Біля витоків каспійської нафти: марні пошуки третього шляху

У шкільній географії Каспійське море прославилося тим, що в нього впадає Волга. Новітня історія вчить інакше: саме з Каспію беруть початок нафтові ріки, до яких прагне припасти не одна спрагла на енергоносії держава, у тому числі й Україна. Однак доки русла цих рік остаточно не вималювалися, довкола не стихає боротьба за ідею повернути їх у той чи інший бік, як кому вигідно.

Боротися є за що, бо регіон Каспійського моря, ймовірно, містить до 60 мільярдів барелів добувної нафти, а за прогнозам ця величина з часом подвоїться чи потроїться. Ресурсна база енергоносіїв Каспію рівна нині запасам Північного моря, а розвідані нафтові запаси аналогічні запасам США чи Китаю. Очікуваний потік інвестицій у цей регіон у найближчими 10-ма роками обчислюється 50 мільярдами USD.

Основними конкурентами в змаганні за контроль над каспійськими енергопотоками виступають Росія й Туреччина. Російський шлях передбачає транспортування нафти реверсним трубопроводом Баку - Грозний (602 кілометри), а звідти рукавом Грозний - Тихорецьк (571 кілометр) до Новоросійського порту. Далі нафта мала б переправлятися до болгарського терміналу на Чорному морі в Бургасі й суходолом до грецького порту Александруполіс на Середземному морі. Обстоюваний Туреччиною варіант має на меті перепомпувати нафту з Баку до грузинського порту Супса, потім танкерами до турецького порту Самсун (усе це - на Чорному морі), а вже з Самсуна трубами до іншого турецького міста Джейхон на Середземномор'ї.

Проблеми двох шляхів у тім, що, по-перше, жоден із них не уникає потрійного перевантаження нафти з терміналів на танкери чи навпаки (операції досить тривалої в часі й такої, що суттєво збільшує вартість транспортних витрат), а, по-друге, пролягають ці маршрути через політично неспокійні регіони. Скажімо, у турецько-грузинському варіанті доводиться огинати райони, населені курдами, що робить дорогу нафти до споживача значно довшою. До того ж основну інфраструктуру для цього шляху треба ще будувати, у той час як російський маршрут практично готовий до експлуатації. Навіть у розбомбленому Грозному об'єкти транспортування нафти (який збіг обставин!) майже не було пошкоджено. Проте більшість фахівців погоджуються з тим, що цей північний шлях просто не впорається з обсягами "пізньої" каспійської нафти - у нього мала пропускна здатність.

Україну об'єктивно не влаштовує жоден із двох маршрутів - фаворитів, але сподівання на якийсь третій шлях (зручніший для Києва) з кожним днем стають усе ілюзорнішими. Адже логічно було б, наприклад, переправивши азербайджанську нафту до Супси, перевозити її танкерним флотом до терміналу в Южному під Одесою й звідти нафтопроводами гнати на Європу. Таким чином ми виграємо у відстані й позбавляємося однієї зайвої танкерно-термінально-розвантажувальної операції.

Проте в таких грандіозних проектах пряма не завжди є найкоротшою відстанню між двома точками. Прямолінійний варіант мало відповідав інтересам Туреччини й Росії, тому його успішно торпедували. Так сталося й з Іраном. Якщо трубопровід Баку -Джейхан прокладати через його територію, а не дугою через Грузію, то це обійдеться десь у 10 разів дешевше (30 мільйонів USD проти 300 мільйонів). Проте Вашингтон, чия тінь видимо вимальовується за турецькою спиною, заявляв неодноразово, що не допустить, аби бодай одна крапля каспійської нафти просочилася територією Ірану, оскільки це дасть Тегеранові нові серйозні важелі впливу в регіоні. Отож, коли азербайджанський уряд спробував залучити іранську державну нафтову компанію NIOC до складу Азербайджанського міжнародного операційного консорціуму (АМОК), що експлуатує найпродуктивніші блоки на Каспії, Білий дім попередив: у такому разі в АМОК не буде американських фірм (зараз їм належить 42,25% акцій консорціуму).

Інші неприємності очікували Баку з протилежного боку. Коли попередній президент Азербайджану Абульфаз Ельчибей спробував не допустити до каспійських нафтових ресурсів російські компанії, Москва відразу збільшила вдвічі ввізне мито на основні товари азербайджанського експорту до Росії - тютюн, овочі, бавовну. Кінцевою розв'язкою цього конфлікту став заколот проти Ельчибея проросійського полковника Сурета Гусейнова, внаслідок чого до влади в Баку прийшов Гейдар Алієв, російська компанія "Лукойл" отримала 10% в АМОК, а маршрут транспортування місцевого "чорного золота" через Новоросійськ знову вернувся до обойми актуальних.

Аналогічні силові превентивні заходи з боку Москви (хоч це не завжди легко довести) спостерігалися будь-коли, як тільки виникала економічна або політична загроза північному нафто-транспортному маршруту. У цей ряд можна поставити періодичні загострення на абхазько-грузинському й азербайджансько-карабахському фронтах, кілька замахів на Едуарда Шеварднадзе в Тбілісі чи прихід до влади "яструбів" на чолі з Робертом Кочаряном у Єревані.

Анкара в цьому напрямку працює тонше, але не менш ефективно. Наприклад, вона розуміє, що західним компаніям не обійтися без перевезень своєї "ранньої" нафти, вже видобутої на Каспії через протоки Босфор і Дарданелли. І тільки за умови вигідного для Туреччини транзиту "пізньої" нафти Анкара готова відкрити босфорські ворота для танкерів із каспійським вантажем, закривши очі на свої ж жорсткі екологічні вимоги. Окрім того, турки гарантували партнерам із Заходу збут усієї нафти, яка надходитиме через Грузію до Джейхана - аж до того, що самі скуповуватимуть неліквіди. Нарешті, останнім часом Анкара за підтримки Вашингтону підготувала проекти транспортування через цю ж мережу нафти з Казахстану й інших середньоазіатських республік та спорудження паралельної системи газопроводів за маршрутом Баку - Джейхан, що має на меті суттєво збільшити прибутковість цього проекту.

З огляду на все сказане вище, Україні, якщо вона хоче мати все ж якийсь контроль над каспійською нафтою, слід кинути основні сили не на будівництво терміналу в Южному, а на реалізацію вже досягнутих домовленостей про реконструкцію українськими підприємствами нафто- й газотранспортних об'єктів у Азербайджані та Грузії й на будівництво разом із Туреччиною нафтопроводу Джейхан-Самсун. Саме Самсун, очевидно, стане потужним колектором, що розподілятиме енергоносії, котрі надходитимуть із Каспію. Якимось чином змінити думку міжнародного капіталу Київ навряд чи зможе, але тримати руку на пульсі цього транспортного шляху - чому б і ні, адже згідно з міжурядовою угодою, нафтопровід Джейхан-Самсун експлуатуватиме українсько-турецьке СП, засноване на паритетних засадах. Стосовно Одеського нафтотерміналу, то якщо йому не судилося-таки стати найголовнішим вентилем у енергокоридорі між Сходом і Заходом, то завдання приймального пункту нафти для внутрішніх потреб України з нього не знімається. Присутність українських компаній біля витоків і транспортних шляхів каспійської нафти буде гарантом того, що в кінцевому варіанті він не залишиться без роботи.