Бої немісцевого значення

Бути кандидатом у депутати на українських виборах означає бути готовим до бою. Часто в прямому значення цього слова. Щодня інформаційні стрічки в період передвиборчої кампанії нагадують новини з фронту:

— працівники слідчого відділу Гусятинського райвідділу міліції на Тернопільщині порушили кримінальну справу за фактом побиття кандидата в народні депутати від «Нашої України» Ігоря Соболя (балотується за списком). Потерпілий перебуває в районній лікарні, у нього встановлено струс головного мозку, розсічення лоба, гематоми;

— в селі Смолигів Луцького району Волинської області невідомі підпалили автомобіль та ділянку Богдана Пруса, довіреної особи кандидата в народні депутати України по виборчому округу № 20 Бориса Загреви. Як повідомив сам постраждалий, це був умисний підпал, основною причиною якого називає співпрацю з кандидатом у народні депутати;

— про замах на своє життя та життя і здоров’я членів своєї родини заявив кандидат у депутати Віктор Коліщак (самовисуванець) у виборчому окрузі № 188 (Хмельниччина). Постраждала сторона стверджує, що вибуховий пристрій передавали таксистом двічі: «Уперше — додому увечері 31 серпня, під виглядом матеріалів інвестиційного проекту, а вдруге — удень 1 вересня на роботу дружини Коліщака, у вигляді подарунка для нього»;

— керівника окружного штабу Луганської обласної організації партії «УДАР» по виборчому округу № 105 Сергія Злобіна було заарештовано представниками Донецького УБОПу. Формальним приводом для обшуку та арешту називають слідчі дії в межах кримінальної справи родички затриманого. На думку опозиції, «мета цього арешту — тиск на партію «УДАР» та її кандидатів і всіх, хто сьогодні працює в опозиції».

Подібних прикладів безліч. Не кажучи вже про щоденні «банальні» звичні порушення — використання адміністративного ресурсу, підкуп виборців, перешкоджання ведення агітації, залякування, погрози, застосування так званого чорного піару тощо.

Причому перепадає не тільки кандидатам, а й представникам громадського сектору. Нагадаємо, не так давно розповсюджувати листівки проти спікера Володимира Литвина активістам руху «Відсіч» у місті Новограді-Волинському (Житомирщина) перешкоджав особисто його брат Петро Литвин. Поширення інформаційних листівок із роз’ясненням, чому не можна голосувати за кандидата в депутати Володимира Литвина (тобто тих, хто підтримав мовний закон «регіоналів» Ківалова — Колесніченка), здійснювалося в межах акції «Помста за розкол країни».

Проте проблеми з безпекою — це не ноу-хау нинішніх виборів. На жаль, це було буденним явищем для всіх попередніх перегонів в Україні. Відсутність же адекватної реакції з боку правоохоронних органів лише помножували протизаконні випадки. Зазвичай вони були пов’язані, як і сьогодні, з боротьбою влади проти опозиції та всіх небажаних. Особливо варто згадати часи правління Кучми. Під час його десятилітньої каденції подібні правила, а точніше антиправила, розповсюдилися й укоренилися аж донині. Наприклад, усі пам’ятають президентську виборчу кампанію 1999 року — одну з найбрудніших за незалежну історію України, яка відзначилася терактом у Кривому Розі проти кандидата в президенти Наталії Вітренко.

Непоодинокими були випадки нападу на членів фонду «Українська перспектива», котрі наприкінці 1990-х — початку 2000-х рр. активно боролися проти режиму Кучми. Нагадаємо, як і на журналіста Гонгадзе, за три місяці до його вбивства було вчинено напад (вивезли за межі Києва, побили) на одного з активістів «Української перспективи», а нині потерпілого у «справі» Гонгадзе — Подольського, «справі Кучми» Олексія Подольського. Крім нього, в лідера фонду Сергія Одарича (нині — мер Черкас) 1998 року стріляли, а того ж року побили одного з активістів Сергія Каунова. Але найстрашніше сталося з Олександром Якименком, якого 2000 року спалили живцем біля його дому в Донецьку. Ми зв’язалися з активістом «Української перспективи» Леонідом Сафоновим. Під час парламентських виборів 1998 року він працював у штабі одного з кандидатів у народні депутати по мажоритарному округу в Києві. На Сафонова, який був тоді депутатом Київської міської ради, також були скоєні напади.

«Це був кінець першої каденції правління Кучми, — розповідає Леонід Сафонов. — Тоді влада активно боролася проти нас. 1998 року під час розповсюдження матеріалів особисто мене двічі побили. Уперше — на Троєщині в Києві. Я розкидав кореспонденцію (газету «Ми») в поштові скриньки. До мене підійшла людина і запросила зайти в ліфт. Коли я відмовився, то одразу отримав удар ногою. Причому били професійно. Міліція нібито його знайшла, але я хотів довести, що нападником був правоохоронець, а не просто хуліган. На жаль, тоді ми так і не встановили істини. А вдруге на мене напали в Солом’янському районі столиці. Мене вдарили в обличчя, ймовірно, кастетом. Знову начебто знайшли нападника, але так нікого й не судили. Однозначно — нападники були не випадковими людьми, їх спеціально наймали».

За часів президентства Віктора Ющенка вибори проходили більш-менш спокійно. Демократичними їх визнавав весь світ. Прихід до влади на президентських виборах 2010 року Віктора Януковича тому яскраве підтвердження. Як і заслуга, до речі, Віктора Андрійовича. Далі почали поступово повертатися старі «добрі» часи другого президента. Головним чином, Конституційний Суд повернув повноваження (чинність Конституції зразка 1996 року) Леоніда Даниловича Вікторові Федоровичу. Були й інші події, що призвели до «закручування гайок». Як наслідок, місцеві вибори осені 2010 року були визнані міжнародними спостерігачами такими, що відбулися, але з численними порушеннями. Як буде цього разу? Парламентські вибори 2012 року — це черговий серйозний тест для нинішньої влади. Особливо на тлі справи Юлії Тимошенко. Наразі бачимо, що приклади із загрозою життю кандидатів у депутати розповсюджуються чималими темпами.

Яскравим прикладом до нашої теми може слугувати історія народного депутата двох скликань Олександра Єльяшкевича. Один із активних та послідовних борців проти режиму Кучми впродовж багатьох років, 2002 року був змушений виїхати з України. Він став першим і єдиним за всю історію державним діячем України, який отримав політичний притулок у США. Американський уряд визнав небезпеку для життя Єльяшкевича з боку Кучми і його оточення. В 2000 році на депутата був скоєний замах на життя, замовником якого він одразу назвав тодішнього президента Кучму. Не зважаючи на багаторазові вимоги ПАРЄ справжнього розслідування цієї резонансної справи в Україні до цього часу так і не відбулося.

В останньому нашому інтерв’ю («День» № 80 від 15 травня 2012 року) Олександр Єльяшкевич не виключив можливість своєї участі у виборах. В результаті, він таки став кандидатом в депутати — по мажоритарному округу в Оболонському районі міста Києва. Проте ми були здивовані, що такий досвідчений політик й досі не помічений у виборчій кампанії. Чому взагалі немає агітації? Навряд чи у людини, яка двічі ставала депутатом від мажоритарних округів, з цим не все гаразд.

«Безумовно, причина полягає в проблемах, пов’язаних з безпекою ведення виборчої кампанії, — пояснює Єльяшкевич. — У мене є серйозні підстави турбуватися з приводу даного питання. Поки не буде вирішене питання моєї безпеки в ході виборчої кампанії, я не можу приступити до активних дій. Сьогодні я намагаюся вирішити цю проблему. Навіть не виключаю найближчим часом свого звернення до керівництва країни і, можливо, до польського друга сім’ї Кучми, голови правління Ялтинської європейської стратегії Олександра Квасневського, який від Європейського парламенту займається контролем за проведенням виборчої кампанії в Україні».

Варто підкреслити, що найважливіший свідок у справі Кучми Микола Мельниченко багато разів наголошував: для Кучми Єльяшкевич — це головна проблема. «Не дай Боже, щоб з ним щось трапилось. Адже подальший план Кучми це передбачає», — зазначав він в свої заяві на початку цього року.

Наскільки демократично пройдуть нинішні вибори, залежить і без того зіпсована репутація української влади на Заході. Відсутність нормального виборчого процесу може призвести до того, що постійні заяви Києва про європейську інтеграцію України й надалі залишатимуться лише заявами.

«Спостереження за виборчою кампанією показує, що якщо кандидат-мажоритарник суперечить настановам і планам правлячої партії щодо певного округу, до нього застосовують різні засоби тиску: починаючи від кримінального переслідування, умисного пошкодження чи ліквідації майна й завершуючи ще більш брутальними речами як насильство і таке інше, — коментує «Дню» правозахисник Євген Захаров. — Насамперед, «невигідних» претендентів на мандат намагаються примусити відмовитися від боротьби «м’якими» засобами. Якщо це не діє — звертаються до вищезгаданих інструментів впливу. На жаль, сьогодні в Україні дуже небезпечно змагатися за звання народного депутата».

Але визнанням виборів міжнародною спільнотою питання не вичерпується. Одна з головних проблем нинішньої влади полягає в тому, що вона намагається в будь-який спосіб наповнити парламент виключно своїми людьми, не зважаючи на їх професіоналізм і біографію. До речі, цією хворобою серйозно уражена і наша опозиція. Така ситуація може призвести до того, що влада й надалі заганятиме себе в глухий кут, можливість виходу з якого звужуватиметься з кожним днем. Якими будуть насідки такої політики для країни? Навряд чи позитивними.

КОМЕНТАРІ

«УТРАТА СЕБЕ — ОСЬ ЦІНА УЧАСТІ У ВИБОРАХ»

Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом», телеканал ЗіК, Львів:

— За останні п’ять років перед моїми журналістськими очима минуло 80% найрізноманітніших кандидатів то в міські, то в обласні, то в народні депутати. І мій висновок такий: я ще не зустрічав людей, яких балотування в депутати зробило б кращими. Майже всі кандидати завершують виборчі перегони цинічними, товстошкірими, дволикими й сухо-прагматичними. Тому резюмую: участь у виборах робить людей гіршими. У цьому і є основна небезпека кандидата в депутати — він неодмінно стає брехуном, маніпулятором й актором. Вибори ламають. Це побічна дія публічності. А особливо коли ти виставляєш себе на оцінювання, тоді відчайдушно намагаєшся приховати всі свої вади, а отже — самого себе. Тоді перестаєш бути собою — і починаєш бути картинкою, образом. Утрата себе — ось ціна участі у виборах. І це та причина, чому я відмовився балотуватися, попри численні пропозиції та можливість це робити. Бачу біля себе багато людей, які марять парламентом, сплять і бачать себе біля корита. Мені їх шкода. Хвора амбіція заважає їм збагнути, що це — їхній кінець. Депутатський значок убиває людину, і я можу назвати безліч випадків, коли після інавгураційної сесії Верховної Ради переді мною поставали цілком інші люди. Назву їх так: деформовані. Тотальна більшість із них уже не може жити біля простих людей. І вже навряд чи зможе.

Кожен кандидат — віртуальний. Це вже не людина, не особистість. Це просто набір певних рис, яким треба відповідати навіть тоді, коли ними не володієш. І звідси народжуються потворні гримаси кандидатів. Наприклад, удома розмовляєш російською, твої діти вчаться у школі з російською мовою навчання, а ти на зустрічах із виборцями присягаєш боронити українську мову й загинути за неї. Або брати в провладного олігарха гроші на бігборди й згодом проклинати на всю губу режим і владу. Я б теж так не зміг. Або два роки тому нещадно таврувати Юлю, а тепер висіти з нею на кожному стовпі. Дивуєшся, скільки серед українців безпринципних людей. І поки так, в українській практиці немає виборів. Є своєрідний аукціон.

У виборчому бюлетені ми побачимо цілу галерею таких покручів, яким що вишиванку одягти, що Банковій продатися — раз плюнути. Найгірше те, що виборці на це клюють. У людей замовк внутрішній метроном порядності. Замовк, затих, причаївся... Нехай кожен прислухається — замовк... І ось у цій гнітючій, мертвій тиші, коли вщент розсипалися мірила честі, відбуваються вибори. І її заповнюють високоморальні промови аморальних кандидатів. Цю важку тишу розчиняють галасом агітації ті, хто не здатен чути тишу, прислухатися до неї. Та я вірю, що ця тиша дуже оманлива і це не летаргія, не байдужість, не безпринципність, а прислухання до себе. Тиша може набагато більше сказати. Тиша волає: оговтайтеся! Бо всеїдність і неперебірливість українського виборця — це подарунок усім кандидатам, які живуть лише на бігбордах. Тиша панує тільки тому, що виборець причаївся. Однак принципу пружини ще ніхто не скасовував. Ви запитували, чи безпечно бути кандидатом у депутати?.. Дуже небезпечно! Тому що після тиші буде голос істини. Ніщо не забувається, ніщо не прощається. І той кандидат, який екскаватороподібно іде до перемоги в умовах тиші, стане заручником власної самовпевненості. Ніхто не знає, коли метроном порядності зацокає знову. І чи не зацокає він у день виборів?..

«КАНДИДАТ ОДРАЗУ Ж НАРАЖАЄ СЕБЕ ТА СВОЇХ БЛИЗЬКИХ НА СЕРЙОЗНЕ ВИПРОБУВАННЯ»

Юрій ШВЕДА, кандидат політичних наук, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка:

— Сьогодні йти кандидатом у депутати — однаково, що на війну! Ризики надзвичайно великі не лише для самого кандидата та його сім’ї, а й для родичів, друзів, бізнесу. Кандидат у депутати відразу ж наражає себе та своїх близьких на серйозне випробування перед так званими чорними технологіями, які днями й ночами поширюватимуть усілякі нісенітниці про нього і його сім’ю. Якщо він чи його близькі — працівники державних установ, то їх відповідно «оброблятиме» керівництво, якщо ж бізнесмен — фіскальними органами. І це лише початок. Найбільшого тиску зазнають ті кандидати, які здобудуть-таки депутатський мандат у мажоритарних округах і від позиції яких значною мірою залежатиме розкладка сил у майбутньому парламенті. Я знав багатьох успішних і незалежних людей, які не пішли в депутати через страх не за себе, а за своїх близьких.

«ПИТАННЯ БЕЗПЕКИ КАНДИДАТІВ ЗАЛЕЖИТЬ НЕ ТАК ВІД КОНКУРЕНТІВ, ЯК ВІД СОРАТНИКІВ»

Віталій БУРЯК, вільний журналіст (Луцьк):

— Нинішні вибори в нашому регіоні позначені значно більшою агресивністю команд кандидатів, ніж усі попередні. У завжди тихій Волині вже проявилися технології чорного піару, яких раніше не прослідковувалося. І «двійники» на окрузі, і підпал авто довіреної особи одного з кандидатів, і судові спроби зняття кандидатів, і технічні кандидати — це лише «квіточки». Найяскравішим і поки що найпотужнішим виявом чорного піару є зняття з виборчих перегонів голови ОДА. Битва двох провладних фінансових груп, зв’язків, впливів довела, що ставки на цих виборах високі, як ніколи, що для досягнення мети в цій війні не дотримуватимуться жодних правил і не зважатимуть на якісь авторитети. Навіть у правоохоронних і судових органах відбувається поділ на «своїх» і «чужих». Симптоматично, що «вилив» компромату із «внутрішньої безпеки» (на сайті http://ord-ua.com читайте про систему збору хабарів і персоналії на Волині) у Києві 31 серпня «збігся» з раптовою заявою губернатора у ЦВК про зняття з реєстрації. Не сумніваюся, що друге є наслідком першого.

Практично в усіх волинських округах, крім луцького, є два-три сильні кандидати. Різниця в їхніх шансах здобути перемогу — у кілька голосів. І як далеко збираються зайти їхні штаби в боротьбі за мандат, не скаже ніхто. Тому не буде дивним у цій виборчій кампанії застосування й інших «чорних» технологій, навіть замах чи інсценування замаху на кандидата. Особливо останнього тижня до виборів. Тому сьогодні питання безпеки волинських кандидатів залежить не так від конкурентів, як від соратників. Утім, на війні — як на війні. Переможців не судять, переможених не милують...

«ОКРУГИ ЧАСТО НАГАДУЮТЬ ТЕРАРІУМ»

Рефік КУРТСЄЇТОВ, доцент кафедри історії Кримського інженерно-педагогічного університету, кандидат соціологічних наук:

— Із практики вже нинішніх виборів у Криму видно, що бути кандидатом у депутати досить небезпечно. Звичайно, неабияку роль відіграє й те, від якої партії кандидат делегований і хто в його окрузі опонент. Найбезпечніше представляти партію влади, будь-яку — не лише ПР, хоча і це не закономірність: на представників влади також трапляються спроби тиску. Відомий випадок, коли в селищі Мирному під Евпаторією вже в день виборів вбили прохідного кандидата на посаду селищного голови. Відомі випадки, коли кандидатів залякували, заарештовували, порушували проти них кримінальні справи, подавали до суду надумані позови, їм загрожували позбавленням бізнесу, житла, звільненням з посади, шельмували в пресі, загрожували благополуччю сім’ї, здоров’ю, майну, роботі чи навчанню родичів. Усе це, як і фальсифікації на виборах, як і злочини проти свободи зборів і свободи слова в суспільстві — грубе порушення закону, кримінальний злочин, який за законодавством карається приблизно так само, як і зрада батьківщині. В інших країнах такі випадку жорстоко переслідуються, оскільки є злочинами проти суспільства загалом, загрожують соціальному миру і засадам держави, демократії, у нас же на такі випадки прокуратура та інші правоохоронні органи часто дивляться крізь пальці. Тому в Україні такі випадки інколи навіть не набувають гласності.

Досить складними вже показали себе і нинішні вибори. Причина в тому, що, по-перше, усім зрозуміло — про скасування депутатської недоторканності йдуть лише розмови, реально її ніхто не скасує. Тому майбутні депутати знають, що, з одного боку, будуть захищені, з другого боку, зможуть безкарно лобіювати в Раді власні інтереси. По-друге, влада, а особливо звання депутата різних рад, продовжує бути досить гарною годівницею — висока зарплата, преміальні, матеріальна допомога, оплата роботи помічників і консультантів, нарешті, представницькі витрати та інше. До того ж Україна продовжує залишатися однією з найбільш корумпованих країн світу, влада депутата в поєднанні з дозвільною системою на різні блага — виділення земельних ділянок, здача в експлуатацію житла, лобіювання в раді інтересів різних бізнес-груп — залишається і залишатиметься в майбутньому скликанні джерелом щедрих хабарів і підношень. Тому похід навіть у представницькі органи влади, я не кажу вже про роботу у виконавчих органах, у нас розцінюється не як служіння суспільству, робота за наймом у платника податків, а як багата синекура, що дає змогу зробити ривок у матеріальному добробуті, отримати неабиякі матеріальні блага. Тому у всіх округах стовпотворіння — у них зареєстровано по 15—19 кандидатів. Такої великої кількості тих, хто бажає зробити похід у владу, раніше не було, а тепер багато кому припало до смаку. Тому між стількома кандидатами не може не бути жорстокої конкуренції. Округи часто нагадують тераріум, де «мешканці» люто ненавидять одне одного і не мають наміру ні поступитися, ні виявити благородство.

Крим багатий на приклади небезпечної і недобросовісної конкуренції. Тут уранці один кандидат заявляє, що його підкуповували і виставили технічним кандидатом, але обдурили, тому він далі відмовляється грати таку роль — через чотири години він же спростовує цю інформацію і заявляє, що став жертвою провокації його опонентів. І ті й ті розцінюють це безглузде заняття як взаємну політичну рекламу.

«ВАРТО ЛИШЕНЬ ОПОЗИЦІОНЕРОВІ ГОЛОСНО ЗАЯВИТИ ПРО СЕБЕ, ЯК ЗАКРУЧУЄТЬСЯ МАХОВИК РЕПРЕСІЙ»

Денис КАЗАНСЬКИЙ, блогер, журналіст (Донецьк):

— Якщо говорити про нинішні реалії, то принциповим, чесним, відкритим — в Україні бути досить небезпечно. Перебувати в опозиції до правлячої команди — теж небезпечно. Треба бути готовим до того, що відберуть власність і бізнес, а то й кримінальну статтю «пришиють». Безпечно бути політиком, якщо ти перебуваєш у партії влади, працюєш на режим і забезпечуєш результат уряду.

Бути опозиціонером у Донецькій області, на мій погляд, досить ризиковано. Ми пам’ятаємо, як заарештовували перед виборами Андрія Амбросенка, який замахнувся на крісло міського голови, і як потрапив під каток Феміди амбітний Владислав Дрегер. Нещодавно дуже «пресували» головного донецького опозиціонера Олександра Ярошенка, на бізнес якого наїжджали перевіряючі органи. Більшість же місцевих представників опозиції влада просто поки що не помічає, бо їх постаті дуже малопомітні. Але я переконаний, варто лишень комусь голосно заявити про себе, як маховик репресій закрутиться і проти нього.

Підготували Тетяна КОЗИРЄВА, Львів; Наталія МАЛІМОН, Луцьк; Микола СЕМЕНА, «День», Сімферополь; Катерина ЯКОВЛЕНКО, Донецьк