Бухарест: нічия для України

Отже, на засіданні НАТО в Бухаресті до призерів ми не потрапили. Але й не зганьбилися. Все сталося точнісінько так, як на минулому чемпіонаті світу з футболу. Тепер час для аналізів і належних висновків, що ґрунтуються на раціональному розрахунку, а не на прогнозах мрійників і фантазерів, які після пари невдач одразу ж стають понурими песимістами. Наявність великої кількості таких короткочасних оптимістів — це також особливість нашої ментальності.

Російська газета «Комерсант» переможцем саміту назвала президента Буша. І якщо ретельно проаналізувати підготовку, перебіг і результати саміту в Бухаресті, то з нею не можна не погодитися. Команда Буша продемонструвала на цей раз надзвичайну винахідливість. Без жодного сумніву, подолання опору Росії та країн, що їй співчувають, щодо ПРО було справою честі для Буша, і він вчинив майстерно, спровокувавши подачу Україною та Грузією заявки на входження в ПДЧ. Цим він відвернув увагу Росії та її західноєвропейських вболівальників.

Московські лідери спочатку не надто повірили в серйозність намірів США, України та Грузії, але американська дипломатія зуміла переконати всіх, що все це дуже серйозно й абсолютно реально. Росія та Німеччина з співчуваючими країнами взялися завзято чинити опір країнами саме «на цьому фланзі», і США без особливих зусиль здобули підтримку НАТО для встановлення системи ПРО на сході Європи. Але азарт США й східноєвропейських країн був настільки сильним, що їм вдалося досягнути майже неймовірного — заяви НАТО про те, що Україна та Грузія рано чи пізно приєднаються до Альянсу, а також домогтися перенесення розгляду цього питання на найближче майбутнє. Якби саме таке рішення було головною метою США та України в столиці Румунії, то Німеччина й її послідовники, без сумніву, звели б йього нанівець обтічними фразами, які нічого не обіцяють, або взагалі заблокували б різкою відмовою.

А після всіх перипетій і жорсткої боротьби ухвалене рішення влаштувало всіх. США не приховують свого задоволення загальним результатом «матчу» в Бухаресті. Вони забили дуже красивий гол у ворота противників розміщення системи ПРО в Східній Європі й, крім того, посприяли Україні, насолили Росії та нацькували Росію на Україну, що нам може піти на користь, об’єднавши нас проти агресивних сусідів

Лідери Німеччини, Франції й інших країн, що виступили проти ПДЧ для України й Грузії, також не втратили лиця, і преса їхнiх країн отримала можливість заявити, що Буш у Бухаресті зустрів відсіч. Для багатьох громадян Західної Європи ця щаслива омана є вкрай необхідною — Буша, як і США загалом, в багатьох країнах Західної Європи не особливо обдаровують любов’ю.

Російська преса спочатку оголосила рішення НАТО в Бухаресті перемогою Путіна, але згодом у Кремлі зрозуміли, що Бухарест — це тяжка поразка Росії. Результати цього швидкого прозріння російських політиків вилилися в істеричні й агресивні заяви. Риторика Путіна, його політиків і генералів зараз сильно нагадує за духом, змістом і набором лексики висловлювання їхнiх німецьких колег у 1936—1937 роках. Ця обставина має стривожити як усіх західних демократів, так і наших співгромадян і політиків.

А чим став Бухарест для України? У столиці Румунії ми, завдяки США, Польщі й іншим східноєвропейським країнам, які відважно билися за нас, отримали лише одне, але дуже цінне очко, тобто нічию, а з нею й шанси вийти в призери в майбутньому.

На жаль, перші оцінки наших політиків й їхнi дії особливо не надихають. Більшість погоджується в тактичних порадах: потрібно працювати як з країнами-членами НАТО, так і з Росією. Заперечень це не викликає. Дійсно, необхідно працювати, як вже пропонувалося в пресі, на політичному та дипломатичному рівнях, а також на рівні громадських організацій і індивідуальних зв’язків. Треба працювати й із західним ЗМІ.

У одній iз впливових французьких газет 2 квітня було опубліковано лист філософів Андре Глуксмана та Бернарда- Анрі Леві з запальним закликом до Меркель і Саркозі допомогти молодій українській демократії в її прагненні об’єднатися з Заходом. Така допомога в ЗМІ хоч і не приносить нам негайних результатів, але поступово впливає на громадську думку західних країн. Нам потрібно шукати друзів у різних країнах, треба їх цінувати та дякувати їм.

Але основною зовнішньополітичною проблемою для України залишається Німеччина, оскільки саме вона була на чолі в антиукраїнському таборі й у Бухаресті, й до нього. Без могутнього проводу Німеччини деякі західноєвропейські країни не наважилися б на протидію США, а також країнам Східної Європи на чолі з Польщею, які домагалися захисту демократичних України й Грузії від авторитарної Росії.

Але якщо вся робота з Німеччиною (а також Росією та й щодо вступу до НАТО взагалі) полягатиме лише в заміні послів і показі двох-трьох фільмів по телебаченню, то можна сміливо стверджувати, що нам у майбутньому не «світить» ні вступ до НАТО, ні вступ до ЄС, тому що річ не лише в роботі послів. Запекло чинити опір просуванню України в напрямку НАТО й ЄС Німеччину змушують кілька чинників.

Найголовніший iз них — російський. Хоч Ангела Меркель і заявляла про те, що позиція уряду Німеччини не пов’язана з тиском Росії, це лише декларації, призначені для збереження свого обличчя. Німецька преса і відкрито, і натяками пише про те, що політику Німеччини в Бухаресті значною мірою визначав Кремль. У співробітництві з Росією й у проникненні в Росію зацікавлена значна частина німецького капіталу, що має великий вплив у політичній сфері. Росія проводить з представниками такого капіталу «роз’яснювальну роботу», антиукраїнську за своєю суттю. Представники орієнтованого на Росію німецького капіталу є ударною антиукраїнською силою в Німеччині, й вони мають значні можливості в інформаційній сфері.

Цей капітал користується підтримкою певної частини німецьких політиків, які вважають, що результати боротьби Німеччини з Росією в двох світових війнах довели безперспективність такого напрямку геополітичної боротьби. Ці політики схильні до пошуку різних форм співробітництва й навіть союзу з Росією.

Важливим чинником є гостра конкуренція німецького капіталу з американським, а також існування антиамериканізму як серед значної кількості німецьких політиків, так і серед більшості обивателів. Відвертаючись від США, багато німців автоматично повертаються до Росії. Внаслідок цього те, що головними нашими спонсорами на шляху до Заходу є США, а також Польща, яка підтримує США у зовнішній політиці, вже саме по собі дратує всіх антиамериканськи й антипольски налаштованих німців. У Німеччині побоюються, що Україна в НАТО та в ЄС поповнить лави проамериканських країн, які завдають Німеччині, Франції та їхнiм тісним прибічникам певного клопоту. Оскільки Україна — це, за європейськими мірками, велика країна з величезними перспективами в економіці й разом із Польщею вона цілком може стати лідером групи східноєвропейських країн, то зрозуміло, що багато хто в Німеччині не поспішає бачити її серед членів НАТО й ЄС.

Певну роль в опозиції Німеччині до наших прозахідних спрямувань відіграє німецький ментальний консерватизм. Більшість німців повільно сприймає та засвоює нове та ставиться до нього з підозрою. Україна в свідомості німців завжди була частиною Росії, а українці — різновидом росіян, — як, наприклад, баварці є різновидом німецького народу. До того ж Україна дуже слабко уявляє в Німеччині свою культурну, та й узагалі національну самобутність. Крім братів Кличкiв ніхто нас серед німців серйозно не пропагує. А той факт, що більшість українців користуються російською мовою, зміцнює німців у думці, що ми — це різновид росіян. Через це більшість німців вважае, що Україна є по праву частиною сфери впливу Росії. Журнал «Штерн» в аналізі рішень засідання в Бухаресті назвав Україну «палісадником Росії», в який намагається проникнути НАТО.

Сильним негативним чинником для України є постійна політична нестабільність. Ми вже давно розгубили позитивний багаж, який отримали в результаті помаранчевої революції, й зараз слово «Україна» знову викликає в Західній Європі, й особливо в Німеччині, радше негативні емоції. Наші провідні політики є дуже слабкими професіоналами по західних мірках, і явно поступаються своїм російським колегам у жорсткій конкуренції на міжнародній арені.

Німці ще з часів Бісмарка й австро-пруської війни, величезну увагу приділяли та продовжують приділяти цілеспрямованому збору інформації про об’єкти та країни, які їх цікавлять, і ретельнiй системнiй обробцi цієї інформації. Німеччина й сьогодні має все необхідне для того, щоб отримувати повну та достовірну інформацію про Україну, тому не варто дивуватися, якщо виявиться, що з питання про готовність України до вступу в НАТО, як і взагалі про ситуацію в країні, Ангела Меркель інформована набагато краще, ніж Віктор Ющенко. Німецький уряд регулярно отримує інформаційні зведення щодо ситуації в Україні, які мають абсолютно негативний характер. Впливова газета Frankfurter Allgemeine Zeitung назвала в своїй аналітичній статті Україну «нестабільною державою, яка перебуває в процесі трансформації». Українські Президент, прем’єр-міністр і лідери опозиції своєю взаємною боротьбою, що виходить за всі межi політичної пристойності, роблять можливими й ще більш різкі епітети.

Побоюються в Німеччині і передбачуваної германофобії українців, пов’язаної з Другою світовою війною та окупацією України. Серед німців побутує думка, що громадянам ФРН, які перебувають в Україні, не варто розмовляти німецькою мовою, інакше місцеві жителі можуть влаштувати їм скандал. Така германофобія хоч і властива деяким українцям, одначе вона носить швидше штучний характер, викликаний посиленою пропагандою в радянські часи. Безпосередньо після закінчення Другої світової війни більшість українського населення до німців вороже не ставилася, а багато селян говорили, що з німцями тільки і жили по-людськи. Цьому цілком можна повірити, якщо пригадати Голодомор 1932—1933 років і голод 1946—1947 року в більшості областей України.

До речі, росіяни вже давно подолали германофобію, пов’язану з двома світовими війнами. Згідно з опитуванням громадської думки, жителі Російської Федерації вважають німців дружнім народом, безпосередньо після білорусів. Непогано було б нам взяти приклад із росіян, якщо ми дійсно прагнемо йти до Європейського Союзу, стрижнем якого є Німеччина та Франція.

Крім цих основних чинників, які сприяли виробленню в Німеччині негативного ставлення до вступу України в НАТО та ЄС, існують й інші — наприклад, невміння наших політичних лідерів переконувати своїх зарубіжних колег, а також і свій власний народ. Пригадаємо, як Путіну вдалося «завербувати» Шредера, який був на той час канцлером Німеччини. Взагалі, за часів правління соціал- демократів, ЗМІ в ФРН, яка загалом намагається із зовнішньополітичних питань орієнтуватися на федеральний уряд, вилила на німецького обивателя могутні потоки негативної інформації про Україну, що викликало в нього стійкий негативний образ нашої країни... Відчувши, що внаслідок помаранчевої революції цей образ значно покращився, німецькі ЗМІ негайно розкрутили справу про незаконну видачу віз сотням тисяч українських громадян обох статей, які проникали до Німеччини нібито лише для того, щоб займатися проституцією та незаконною роботою.

Внаслідок ускладнення порядку в’їзду до Німеччини (і не лише до Німеччини), отримання візи перетворилося для українських громадян на поневіряння та приниження, в той час як громадянам Німеччини для в’їзду в Україну взагалі візи не потрібні.

Нашим провідним політикам уже час робити висновки, що політика односторонніх поступок призводить лише до того, що Німеччину й інші західноєвропейські країни нинішiй стан справ явно влаштовує й у сприянні вступу України до НАТО та ЄС вони абсолютно не зацікавлені... Блага та привілеї іншим державам потрібно надавати відповідно до того, які блага та привілеї вони готові надати Україні. Це, по-перше, сприятиме тому, що зарубіжні країни будуть зацікавлені у взаємному зближенні з Україною, а по- друге — це усуне ситуацію, коли самі керівники нашої держави сприяють посиленню в наших громадян комплексу неповноцінності.

Російський чинник, як уже було сказано, грає значну роль у гальмуванні руху України на Захід. Французькі газети «Фігаро» та «Монд», не приховували, що відмова Україні та Грузії у ПДЧ пов’язана з небажанням Німеччини та Франції дратувати Росію, свого важливого економічного партнера. Нові лідери Німеччини та Франції шукають своїх шляхів взаємодії з Росією. Здавалося б, українським і російським політикам взаємодія повинна вдаватися краще, ніж політикам західним, але постколоніальний синдром тяжіє і над Росією, і над Україною. Щодо нас, то нам слід було б гостро реагувати на безцеремонність Росії по відношенню до України, але відповідати взаємністю на всі пропозиції співробітництва, які вигідні для нас. Замість того, щоб з деяких важливих питань, передусім економічних, виступати на міжнародному ринку разом і домагатися успіху, і Росія, й Україна рішуче борються поодинці, дозволяючи тому ж ЄС бути на перемовинах найсильнішою стороною і домагатися підходящих для себе рішень. Якщо ми настирливо притримуватимемося цієї лінії поведінки, то ніхто в Росії не повірить, що ми маємо намір бути в НАТО адвокатами Росії, як про це заявляють деякі наші політики.

Та ж Німеччина, якщо це їй вигідно, без коливань «плює» на інтереси партнерів по ЄС, і укладає приватні домовленості з Росією або авторитарним Китаєм. Розвиток відносин з Росією, а також і з Китаєм, лише посилило б наші позиції. Якщо ж Росія піде на подальше погіршення відносин з Україною, а Захід залишить нас один на один із Росією, як це мало місце під час кризи через Тузлу, то нам слід рішуче зближуватися з Китаєм, який уже одного разу пропонував стати гарантом незалежності та територіальної цілісності України. Китайці, на відміну від Росії й США, до взятих на себе зобов’язань ставляться дуже серйозно.

Перші дії Віктора Ющенка після саміту в Бухаресті (звільнення з посад послів і доручення уряду зайнятися питаннями підготовки до вступу в НАТО) свідчать про те, що ані він, ані його команда не мають чіткого уявлення, що потрібно зробити для того, що б у грудні не отримати від НАТО «гарбуза». Тим часом і на наступному засіданні НАТО Україну з приводу питання ПДЧ, швидше за все, чекає відмова. Принаймні, в німецькій пресі нинішнє рішення в Бухаресті розглядається як перемога над Україною та Грузією, а також тими силами, які їх підтримують, оскільки воно дає можливість постійно відкладати ухвалення остаточного рішення. Тим більше, що в Німеччині небезпідставно передбачають: жодних конкретних кроків для зміни громадської думки на користь вступу до НАТО в Україні зроблено не буде. Все обмежиться типовими для наших лідерів закликами та просторікуванням, а також абсолютно некорисними наказами та розпорядженнями. До того ж, будь-якої миті може розвалитися хитка правляча коаліція, а нова — не виключено — охолоне і до НАТО, і до ЄС.

Для подальшого зближення з Заходом нам необхідні комплексна робота та системні зміни, починаючи від створення сприятливих умов для європейських інвестицій (на взаємній основі), і закінчуючи поліпшенням ставлення до іноземців.

Тому, оцінюючи саміт НАТО в Бухаресті, можна вважати, що доля подарувала нам нічию. Нічию, після якої, одначе, неодмінно буде поразка, якщо ми не посилимо нашої політичної команди і не поліпшимо значною мірою гру. Адже на чемпіонат Європи з футболу ми так і не потрапили, хоч дуже сподівалися на успіх, тобто на нове велике диво. Поки що політичний і футбольний результати України співпадають.