«Без політики», але з політиканством

9 листопада у Києві завершився концертний тур «Ми єдині», присвячений визволенню України від нацистів. Як неодноразово наголошували його учасники, і весь тур, і київський концерт — це акції без політики, це лише мистецтво і данина пам’яті воїнам визволителям. Що ж, можливо, музиканти дійсно так уважають. Але факти засвідчують інше.

За дивним збігом обставин, концерт під такою самою назвою відбувся 4 листопада у Москві у День народної єдності Росії в Державному Кремлівському палаці за участю деяких провідних учасників київського концерту — Кубанського козачого хору, групи «Любе» тощо. При цьому у Москві на концерті лунало гасло єдності «народів нашої держави», а у Києві — «народів наших держав». Очевидно, на думку українських учасників дійства, це не політика і не щось навмисне, це просто випадковість...

І те, що поблизу Майдану опинилася група (щонайменше сотня) найнятих, як повідомляють ЗМІ, за 50 гривень школярів з прапорами України, Росії та Білорусі (кажуть, іще зі стягами, що до болю нагадувати знамена Митного союзу) — теж, мабуть, випадковість. Як і урочистий вихід прапороносців на заздалегідь залишений порожнім простір перед сценою. Щоправда, на них ремствували і казали, що вони заважають глядачам, проте з якогось дива міліцію організатори так і не викликали...

«Це концерт без політики», — заявляв зі сцени ведучий Валерій Чигляєв, — і тут же починав розмову про єдність слов’янських народів, про братерство Росії-України-Білорусі, про «дєдушєк і бабушєк», які здобували перемогу. Це називається «без політики» чи якось інакше?

Від ведучого («без політики»!) тим часом діставалося на горіхи тим, хто зве «Велику Вітчизняну» Другою світовою війною. Мовляв, це неприпустимо. А ще він заохочував натовп до скандування традиційної для російських акцій подібного ґатунку кричалки — «Спасибо деду за победу!».

І от на сцені з’явився гурт «Разные люди». Соліст і гітарист гурту, Олександр Чернецький, у яскраво-червоній футболці з написом «СССР» («без політики!) одразу ж узяв бика за роги, продовжуючи справу ведучого, — розповідав про звитяги дідів. У перервах між піснями він вітав аудиторію і з визволенням Києва, і з визволенням України, і з Днем Перемоги, а заодно боровся з українським націоналізмом: «Ті, хто встановлює пам’ятники тим, хто стріляв дідам у спини, буде горіти у пеклі!» — кричав зі сцени (ясна річ, «без політики»!) Чернецький...

Що ж, коли й справді керуватися гаслом «без політики», а стояти на ґрунті фактів, то слід пам’ятати, що у спину дідам і прадідам присутніх на Майдані стріляли головним чином СМЕРШівці, трибунальщики, загороджувальні загони та політруки, вбивши приблизно в сотню разів більше червоноармійців та командирів, аніж українські, литовські та латиські «буржуазні націоналісти», разом узяті. Чом би не згадати про цих катів, про «внутрішніх» ворогів Червоної армії? Чи це нормально — убивати своїх на кожному кроці, чи інших спонук до бою, до атаки, до наступу, ніж загроза пострілу у спину, червоноармійці не мали?

І взагалі: невже сталінська ідеологема «Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу» — це норма, а науковий термін «Друга світова війна», прийнятий у світі — це погано?

І ще одна річ справді «без політики». Якщо говорити про Україну, то для неї «Велика Вітчизняна війна» (навіть якщо погодитися з правочинністю цього сталінського терміна) була складовою Другої світової. Сто тисяч українців уранці 1 вересня 1939 року в складі Війська Польського зустріли вогнем нацистські танки, тоді ж німецькі бомби впали на Львів, Луцьк, Ковель та інші міста Галичини і Волині, спричиняючи смерть і руїни... До речі, для Західної Білорусі Друга світова почалася тоді ж. А потім було нищення НКВД десятків тисяч людей і депортація сотень тисяч з метою підготовки оперативного тилу театру майбутніх воєнних дій — Червона армія у 1940—1941 роках активно готувалася до війни з Німеччиною. То що, це все забути в ім’я фальшивого «братерства переможців»?

Чому фальшивого? А тому, що були росіяни, які задовго до 22 червня 1941 року не марширували разом із солдатами Вермахту у парадних лавах, а воювали з нацизмом. Російський дослідник Марк Солонін пише про польські авіаційні частини, які брали активну участь у Битві за Британію 1940—1941 років: «Среди «поляков» обнаруживается летчик по фамилии Шапошников (8 побед)...  Еще один «поляк» — князь по фамилии Голицын. Князь Голицын стал знаменит тем, что исхитрился сбить «мессершмитт» на высоте более 10 км — сделать такое на «харрикейне» технически невозможно, но, как говорят французы, noblesse oblige (благородное происхождение обязывает...)»

На такому тлі фіґлярство ведучого  паспортом Валерія Чигляєва (персонажа, до речі, з українським паспортом) виглядало особливо неадекватним щодо фактів історії і пам’яті полеглих: «Можно было бы обратиться к вам «дамы и господа». Но сегодня я сделаю иначе: здравствуйте, братишки и сестренки». Такий собі Сталін-light, «дорогие братья и сестры...»

Узагалі, дух Сталіна й ідеологеми сталінізму задавали тональність усьому дійству. І «Велика Вітчизняна», і «наша перемога», і «братерство слов’ян» — усе це з арсеналу «великого вождя». Бо ж насправді нацизм поставили на коліна Об’єднані Нації спільними зусиллями, тоді як Червона армія після поразок 1941 — 1942 років, за свідченнями Жукова, Мікояна і самого Сталіна, самостійно вести бойові дії була неспроможна, і тільки величезна допомога союзників зброєю, автомобілями, засобами зв’язку, бензином, металом та новітніми технологіями дозволила їй зіп’ятися на ноги і перемолоти 2/3 сухопутних військ Німеччини. Тож якщо згадувати переможців — то всіх, бо інший підхід — то відверта підлість, хоча і номінально «без політики».

Напередодні початку концертного туру «Ми єдині» деякі українські музиканти, пояснюючи свою участь у цьому дійстві, наполягали на тому, що інакше вони не можуть, що на Лівобережній Україні у кожній сім’ї хтось воював, хтось загинув, тож полеглих і переможців не можна забути. Справді, не можна. Але чи згадав хтось зі сцени про долю «чорносвиток» і «сірих піджаків»? Про те, що від 500 до 800 тисяч чоловіцтва Лівобережжя загинуло у 1943 році, навіть не перевдягнені в однострої, часто навіть без офіційної мобілізації, не навчені, майже без зброї, кинуті на німецькі укріплення в лоб? Навіть Леонід Кучма згадував про цей злочин радянської влади. Тепер же його, схоже, кимось наказано забути. То це «без політики» чи без совісті?

І на завершення згадаймо, які прапори винесли наймані прапороносці. По-перше, прапор, під яким виступала Російська визвольна армія (РОА) генерала Андрія Власова, яка воювала з Червоною армією. По-друге, прапор, під яким воювала УПА — і проти одного червонопрапорного тоталітаризму, і проти іншого. По-третє, прапор, який нинішні білоруські «буржуазні націоналісти» звуть «світанок над болотом», суто радянський символ невільної Білорусі... Оце оксюморон — навмисно не вигадаєш! І відверте політиканство також. Бо ж якщо по-чесному, якщо по-людському, то слід би було винести прапори всіх військових та політичних формацій, з якими пов’язана звитяга українців, росіян та білорусів у тій війні. Вони воювали тоді далеко не лише під сталінськими стягами, воювали за свої країни і свої домівки, за кращу долю — так, як її розуміли у тих трагічних обставинах. Чи не час від барабанів та фанфар щодо «побєди» перейти на інший, більш високий рівень розуміння трагічних подій 1939—1945 років, який передбачає і загальнонаціональне, і міжнаціональне примирення та вшанування всіх (крім воєнних злочинців, які були в усіх арміях) полеглих на війні?

Тим більше що гучне російське слово «побєда», якщо вдуматися в його етимологію, означає «те, що приходить по біді», навіть «унаслідок біди»...