Безальтернативно: Київська Русь — Русь-Україна — Україна → Європа

У Віктора Януковича, насправді, сьогодні є унікальний шанс. Якщо князь Володимир Великий свого часу приєднав Київську Русь (Україну) до Європи через хрещення, то у нинішнього Президента є можливість зробити це через підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом і подальшу інтеграцію в європейські структури. Українській опозиції, щоб продемонструвати справжню альтернативу, треба неабияк постаратися, принаймні, не займатися словесними баталіями.

Черговим випробуванням євроінтеграційного курсу України стало святкування 1025-річчя Хрещення Київської Русі. А саме його політична складова, яка домінувала під час цієї події. Всі наші експерти як один заявляли: недешеві святкування не стали історичним та духовним поштовхом до переосмислення важливості минулого Київської Русі для сучасної України. Натомість ми в черговий раз почули заяви президента Росії Володимира Путіна та патріарха Московського Кирила про спільні цінності та єдиний народ.

Дуже показовим сигналом на цей раз стала поведінка російського президента. Запізнившись на зустріч із Віктором Януковичем на 50 хвилин і переговоривши з ним лише 15 хвилин, він одразу поїхав на конференцію до Віктора Медведчука. Організовував цей захід, про який раніше ніхто не чув, очолюваний Медведчуком громадський рух «Український вибір», і називався він «Православно-слов’янські цінності — основа цивілізаційного вибору України». На конференції Путін знову говорив про єдиний народ й агітував Україну за «інтеграційні процеси на пострадянському просторі».

«Путін підкреслює, що він їде в Україну як паломник, — заявила «Дню» напередодні народний депутат від Партії регіонів Ганна Герман. — Я думаю, що в цій позиції теж присутня духовна складова. Не політична. І це правильно. Це теж його вибір, його позиція, й ми дуже раді, що він приїде в Україну — на землю, звідки починалося християнство в Київській Русі». Хороший вийшов «паломницький візит» з агітацією за Митний союз.

Не можна було не помітити і ще одну особливість. Незважаючи на прогнозовану пропаганду російського керівника (вони ще з Януковичем разом святкували Дні — Флоту України та ВМФ Росії у Севастополі), зовнішній образ Путіна в Україні постав зовсім в іншому ракурсі. Тут Володимир Володимирович виглядав тим, ким є насправді: без правильно наведених камер, «підтанцьовуючих» чиновників та інших складових, які формують «російський образ властителя». Відома харизма Путіна в Україні себе не проявила, бо у нас немає антуражу самодержавства.

Про українсько-російські відносини за результатами святкувань Хрещення Київської Русі говоримо з директором Інституту Євро-Атлантичного співробітництва Олександром СУШКОМ.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

* * *

— Пане Олександре, вже зрозуміло, що, незважаючи на офіційний привід — святкування дати Хрещення, приїзд Володимира Путіна в Україну носив і політичний характер. Які ви прокоментуєте результати візиту?

— Результати візиту засвідчують готовність російського президента грати достатньо складну, відверту й нетипову для взаємин двох суверенних держав політичну партію. Основною його метою була демонстрація свого незадоволення діями української сторони в зовнішньополітичній сфері — вибором європейського вектора інтеграції. Зокрема, російський лідер засвідчив готовність до прямої підтримки інших політичних діячів у разі, якщо Президент України не дослухається до його аргументів. Тут уже не йдеться про натяки. Путін публічно продемонстрував, у який спосіб російська сторона діятиме в Україні — і це лиш верхівка айсберга — у разі відсутності позитивної реакції з боку Києва на настійливі пропозиції щодо інтеграції в Митний союз. Саме це є пунктом №1 у російській політиці щодо України. Інші пункти носять виразно підпорядкований характер.

Ситуація буде незмінною доти, доки українська сторона не зробить рішучого кроку в один чи інший бік, бо інакше знову доведеться переглядати інструменти впливу.

«Російська сторона зараз намагається опанувати ті моделі впливу на українську ситуацію, які раніше недооцінювалися й ігнорувалися. А саме — діяти через інститут громадянського суспільства»

Звісно, така тактика не є типовою для двосторонніх відносин держав, які поважають одна одну. Крім того, це не додає авторитету керівництву України, яке не лише дозволило лідеру сусідньої держави відчувати себе першою особою під час святкувань на території України, а й дало йому можливість продемонструвати всю зневагу до держави та її очільників. Більшу частину перебування в Києві Путін присвятив не офіційним переговорам, а зустрічам із тими, хто вважається оплотом Росії в Україні, всупереч низькому рейтингу та несуттєвому рейтингу довіри до цих людей.

— Ви, вочевидь, говорите про Віктора Медведчука. Зважаючи на підтримку таких постатей, чи можна говорити про те, що російська сторона розуміє український контекст?

— Що стосується Медведчука, йдеться радше не про підтримку, а про культивацію. Його «Український вибір» — це один із ключових проектів, які підтримує російська сторона усіма можливими засобами, як жоден проект до цього. Ми можемо пригадати, як минулого літа, скоротивши свою зустріч із Віктором Януковичем, президент Росії особисто наносив візит Медведчуку в Криму. Так само сталося й цього року.

Думаю, що всі дії, пов’язані з активною розкруткою, є свідченням того, що Медведчук виступає не як самостійна політична фігура, якою він і не є, а як перекладач, який артикулює в Україні позицію Путіна щодо тих чи інших питань.

Так само зрозуміло, що як один із можливих варіантів розглядається політична підтримка Медведчука як кандидата в президенти, але цю карту навряд чи буде розіграно. Всі розуміють нульові шанси обрання Медведчука на вільних виборах. Наразі він виконує іншу місію — виступає в ролі одного з громадських лідерів, під патронатом якого мають зцементувати розрізненні проросійські групи в Україні. «Український вибір» повинен не просто надати їм певного поштовху до консолідації, а й забезпечити їх чіткою програмою дій і бачення майбутнього. Активізація цих груп мусить засвідчити, що українське суспільство має дуже помітний сегмент, зорієнтований на Росію. Хоча, звісно, це не так.

— Наскільки ефективною може бути така модель взаємодії між Росією та Україною?

— Російська сторона зараз намагається опанувати ті моделі впливу на українську ситуацію, які раніше недооцінювалися й ігнорувалися. А саме — діяти через інститут громадянського суспільства. Довгий час це поле було прерогативою європейсько орієнтованих організацій і тієї частини громадян, які підтримують європейський вибір. Тобто бути громадським активістом в Україні означало орієнтуватися на Європу. Новоутворена проросійська організація покликана зруйнувати такий стереотип й продемонструвати, що наше громадянське суспільство є настільки ж розколотим і неоднорідним, як і українське суспільство в цілому.

Новизна ситуації в тому, що була усвідомлена важливість роботи в громадському секторі. І якщо раніше цим займалися маргінальні групи, філіали російських організацій в Україні або кримські сепаратистські організацій, сьогодні ми бачимо роботу у всеукраїнському полі.

— Які шанси на успіх такого проекту?

— Якщо вважати успіхом демонстрацію того, що в українському суспільстві є група активістів, зорієнтованих на Росію, на думку та активність яких Кремль спиратиметься, посилюючи свої позиції у діалозі з Києвом, — успіх можливий. Ми вже бачимо, що в «інформаційних війнах» факт наявності «Українського вибору» вже використовується російськими близькими до влади медіа. Так, наприклад, саме вони були присутніми на публічній акції організації Медведчука у Брюсселі. Ця подія була ретрансльована як вияв активізму українських громадян, хоча насправді йшлося про кілька десятків людей.

Говорити ж про ширший успіх, єднання широких громадських кіл довкола запропонованих гасел і цілей було б вкрай наївно. Понад двадцятилітня практика українського громадянського суспільства засвідчує, що великого попиту на загальнонаціональному рівні на проросійські рухи немає. Причина криється в тому, що носії цих поглядів, лідери організацій, не вміють приховувати презирливого ставлення до України як такої. Це позбавляє такі групи загальноукраїнської перспективи, залишаючи їх у регіональних та соціальних нішах на Сході та Півдні. Такі люди не здатні запропонувати загальноукраїнської програми, яка могла б об’єднати широкі верстви громадян у цій державі.

Найбільший виклик, який стоїть, наприклад, перед тим же Медведчуком, щоб зробити його проект успішним, — зібрати навколо себе достатню кількість авторитетних людей, які реально переймаються проблемами України. Люди, на яких він спирається, відстоюють інтереси Росії й не приховують цього. Вони ставляться до самого факту незалежності України як до певного курйозу, тимчасового явища, яке потрібно виправити. Тому програма Медведчука існуватиме доти, доки на неї є активний попит із боку Росії. Такого попиту з боку українського суспільства немає.

— Якою в контексті відносин із Росією є тактика української влади?

— Українська влада пожинає плоди того характеру відносин, які вибудувалися після 2010 р. Це відносини вкрай нерівноправних партнерів. Чи можемо ми уявити ситуацію, коли Президент України приїжджає до Росії й замість зустрічі з керівництвом держави йде на зустріч з українськими громадськими активістами, які критикують очільника РФ? Зрозуміло, що це — фантастичний сценарій. Тож ми бачимо, наскільки далеко заходить ця гра у стратегічне партнерство, за умов, коли жодна зі сторін у нього не вірить, а лише намагається використати іншу сторону з метою досягнення власних цілей. Для української сторони це — пільгове постачання енергоресурсів, а для російської — втягнення України у свої інтеграційні проекти й заволодіння матеріальними ресурсами, насамперед енерго-транспортними, на території нашої держави. Це — реальні цілі обох сторін, і вони не дивляться на взаємодію країн глибше або далі.

* * *

Своєрідною була поведінка українського керівництва під час святкувань, яка свідчить про те, що за історичне правонаступництво Київської Русі все-таки точиться боротьба. Від найвищих високопосадовців ще напередодні свята звучали фрази про «свято нашої державності», «Україну-Русь», «європейську ідентичність» тощо. Примітно, що навіть сам Президент, як написала головний редактор «Дня» Лариса Івшина на своїй сторінці у Фейсбуці, припустився обмовки, яка претендує на роль найкращої серед усіх його обмовок. Говорячи про доленосний історичний факт прийняття християнства для Київської Русі, Віктор Янукович назва її «Українською Руссю». Хай навіть у такий спосіб — це може стати цілком чітким сигналом Кремлю прогресивної частини українського суспільства, адже історичний зв’язок «Київська Русь — Русь-Україна — Україна» є безальтернативним фактом.