Біля рингу

— Друга сесія Верховної Ради 4-го скликання пройшла під знаком політичної структуризації, утвердження створеної пропрезидентськими силами більшості. Однак після скасування прийнятого 17 грудня рішення про перерозподіл комітетських посад одні політики констатували розвал більшості, інші — наявність її глибокої кризи. Як ви оцінюєте ту внутрішньопарламентську розстановку сил, з якою Верховна Рада пішла на канікули? Час «ховати» більшість?

— Наявність чи відсутність більшості в парламенті не залежить від того, що думають з цього приводу окремі народні депутати. Документи, які підписували депутатські групи та фракції, поки що ніхто не дезавуював. Тому, на мій погляд, більшість як існувала, так і продовжує існувати. Інша річ, що не були реалізовані плани окремих фракцій, у зв’язку з чим і з’явилися різкі заяви. Після голосування 24 грудня у Верховній Раді дійсно відбулися кардинальні зміни. Однак зараз я не бачу сенсу знову повертатися до цієї ситуації. Так чи інакше, для нормальної роботи вищого законодавчого органу необхідні більшість та меншість. При цьому для останньої мають бути створені відповідні умови. Коли голосуються ключові політичні питання, і розбіжності між двома частинами парламенту такі, що виникає протистояння, ми бачимо на табло цифри 226, 229 або 240. Це означає, що між парламентською більшістю та меншістю точиться серйозна боротьба, але більшість є більшістю. Коли ж ми розглядаємо закони, необхідні всьому суспільству, то одержуємо і 400, і навіть більше голосів. Тобто крім більшості політичної, в парламенті існує ще й ситуативна більшість в законотворчому процесі. А це ознака того, що український парламент є структурованим, працює за принципами демократії і не залежить від волі окремих депутатів або певних зовнішніх сил.

— Наскільки можливе у найближчій перспективі перегрупування більшості в сенсі приєднання до неї когось із фракцій меншості? Чи доцільне таке перегрупування?

— Думаю, на сьогоднішній день більш актуальним і реальним є перехід до режиму координації, погодження рішень між представниками більшості та меншості. З наближенням президентських виборів лінія політичного розподілу між сторонами ставатиме все відчутнішою, розбіжностей кон’юнктурного, популістського характеру з’являтиметься все більше. Зберегти при цьому певну взаємодію особливо актуально.

— Кілька тижнів тому член НДП Олександр Карпов склав із себе повноваження координатора більшості. Заміни йому поки що не знайдено, і, здається, готових кандидатур наразі немає. Які можуть бути варіанти вирішення цієї проблеми?

— Це залежатиме від того, в якому форматі працюватиме парламентська більшість. Можливий варіант, коли все вирішуватиме погоджувальна рада по понеділках. З іншого боку, є необхідність, щоб координація була постійною, а не лише від засідання до засідання. Крім того, питання координації більшості безпосередньо пов’язане з позицією голови Верховної Ради. Механізм роботи парламентської більшості міг би бути таким. Голова Верховної Ради фактично очолює більшість. В поточній роботі його може замінити перший заступник. Але більшість може збиратися і з інших питань. Не забувайте, що лідери фракцій — це ще й керівники партій. Тому, коли вони збираються в форматі більшості, то головувати можуть по черзі або визначати координатора на період сесії.

— Олександр Карпов, а згодом і лідер фракції СДПУ(О) Леонід Кравчук в інтерв’ю нашій газеті фактично звинуватили спікера Володимира Литвина у «зраді» інтересів більшості. Чи згодні ви з такою оцінкою?

— Наша фракція такої оцінки діяльності голови Верховної Ради не давала, і розділити її ми не можемо. Й не тільки тому, що свого часу висували Володимира Литвина на лідера блоку «За єдину Україну» та підтримували його обрання спікером. Я чудово розумію, як нелегко скласти в єдиний «букет» інтереси усіх депутатських груп і фракцій. Але те, що ми із честю вийшли із такої тупикової ситуації, яка склалася наприкінці року, те, що ми маємо прийнятим бюджет, а також нові закони, покликані працювати на його наповнення, свідчить: Володимир Литвин зробив усе від нього залежне задля результативної роботи парламенту. Зрештою, головне не те, як працює більшість, а те, як працює парламент. А парламент свої завдання на нинішньому етапі виконав. Тому я й подумки не припускаю, що Верховній Раді потрібен новий спікер. Володимира Литвина я б навіть назвав політиком року, що минув. Не тому, що в нього рейтинг вище за інших, а тому, що в 2002 році йому вдалося, вийшовши із тіні Президента, не втопитися у хвилях публічної політики.

— НДП досить активно та послідовно наполягає на перетворенні України в парламентсько-президентську республіку. З чим це пов’язано — народні демократи не бачать у своїх лавах реального кандидата в президенти?

— По-перше, партія, здатна сама сформувати весь склад керівництва та уряду, і Верховної Ради, й адміністрації Президента, в змозі висунути і власного кандидата на пост глави держави. По-друге, якщо ми у зв’язку з реальною оцінкою ситуації будемо підтримувати кандидата, який не є членом НДП, це ж не означатиме, що він не наш кандидат. Володимир Литвин не член НДП. Але ж ми підтримали його кандидатуру і на лідера блоку, і на спікера.

Що стосується власне політичної реформи, то вона потрібна не НДП, а країні в цілому. І мені здається, з цим вже погодилися всі. Тому що владі потрібне оновлення, суспільству — консолідація, людям — добробут, а державі — авторитет у світі. Без змін саме в політичній сфері не можна реалізувати жоден з цих постулатів. Питання політичної реформи — це питання про те, чи будемо ми рухатися вперед та досягати прогресу, чи будемо й далі тупцювати на місці та битися одне з одним.

— Однак далі розмов справа практично не зрушила. Чи можна, на ваш погляд, говорити сьогодні про якісь конкретні строки проведення політичної реформи?

— Мені важко дати відповідь на це запитання. З одного боку, є ініціатори реформи — Президент України, політичні сили, які з самого початку заявили про її підтримку і продовжують заявляти про це сьогодні. Однак жодних кроків по реалізації реформи дотепер не зроблено. Що дає підстави для запитання: це велика гра чи просто наша неспроможність реалізувати те, в чому суспільство конче зацікавлене?

— У чому, по вашому, коріння всіх недуг української влади?

— В української влади багато носіїв, ще більше — «насильників», і гострий дефіцит носильників. У цій констатації — відповіді на багато запитань, а можливо, й діагноз сьогоднішньої української політики в цілому. Влада, яка постійно виснажує себе міжусобицями, закономірно втрачає довіру народу та авторитет в міжнародній спільноті. Вона сама себе опускає з рівня політики до політичного піару.

— Політологи пророкують, що всі основні претенденти на президентське крісло визначаться вже в нинішньому році. При цьому багато хто вважає, що партії влади не вдасться висунути єдиного кандидата. Що ви думаєте з цього приводу?

— А хіба в нас є партія влади? Вона конче потрібна для України. Але, на жаль, її немає. І не тільки зараз — її не було і в попередні роки. Думаю, не буде її й до президентських виборів. А тому не буде і єдиного кандидата, — до цього потрібно бути готовим.

— Гадаєте, до ідеї єдиної партії на базі блоку «За єдину Україну» вже повернення не буде?

— До цього вже пізно повертатися. Єдину партію потрібно було створювати одразу після парламентських виборів, а ще краще — до них, або, принаймні, в ході виборів. У документах ми писали про єдину фракцію і нову загальнонаціональну партію. Та як тільки прийшли в парламент, почали розігрувати інші сценарії. Переписати п’єсу зараз, чи, тим більше, скласти нову, вже навряд чи вдастся.

— Якими якостями має володіти кандидат, якого готова підтримати НДП? Ви бачите таких людей в сьогоднішньому українському політикумі?

— Це має бути людина, яка може об’єднати політичні сили і суспільство загалом, користується довірою людей, сприйнятна для міжнародного співтовариства і здатна на конкретні, послідовні та рішучі кроки в економіці, соціальній сфері, екології, культурі та інших царинах життя. Такі люди є в кожному суспільстві. Але я б не хотів називати когось конкретно. На жаль, наша політична практика, технології політичної боротьби такі, що як тільки з’являється прізвище, проти людини розпочинаються ігри. З іншого боку, іще не час. Президентські вибори — це сутичка на рингу. Сьогодні біля нього «світиться» чимало людей. Але, думаю, навіть найнетерплячіші з них вибиратися на ринг почнуть не раніше, аніж з осені. Поки що майбутнім кандидатам слід готуватися до баталій не публічно, а у тиші кабінетів. Тобто інтелектуально, підготовкою програм.

— Чи залежатиме вибір НДП від того, наскільки кандидат буде готовий використовувати ваш кадровий потенціал?

— Звичайно. Хіба можна вважати серйозним того кандидата в президенти, який не збирається використовувати кадрового потенціалу НДП? Давайте порахуємо, яка партія найбільше дала країні прем’єрів, міністрів, глав адміністрацій Президента, губернаторів. Іншої такої партії, окрім НДП, в Україні немає. Чому ж тоді майбутній Президент не повинен рахуватися з її кадровим потенціалом?