Бійка буде обов’язково

Кожне покоління переконане, що саме воно покликане переробити світ. Моє, однак, вже знає, що йому цей світ не переробити. Але його завдання, може, ще величніше. Воно полягає у тому, щоб не дати світу загинути...
Альбер Камю

Передусім, характеризуючи політичний простір України, необхідно відмітити низку найважливіших тенденцій, які на наш погляд, суттєво впливають на все те, що відбувається.

Почнемо з базових елементів. Нова модель соціально-політичного, економічного життєустрою України, як і раніше, має надмірно ризикований характер. Вона нестійка і головне — не вирішила головних суперечностей радянської моделі: економіка залишається такою ж витратною і неефективною; політичне управління корисливим і малопрофесійним, інтелектуальне регулювання догматичним і міфологізованим.

Процес політичних реформ практично припинено, і орієнтація суспільного розвитку набула іншого змісту — певної стабілізації і консолідації владних структур, використання формально демократичних процедур для самооновлення і легітимізації влади.

Відбувається розмежування влади і населення, для якого основним типом поведінки стає пасивне громадянство. Минулі довибори до Верховної Ради, при 30% явці виборців, пряме тому підтвердження. Більше того, ми вже фактично маємо суспільство, яке не чинить опору, в якому з одного боку маємо цілковите і неподільне панування держави. А з іншого — відбувається активне зниження соціальних запитів населення внаслідок постійного звикання з бідністю і втрати надій на відновлення колишнього рівня життя.

Далі, уперше до влади прийшов суїцидно-віртуальний уряд (В.Ющенка), який розгорнув усередині себе фракційну боротьбу і розривається глибокими протиріччями, котрі мають суто клановий характер. А за своїми діями він мені нагадує штангіста, який замість того, щоб підіймати штангу розказує глядачам, як це робиться, перериваючи пояснення присіданням, маханням руками та іншими атрибутами фізкультури.

Дуже гостру кризу переживає парламентаризм. Верховна Рада в громадській свідомості існує як орган законодавчої влади, який цілком дескридитував себе і прямо винний у падінні життєвого рівня.

Вже на порозі стоїть і криза підприємницької діяльності (аналог російської 1998 р.). Вона має, по ідеї, зруйнувати паразитичні економічні структури, які склалися до цього часу, і звільнити місце для появи життєздатних і корисних для суспільства суб’єктів підприємницької діяльності.

І, нарешті, не можна не відмітити народження українського політичного бермудського трикутника: влада — комуністи — націоналісти. Це абсолютний парадокс, який можна побачити тільки у нас. І комуністи, і націоналісти стали в опозицію до нинішньої влади, звинувативши її у змові зі своїм ворогом. Комуністи вважають владу «буржуазно-націоналістичною», а націоналісти «запроданською». Тим часом усіх трьох об’єднує одне: радянський колективізм, котрий виступає у формі пріоритету держави.

Такі тенденції. Тепер спробуємо розглянути деякі найбільш істотні сюжетні лінії.

Якби мене запитали, який процес із тих, що проходять зараз в Україні, більше усього хвилює, я б без вагань відповів: наростання спроб політизувати суспільство і втягнути його в політичні розбирання. Усе це дуже нагадує ситуацію 1989—92рр. Але те, що діялося, тоді було пов’язане з революційними подіями, ініційованими знизу.

Сьогодні ж застрільниками виступають ті, хто, за ідеєю, має цьому активно протидіяти: представники великого капіталу. Таке враження, що вони ніяк не можуть вийти з інерції двох виборчих кампаній і дедалі більше розкручують цей нікому вже не потрібний маховик, втягуючи усіх і все, в тому числі Кабмін і його членів.

І це вже дуже небезпечно. Тому, що в цьому політичному карнавалі немає місця економіці. Всі зайняті політикою.

Але відбувається це абсолютно не випадково. В основі лежать глибинні політико- економічні проблеми.

Сьогодні дуже багато говориться і пишеться про українських олігархів. Це слово стало вже національно загальним. Звичайно, це дуже погано. Але мова піде не про те, кого хто і як називає і як ставиться, а про політичні можливості цих людей. Вони величезні. Особливо так званих фінансово-політичних груп, які володіють банківським капіталом, могутніми ЗМІ, мають особисті політичні партії, високопоставлених лобістів у всіх гілках влади і, звичайно ж, великі виробничі підрозділи: заводи, фабрики, шахти тощо.

Угорі цієї піраміди знаходиться приблизно 15 команд. Їхній вироблюваний річний сумарний продукт становить десь близько $15—20 млрд. Для порівняння річний ВВП України становить приблизно $27—28 млрд.

Давайте на хвилинку уявимо політичні можливості цих людей, особливо за умови об’єднання зусиль. Одного разу це вони вже виявили, взявши на себе відповідальність за організацію в Верховній Раді правоцентристської більшості. І слід сказати, справилися з цим завданням просто блискуче. Великий їхній внесок і в перемогу Л.Д.Кучми на президентських виборах.

Але це було раніше і ситуативно. У даний же момент почали активно діяти внутрішні і зовнішні чинники, які можуть призвести до серйозної дестабілізації їхнього середовища і, як наслідок, істотно позначитися (причому негативно) на політико-економічному становищі частини з них. І ось чому.

Технологія і механізм накопичення капіталу у багатьох «олігархів» були вельми схожими. Напівбезкоштовний газ і електроенергія, за рахунок цього ж руда і кокс, і на виході метал, що приносить вагомий прибуток. Були й інші варіанти із сільгосппродуктами, але також за участю складових паливно-енергетичного комплексу. Але завжди всьому хорошому приходить кінець. «Енергетичний соціалізм» закінчується. Невдовзі доведеться платити за все живими грошима — і за сировину, і за матеріали, і за електрику і газ, і не хімічити, а професіонально управляти. Час базарно-бартерного капіталізму закінчується.

У контексті вище сказаного повернемося до проблеми оборотів фінансово-політичних груп. Вони величезні. Але капітал, за дотепним зауваженням Хаєка, це ненаситна тварина, яку треба годувати постійно, в іншому випадку вмить з’їсть і себе, і господаря. Уловлюєте: скільки треба мільярдів, щоб нагодувати мільярди. А де їх брати? Як де? У держави. Але всім не вистачить. Правильно. Тож буде бійка! Обов’язково! Можна піти й іншим шляхом. Але далеко не всі захочуть шукати нові шляхи і починати все спочатку. Тому на горизонті маячать, з одного боку, розбірки і новий перерозподіл власності, а з іншого — нові люди, з абсолютно іншими підходами.

Війна вже почалася. Контент-аналіз закордонної преси за останні 3 місяці показує, що у впливових ЗМІ США, Англії, Франції, Німеччини, Бельгії, Швейцарії та Росії з частотним інтервалом у 3—5 днів друкуються негативного спрямування статті на адресу В.Ющенка, Г.Суркіса, Ю.Тимошенко, О.Волкова і П.Лазаренка. За найскромнішими підрахунками з березня по червень було надруковано близько 100 матеріалів. На жаль, це все на шкоду Україні. Адже таким чином на Заході складається стійка думка, що наша країна одна з найбільш корумпованих у світі. Про яких інвесторів і інвестиції у цьому випадку може йти мова.

І все-таки, чи можуть олігархи об’єднатися? Гадаю, що це майже неможливо. І от чому.

Ситуація в Україні тривалий час складалася так, що влада виразно підлабузнювалася до бізнесу.

Тепер бізнес виразно підлабузнюється до влади й боїться влади. Багато наших капіталістів відчувають себе холопами при «поміщиках»- політиках. А громадська свідомість у країні така, що люди, вимовляючи слова «гроші — це влада», явно мають на увазі в них щось злочинне. Тим часом гроші — це, дійсно, влада, а великі гроші — велика влада. Тільки не державна. У будь-якому нормальному суспільстві немає людей з більшим ступенем свободи, ніж великі підприємці. Ця свобода й дає їм величезну владу — бути незалежним від держави, відчувати себе громадянином світу, змінювати вигляд власної країни за рахунок великих комерційних проектів. (Якщо раптом захоче стати відомим як патріотом). «Що добре для Дженерал Моторс — добре для країни». Ось розумний варіант ставлення держави та суспільства до бізнесу.

А в нашій країні бізнес не відчуває природу своєї влади, відмінну від влади державної. А якщо й відчуває силу, то використовує її не за призначенням... Прямий або непрямий підкуп політика аж ніяк не означає могутності того, хто підкуповує, скоріше, навпаки — це ознака слабкості, невпевненості в собі.

І ще про одне тривіальне. Нещодавно на лекції студент- другокурсник поставив мені, на перший погляд, парадоксальне запитання. Чи впевнений я в тому, що Президенту зараз треба більшість у парламенті в тому варіанті, в якому вона існує? А дійсно, від чого більше болітиме голова в Леоніда Даниловича: від ідеологічних лозунгів лівих чи від зазіхань на владу, фінанси, ресурси й посади представників більшості? А чи не захочуть вони в критичний для себе момент об’єднатися й поставити ультимативну умову? Буйні там, на відміну від відомої пісні Володимира Висоцького, є...

У продовження теми ще одне спостереження. Притчею во язицех стали міркування про слабкість українських партій, про те, що їхній вплив на перебіг політичного життя країни надзвичайно низький, однак ніхто не заперечує того факту, що певні суспільні інтереси об’єктивно все-таки існують. А отже й обов’язково мають бути сили, здатні ці інтереси усвідомити та відстояти. І такі сили, звичайно ж, є. Це потужні й добре організовані клани, боротьба між якими, як ми вже зазначали вище, багато в чому визначає напрямок соціально-економічного розвитку України.

Міжкланова боротьба є більш жорстокою й аморальною, ніж міжпартійна. І пояснюється це не лише низьким рівнем політичної культури суспільства. Головною причиною, мабуть, слід визнати принципово інший характер міжкланових зіткнень. Ця боротьба може вестися лише на знищення, до цілковитої перемоги однієї зі сторін конфлікту. Така мета диктує відповідні засоби: політичну дискредитацію противника, економічне придушення конкурента.

Необхідність легітимізації, хоча б зовнішньої, змушує клани шукати прикриття для своєї діяльності, такими й є сьогодні багато які партії. І їхня діяльність внаслідок цих обставин не має конструктивно-творчого характеру у сфері політичної структуризації суспільства, а скоріше, навіть навпаки — не дозволяє цьому процесу розвиватися, групуючи прошарки й консолідуючи суспільство загалом.

Хистке становище в політичному просторі олігархів і політичних партій вивело знову, як десять років тому, в авангард політичної сили адміністративно-бюрократичний апарат. Він став реальною владою і в центрі, і на місцях, з якою всі змушені не тільки рахуватися, а й беззаперечно підкорятися. Можна сказати й так: адміністративний ресурс перетворився на єдиний ударно діючий інструмент влади. І більшість нашого політичного бомонду настільки повірила в його силу, що для них, власне, ресурс політичний, ресурс політичного структурування існує не більш, ніж маскарадна маска.

Проте давно, й не в Україні, було помічено, що надмірне педалювання, абсолютизація використання адміністративного ресурсу призводять до того, що ніякі політичні організації й робота щодо їхньої побудови стають непотрібними, а для заможних людей — нерентабельними. Набагато простіше купити декілька серйозних чиновників, які зможуть на регіональному або центральному рівні використати потужність адміністративного ресурсу.

Ця політична колізія породила «четвертий феномен влади» — перетворення, а точніше, повернення адміністрації Президента в ранг політичного органу чинної влади. Внаслідок цього різко зросла роль і значення Володимира Литвина. По суті, він став четвертим кутом влади. Це важка й дуже небезпечна ноша.

Багато кому із сильних світу цього сходження на Олімп В. Литвина дуже не подобається. І я переконаний, що незабаром проти нього почнеться точно така ж кампанія, як свого часу проти Дмитра Табачника.

У світлі вище сказаного не можна обійти й ще одне злободенне питання. Ставши Президентом удруге, Леонід Данилович Кучма 2000 року вступив у найважчий, найризикованіший рік свого правління. Такого негативного збігу обставин — і внутрішніх і зовнішніх — він ще не зазнавав. І в такому негативному соціально-економічному просторі він просто зобов’язаний провести дуже болючі соціальні реформи. Причому в країні, де майже половина бюджету йде на обслуговування держави: армія, апарат, пільги, дотації, зарплати бюджетників. А ще не можна забувати й про шахтарів, енергетиків, оборонників і інших носіїв смути.

Якщо уважно подивитися на нинішні канали наповнення бюджету й порівняти їх з минулими, то можна напрочуд ясно побачити, що за 10 років незалежності наша держава розтягла по приватних кишенях усі основні джерела, які давали бюджету прибуток, і при цьому не лише не скоротила, а й збільшила свої зобов’язання щодо витрат.

Немає нічого дивного й у тому, що через інерцію старіюча нація продовжує по-радянському ховатися за спину держави й з надією чекає після проведення всеукраїнського референдуму від Президента кроків, які поліпшать її соціально-економічне становище. У зв’язку з цим не можу не навести декілька цифр з результатів опитування громадської думки, проведеного Центром стратегічних комунікацій у травні цього року.

На запитання «Чого ви чекаєте від всеукраїнського референдуму, що минув?» 65% відповіли — підвищення рівня життя; 54% — поліпшення діяльності промислових підприємств; 61% — налагодження своєчасної виплати зарплати, пенсій; 38% — підвищення ефективності боротьби з корупцією». У той же час лише 26% вірять у те, що після референдуму може щось зміниться на краще, а 48% — не вірять.

І ще одна цікава відповідь на запитання про те, за кого вони голосуватимуть у разі дострокових виборів, якщо до кінця 2000 року їхнє життя не зміниться на краще. Так от, близько 33% готові віддати свої голоси за представників лівих сил. Як бачите, аудиторія протесту, в нашому випадку, не стає від виборів до виборів меншою. Хоча всі розуміють, що голоси за комуністів — це не стільки ідеологія, скільки роздратування. Чиновник — хам або хабарник — може принести лівим на порядок більше прихильників, ніж будь-який полум’яний марксист.

Звідси ножиці. Без соціальних реформ уже неможливо жити й будувати громадянську державу. Але почни їх здійснювати — й шквал невдоволення покотиться країною. Курок протесту зведено. І я не радив би гарячим головам підштовхувати владу й суспільство до чергових виборів. Тим більше — навіщо? Сьогодні вже цілком очевидно: на найближчий час держава залишається ключовим гравцем (а не суддею) в економіці, деприватизації влади не буде. Відбудеться лише один політичний акт — зміна частини еліти.