«Без порозуміння наша країна практично стриножена в своєму подальшому розвитку»

Відкритий лист в.о. голови Українського інституту національної пам’яті, голови Всеукраїнського об’єднання ветеранів Другої світової війни, академіка Ігоря Юхновського депутатам Донецької міськради.

Шановні співгромадяни — народні обранці славного донецького краю! Безпосередньо звернутися до Вас мене змусили зміст і загальна тональність рішень, ухвалених 2 листопада цього року в ході 14 сесії Донецької міськради 5-го скликання, як реакція на відомий указ Президента України від 12 жовтня щодо відзначення 65-ї річниці створення УПА.

По-перше, мене прикро вразила певна некоректність Ваших формулювань. В своєму зверненні до Президента Віктора Ющенка Ви просите скасувати указ про свято. Але Президент не видавав указу про святкування 65-ї річниці УПА. Мова в указі йде про відзначення роковин заснування. Даруйте, але це абсолютно різні речі. Ця, здавалося б, маленька неточність свідчить, що автори цих звернень або не зовсім обізнані в суті справи, або прагнуть політизувати в якихось своїх цілях надзвичайно складну й делікатну проблему національної пам’яті. А найшвидше тут присутнє й перше, й друге.

Прикро вражає той факт, що Ваші досить однозначні, різкі за формою, конфронтаційні за змістом звернення формулюються в той час, коли лідери основних політичних сил — в тому числі й лідери Партії регіонів, до якої, слід думати, належить переважна більшість Вашої поважної ради, — прагнуть до порозуміння, до пошуку загальнонаціонального консенсусу. Погодьтеся, що така неузгодженість не тільки насторожує, але відверто стримує процес порозуміння, без якого країна практично стриножена в своєму подальшому розвитку.

Як би там було, але я хотів би вірити, що Ви щиро помиляєтеся, перебуваючи під впливом колишньої комуністичної пропаганди, котра не допускала бодай найменшого опору своїй системі. А коли проти могутньої ідеологічної й воєнної машини піднялися десятки, сотні тисяч українців, котрі не бажали терпіти тортури й знущання над собою, тоді весь пропагандистський апарат, колосальні можливості засобів масової інформації, літератури, кіно, мистецтва були кинуті проти незгідних. Результати їхньої роботи ми пожинаємо й нині.

Чому повстала Західна Україна, яка у вересні 1939 року хлібом-сіллю зустріла своїх братів-визволителів, уже відомо. Тільки в перші місяці радянської влади на території Західної України було брутально депортовано в місця віддалені близько двохсот тисяч ні в чому не повинного люду. Сьогодні це загальновідомо. Проте сухі цифри не дуже красномовні. Тим більше, коли йдеться про події майже 70-річної давності. Тоді дозвольте я Вам розкажу історію, свідком і безпосереднім очевидцем якої мені довелося стати.

У вересні 1939 року я був учнем сьомого класу польської гімназії в містечку Кременці, що на Волині. Мої земляки з надзвичайно великим піднесенням зустріли прихід Червоної армії, що звільняла нашу землю від жорстко антиукраїнської політики польської влади. Гімназія взагалі переживала якесь небувале піднесення. Гімназисти поголовно почали писати українські патріотичні вірші, в поетичних мріях забігаючи далеко вперед.

Проте період бурхливого патріотичного підйому тривав недовго. До гімназії мало не щодня почала під’їжджати закритi машини, й працівники органів безпеки інколи прямо з уроків забирали найактивнiших шкільних поетів. І ці 13—15-річні підлітки вже не поверталися.

Незабаром поетичний запал не тільки в гімназії, а й у всьому містечку вичерпався. Кременець притих, сподіваючись, що ось-ось це прикре непорозуміння закінчиться.

Закінчилося все це з приходом німців у липні 1941 року. Матері знайшли в одному з казематів приміщення НКВД купу сплюндрованих і понівечених дитячих тіл. Що це за день був для Кременця, то можна собі лише уявити. Нічого страшнішого немає, коли матері голосять за своїми дітьми...

То чи було в батьків цих дітей моральне право вже більше не довіряти Радянській владі й зі зброєю в руках захищати свої домівки й своїх рідних? Питання риторичне. Так, вони помилялися, гадаючи, що німецька влада їх зрозуміє й допоможе створити власну державу, де вони будуть згодом господарями. У липні 41-го від цих сподівань не залишилося й сліду. Одразу після того як німецькі передові загони «звільнили» Західну Україну від більшовицького терору, ар’єргардні загони «визволителів» із нацистськими відзнаками почали розстріли української інтелігенції — вчителів, медиків, інженерів — мого рідного Кременця.

І це було друге потрясіння мого дитинства, котре на все життя залишило мітку. І такі мітки — запевняю Вас! — залишилися в мільйонів моїх земляків. Саме це й породило стихійні протести в Західній Україні, спричинило створення місцевих оборонних загонів, згодом об’єднаних в Українську повстанську армію.

Отож, українським повстанцям довелося воювати одразу на два фронти — німецький і радянський.

Чи варто наголошувати, що у війні святих не буває, війна — це надзвичайно жорстока річ. Насамперед це стосується українсько- польського протистояння на Волині. Не були і не могли бути ангелами й українські повстанці, як не були ангелами визволителі Східної Європи — бійці Червоної армії. І цьому теж є чимало підтверджень. Але звинувачення УПА в масових убивствах безневинних мирних жителів, як і масові розстріли єврейського населення — це міф радянської пропаганди. До 1943-го року, коли реально почала діяти УПА, євреї практично всі були або відправлені в концтабори, або зігнанні в гетто. На Західній Україні їх просто не лишилося. Крім тих, якi потрапили в підрозділи УПА й пліч-о-пліч з українськими повстанцями протистояли зовнішній загрозі. Й таких фактів історія знає доволі багато.

Останнім часом у силу своїх нинішніх професійних обов’язків я чимало часу приділяю вивченню проблеми УПА. Знайдіть мені, шановні, хоча б одного серйозного фахового історика, котрий би професійно займався цією темою і котрий би довів, що Українську повстанську армію можна звинувачувати в злочинах проти людства й людяності. Жодного не тільки вироку суду, а бодай обвинувачення не пролунало з цього приводу й на Нюрнберзькому процесі. І всі, хто стверджує зворотнє — а таких зараз на диво чимало — нехай бодай чимось підтвердять свої звинувачення. Інакше це буде просто зумисна брехня й наклеп.

Я Вас запевняю: нині відсутні конкретні факти, що підтверджували б стереотипи радянської пропаганди, яка малювала страшні картини варварства упівців, які за радянськими «страшилками» маленьких дітей обов’язково кидали до колодязів, а молодих вчительок поголовно вішали на смереках.

Проте це не означає, що драматичні й трагічні сторінки української історії сьогодні вивчені. Ще дуже багато лишається закритим не тільки від громадськості, а й від професійних істориків. Зокрема, потребує серйозного дослідження історія створення радянськими спецорганами близько трьох сотень псевдоповстанських загонів, котрі під виглядом упівців творили мерзенні злочини, таким чином прагнучи викликати в населення негативне ставлення до УПА. Коли регулярні радянські війська не могли подолати добре організовану повстанську армію, тоді комуністичні ідеологи вигадали таку просту й ганебну річ, як провокації.

Але якщо радянські спецоргани уже десятки й сотні разів пересіяли за багато років ряди повстанців, мордуючи їх по сибірських таборах, то діяння цих спецзагонів-провокаторів досі лишаються за трьома печатями. Й, очевидно, не випадково. А доблесні учасники цих загонів є почесними й шановними ветеранами минулої війни, вони нагороджені державними відзнаками, користуються належними пільгами, у міру своїх сил проводять із молодим поколінням патріотично-виховну роботу...

Український інститут національної пам’яті ще раніше попросив Президента Віктора Ющенка звернутися з проханням до російського президента Володимира Путіна відкрити архіви цих подій і поставити остаточні крапки в цій трагічній історії. Досить уже спекуляцій на цій темі. У нас безліч невідкладних справ. Давайте залишимо вивчення історії професіоналам. А самі зробимо з результатів цього дослідження моральні уроки відповідальних й серйозних людей.

Україна в ХХ столітті понесла колосальні людські втрати. Жодна країна світу не зазнала таких катастроф, котрі випали на наш край. Перша світова, Друга світова, колективізація, розкуркулення, Голодомор 32—33 років, репресії тридцятих років, голод 46—47 років, повстанська війна в Західній Україні. За різними оцінками це близько 20 мільйонів людських життів. Треба особливо підкреслити, що всі ці втрати інспіровані ззовні й привнесені чужими режимами. Україна була об’єктом жорстокої політики агресивних сусідів. І зараз уже прийшов час, коли кожен громадянин України має врешті зрозуміти, що тільки незалежність, свобода й демократія можуть стати надійним гарантом не тільки фізичного виживання нації, а й вільного розвитку, добробуту й щастя її громадян.