче невдоволення й спрямовувати його в інше русло, що здається наразі не надто небезпечним.

І ще одна суто українська причина такого песимізму частини наших інтелектуалів і письменників. Це відсутність політичної альтернативи нинішній владі в особі так званої опозиції.

Уся її діяльність, що спостерігається останнім часом, — це не політична боротьба, а не дуже вправна імітація. Більше того, демарші щодо блокування трибуни, бійки з нікчемних приводів наводять на думку, що нашій опозиції важливий не результат, а процес. Останнє внесення резолюції про вотум недовіри взагалі наводить на думку про змову.

Скільки присягалися, що тепер в опозиції «тушок» не буде, а вони є. Отже, не можна вірити їхнім лідерам. А якщо альтернативи владі немає або вона не справжня, а показна, тоді й виникають думки про розділення країни. Ніби після ампутації кінцівки ходити стане легше.

Головна провина за сепаратистські прояви лежить на владі. Вона не лише не забезпечила економічне зростання й реформування країни, а й пригнічує будь-які прояви самостійності регіонів. Відповідно, не веде справжньої боротьби з таким явищем, як сепаратизм, а де в чому його підживлює.

Але своя частка відповідальності лежить і на опозиції. Не треба показних імітаційних дій. Дайте реальний проект територіально-адміністративної реформи. Тільки не у вигляді механічного скорочення кількості областей, а справжньої самостійності регіонів, із забезпеченням невтручання центральної влади в їхні справи. Податки знизу до верху, а не навпаки. Не потрібні масові гуляння під прапорами, а необхідна щоденна роз’яснювальна робота з громадянами, щоб вони повірили у відмінність опозиції від влади, що три партії — це справжня альтернатива.

Можна тисячі разів говорити, що сепаратизм заноситься до нас з-за кордону. Якоюсь мірою це дійсно так. Але мало в усьому звинувачувати сусіда — це непродуктивно, краще знайти спосіб нейтралізації чужого впливу. Польща теж граничить з Росією, але не боїться сепаратизму, хоча кашуби на балтійському узбережжі неабияк відрізняються від жителів Мазовії мовою, культурою й традиціями.

І ще один дуже важливий момент. Це відповідальність творчої інтелігенції. Вірус сепаратизму — дуже живучий. Зводити всі біди до того, що поруч не такі, говорять інакше, моляться не тим богам, голосують за тих, проти кого ти, і на цій підставі будувати паркан — річ дуже небезпечна. Не для того тисячі борців за єдину соборну й вільну Україну поклали свої життя, щоб ми тепер так розпорядилися існуванням нашої держави, що дісталася з таким трудом.

Ідея, що захопила маси, стає матеріальною силою. І наші інтелектуали просто не мають права навіювати людям такі руйнівні для єдності країни думки. Навпаки, їхнє найважливіше завдання — пояснювати людям, по-перше, цінність існування держави й, по-друге, показувати, як зробити нашу Україну єдиною й неділимою. А регіональні відмінності — це не недолік, а, навпаки, велике багатство. Тільки, якщо ним правильно розпорядитися на благо країни та її громадян.