Банкрути
Чому виборча кампанія виявилася беззмістовною, нецікавою — просто малозначущою для суспільства? Чому, якщо після виборів таки буде утворено нову Верховну Раду, громадяни знову побачать там все ті ж угруповання зі своїми застарілими конфліктами і закулісними гешефтами та демагогічними популістичними штампами?
Відповідь проста. Для всіх українських політиків влада давно перестала бути засобом сприяння прогресу суспільства. Вона є лише самоціллю та засобом збагачення і задоволення примітивних амбіцій. Політика боротьби ідей та змістів в Україні давно вмерла. Відповіді на запитання Леоніда Кучми: «Скажіть мені, що ми будуємо?..» — немає і через тринадцять років після того як він вперше його поставив.
Держава вичерпала ресурс свого номінального існування. Вже сьогодні функції більшості державних інституцій дублюються або заміщаються системою неформальних зв’язків, корупційними схемами або й громадською активністю. При цьому влада коштує громадянам недешево і як сумлінним платникам податків, і як вимушеним співучасникам повсюдно поширених корупційних схем. Сьогодні єдиним прикладом ефективності держави є українська платіжна система — гривня справді являє собою майже повноцінний платіжний засіб. Хоча про функцію накопичення цього не скажеш — громадяни віддають перевагу конвертованим валютам для зберігання своїх заощаджень та здійснення великих покупок.
На загал, суспільство могло б поступово і безболісно витіснити владу із більшості площин свого буття. Але є такі його сфери, де ми не можемо обійтися без владних інституцій. Крім, уже згаданої платіжної системи, автоматично читачеві одразу спадуть на думку: правоохоронна функція, економічна безпека, оборона, подолання наслідків стихійних лих і катастроф, державна медицина, санітарні служби та освіта, охорона заповідників і культурного надбання...
Якість виконання цієї роботи владою вже настільки низька, що роботодавцю (громадянину, виборцеві, платникові податків) час подумати про звільнення недолугого робітника. Система охорони прав громадян ілюструє свою кричущу неефективність на прикладі права власності. Не лише рейдерські атаки на підприємства, що часто відбуваються за участю представників судової влади, а й елементарне шахрайство, з землею та нерухомістю, зробили тисячі людей бідними і безпритульними за потурання або прямої участі чиновників. Контрабанда є просто непорушним елементом українського економічного ландшафту, а тіньова економіка це просто основа всіх фарб, якими намальовано картину економічного стану країни. Що до якості державних освіти і медицини, роботи закладів санітарної або пожежної охорони, то кожен може навести безліч прикладів: як неякісності їх послуг, так і поборів та хабарів, що буяють там махровим цвітом. Тим більше є цінною подвижницька праця тих працівників цих закладів, які в умовах суцільної корупції намагаються чесно виконувати свою роботу. Та вони є винятками. А має ж бути навпаки!
Працівники державних закладів культури ведуть безнадійну боротьбу з органами влади не лише за мінімальне їх фінансування, але й змушені відбивати ті ж рейдерські атаки на майно та землю цих установ. Культура програє майже завжди.
Влада так довго тренувала громадян у боротьбі із собою, що тепер вони вже почали набувати певних навичок протидії: або шляхом силових акцій протесту; або створення приватних інституцій, що дублюють і заміщують державні установи; або ігнорування та переходу до «підпільних» способів задоволення своїх потреб та реалізації інтересів. Держава втрачає внутрішню конкурентоздатність. Здавалося б, просто еволюційним шляхом суспільство зможе мінімалізувати загрозу собі з боку своєї ж влади. Але політичний клас, мертвою хваткою вчепившись у владу, навчився використовувати її лише для примітивного політиканства та мародерства. Байдуже, хто з його представників називає себе сьогодні опозицією чи владою.
При цьому глобальною проблемою для суспільства є те, що його політична еліта не виконує двох головних своїх функцій, точніше кажучи — місій.
По-перше, відтворення та розвиток життєво важливих інфраструктур. Очевидною є швидка стагнація мережі закладів охорони здоров’я, комерціалізація і, водночас, погіршення якості вищої і середньої освіти, збільшення аварійності на транспорті. Та найбільшою актуальною загрозою є зношеність комунальних мереж: каналізації, водо- і теплопостачання. При цьому через енерговитратність вартість цих послуг постійно зростає для населення, а безперебійність та якість дедалі зменшуються. Суспільство не має організаційних можливостей забезпечити якісну роботу комунального господарства, а влада займається цим номінально, приділяючи більше уваги приватизації та переприватизації енергокомпаній, водоканалів, муніципальних будівельних і транспортних підприємств. Політичні партії — учасники виборів практично не порушували ці проблеми, при цьому вони повсюдно складають місцеві ради.
По-друге, і головне. Формування і реалізація стратегії для країни. Різні угрупування політиків усі 16 років незалежності публічно конкурують між собою лише за двома напрямками, у яких мають намір здати (продати) національний суверенітет: 1. Європейський Союз — НАТО; 2. Росія. Відповідно, і українські аналітично- дослідницькі центри також працюють винятково у цій парадигмі. Інших варіантів політична еліта, принаймні публічно, не розглядає. Уся стратегія банально зводиться до передпродажної підготовки країни. За таких обставин основні політичні угрупування потребують активної допомоги саме закордонних, із Заходу або Сходу, консультантів з питань стратегування країни. Ця робота здійснюється ними в інтересах своїх країн, що природньо. Вітчизняним політологам, політтехнологам з іміджмейкерами і тим, хто себе ними називає, лишається лише адаптація для застосування під час виборів в Україні вторинних політтехнологій маніпуляції масовою свідомістю, зомбування виборців. Через нездатність запропонувати власні стратегії суспільного розвитку, вони також опиняються у збанкрутілій, в очах мислячої частини суспільства, кампанії імпотентів усіх без винятку кольорів політичного спектру.
Тим часом держава послідовно втрачає і зовнішню конкурентоздатність. Україна дедалі менше цікава провідним міжнародним гравцям як союзник і, навіть, як об’єкт за який варто боротися. Це прямий наслідок симуляції елітою своєї суспільної ролі. Українська трагедія полягає в тому, що нинішню верхівку ніким замінити. Вони виявилися, на сьогодні, безальтернативними. Організувати заміну «касти незамінних», водночас запустивши процес стратегування країни, може лише складний суспільний суб’єкт, сконструйований з вітчизняних інтелектуалів, компетентної громадськості і системного бізнесу. Робота над його створенням уже почалася.
