«То була чужа для нас, українців, війна»

В цей день 1989 року закінчилася так звана афганська війна. Про неї написано і сказано дуже багато. Тож не втомлюватимемо читача повторенням інформації, а  подивимось на ту війну очима пересічного солдата. Віталій КРУТІЙ — заступник голови Асоціації ветеранів Афганістану та АТО. В Афганістані він командував розвідувальним відділенням 173-го окремого загону спецпризначення. У чині сержанта. Нагороджений орденом Червоної зірки і медаллю «За відвагу».

— Навесні 1985-го, коли мене призвали до лав колишньої радянської армії, бойові дії у цій країні були у розпалі, — розповідає Віталій Іванович. — Але ж ми, пересічні громадяни, подіями за тисячі кілометрів від України не надто цікавились. А коли щось і чули про них, то це були офіційні повідомлення про те,  що наші солдати саджають там дерева, або доставляють до віддалених кишлаків продовольство.

Спочатку я потрапив до частини, де готували сержантський склад для військ спеціального призначення. Знаходилась вона неподалік столиці Узбекистану Ташкента. Ось там і почув від офіцерів, які побували за Амудар’ю, страшну правду про Афганістан.

— Злякалися?

— Ні. Більш того, ми з нетерпінням чекали відправлення, вважаючи, що там дуже потрібні, оскільки, як нам казав замполіт, відстоюватимемо інтереси трудового народу. І такий день незабаром настав: після закінчення навчальної частини я потрапив до 173-го окремого спеціального загону спецпризначення Головного управління розвідки Генерального штабу ЗС СРСР. Подібні підрозділи на той час вважалися елітою радянської армії, багато хто вважав, що в них служать супермени — такі собі супермени...

— А хіба не так?

— Ні, в них служили звичайні хлопці з України, Росії, Білорусі та інших республік колишнього Радянського Союзу. Наділені відмінною фізичною підготовкою, навичками ведення бойових дій при досить специфічних умовах, які ми отримали під Ташкентом.

— І багато подібних загонів було в Афганістані?

— Туди було введено всього дві бригади спецпризначення. До складу кожної з них входили 4 окремих загони. І ще була одна окрема рота. До складу кожної бригади входила ще й вертолітна ескадрилья, що підвищувало їх спроможність боротись з повстанцями. Ми виконували виключно бойові завдання. А охорону місць нашої дислокації забезпечували військовики інших родів військ. Сім загонів спецназу були розміщені вздовж пакистанського кордону, один — на іранському.

— Які ж саме завдання ви виконували?

— Це, зокрема, розвідка, знищення формувань моджахедів і їх караванів, а також баз і складів, захоплення полонених, огляд караванів. А також мінування караванних шляхів та встановлення на них спостережно-сигнального обладнання, виявлення районів зосередження ворога, місць днювань караванів і наведення на них авіації (з подальшою перевіркою результатів авіаційних ударів). Ці завдання вирішувались шляхом проведенням засад, нальотів, обльотів на вертольотах, а також рейдовими діями. Лише протягом 1986 року наш 173-й «кандагарський загін» провів цілу низку ефективних нальотів на базові укріпрайони душманів, такі, як Гори Хадігар, Васатічігнай, Чінарту та інші. Ці райони були повністю очищені від моджахедів, інфраструктура їх була знищена, а також було захоплено велику кількість стрілецької і важкої зброї, боєприпасів, живої сили.

Досить ефективними були обльоти караванних маршрутів на вертольотах, з оглядовими групами на борту, коли дані повітряної розвідки реалізовувалися відразу, за рішенням командира групи. При цьому, у більшості випадків, обліт здійснювався на мінімальній висоті, що давало змогу використовувати особливості місцевості і максимально довго залишатись непоміченими. Після виявлення каравану вертольоти здійснювали обліт і подавали сигнал на зупинку, потім 2 вертольоти здійснювали посадку і група, під прикриттям другої пари вертольотів проводила огляд вантажу. У разі чинення опору караван знищувався ударами з повітря, або десантом на землі.

Захоплене озброєння і боєприпаси доставлялися на базу або ж знищувалися. Саме при обльоті, у травні 1986 року групою спецпризначення, у складі якої перебував і я, серед барханів пустелі Регістан, був виявлений караван, що складався з сотні верблюдів і такої ж кількості охорони. Ми накрили його під час денної зупинки, по-максимуму використавши ефект раптовості. Адже нашій групі, у кількості двадцяти розвідників, вдалось розбити і розсіяти по пустелі загін душманів більший за кількістю майже в 5 разів! При цьому більшість вантажу було захоплено. Крім півсотні стволів і боєприпасів, в каравані виявилось півтори тони опію-сирцю: навіть не берусь оцінювати скільки зброї, набоїв та мін, не змогли купити чи виміняти собі моджахеди, втративши цей вантаж.

— Чи розуміли ви особисто і ваші товариші, що є непроханими гостями на чужій землі і  воюєте з цілим народом? Сьогодні, з висоти прожитих років, вам особисто не соромно за участь у ній війні?

— В роки моєї юності працювала потужна ідеологічна машина, яка переконувала весь радянський народ у тому, що там, в Афганістані, наші хлопці «виконують інтернаціональний обов’язок, протистоячи американському імперіалізмові». Зі сторінок компартійної преси стверджувалося, що «коли б до ДРА не увійшли радянські війська, то там були б американці». І цьому вірили!...

Але та реальність, з якою ми, радянські солдати, зіткнулися в цій країні, змусила швидко забути і про так званий інтернаціоналізм, і про загрозу з боку США: ми просто хотіли повернутись з тієї війни живими і здоровими додому. Хоча б живими. А ще — не потрапити в полон, бо знали які жахіття нас там чекають. Ну а чи соромно за участь у тій війні? Ми виконували наказ вищого керівництва країни, міністра оборони...

— Що найбільше запам’яталося під час служби в ДРА?

— Багато що. Але  21 квітня 1987 року залишило в моїй душі, очевидно, найглибший слід, точніше, шрам: наша розвідувальна група, на двох МІ-8, виконувала бойове завдання. На підльоті до укріпрайону, на висоті 400 метрів, обидва вертольоти, з десантом на борту, були збиті моджахедами. Один  вибухнув відразу, з іншого борту, що загорівся і почав падати, парашутним способом десантувались спецназівці, що залишились живими. Я був серед них. Приземлившись на ворожій території, фактично всі обгорілі і поранені, ми вступили в бій з переважаючими силами моджахедів. І кілька годин, під перехресним вогнем, утримували кругову оборону. Коли підійшла підмога, у кожного з нас залишався один напівпорожній магазин і одна граната — «остання»... В той день я втратив 14 бойових побратимів, 6 з яких мали в травні того року їхати додому. Цей випадок став одночасно і трагічною і героїчною сторінкою в літописі 173-го «кандагарського» окремого загону спецпризначення.

— Чи став цей, безцінний бойовий досвід, набутий під час афганської війни, корисним для наших Збройних cил сьогодні, коли триває неоголошена війна проти України?

— Порівнювати дії радянських військ в Афганістані і дії Українського війська на сході країни навряд чи варто. І навряд чи коректно: то була чужа для нас, українців, війна. Незважаючи на всі зусилля  офіційної пропаганди, більшість з нас так і не зрозуміла що ми там робимо. Сьогодні ж  наші хлопці захищають рідну землю, своїх дітей і батьків, щоб не прийшов до них «русский мир». Я часто спілкуюсь з вояками АТО. І всі вони одностайні: ми там, щоб вони не були тут.

ДОВІДКА «Дня»

15-го лютого щорічно в Україні відзначається державне свято — День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Нині в країні проживають близько 220 000 учасників бойових дій (воїнів-інтернаціоналістів та миротворців) в Афганістані, В’єтнамі, Лаосі, Анголі, Ефіопії, Єгипті, Мозамбіку, на Кубі, в Нікарагуа, колишній Югославії, Іраку, Лівані та ін. Вони відіграють помітну роль у суспільно-політичному житті та захисті територіальної цілісності держави. Багато хто з них відзначений нагородами не лише за подвиг у минулому, а й за захист Вітчизни на сході країни.

«Афганська війна» в цифрах

Офіційною датою введення до Афганістану радянських військ досі вважається 25 грудня 1979 року. Та мало хто знає, що ще влітку до цієї країни «перекинули» спецзагін   КДБ «Зеніт», який з іншими спецпідрозділами проводив «заходи з нейтралізації контреволюційних сил». 

12 грудня 1979 року група найвпливовіших членів Політбюро ЦК КПРС  ухвалила рішення про введення радянських військ. Мета — «надання інтернаціональної допомоги дружньому афганському народові».  Незабаром  його довели до вищого керівного складу Міноборони, а Генштаб ЗС СРСР визначив точний час перетину кордону — 15.00 25 грудня 1979 року. Проте «дружні» афганці не зрозуміли благородних намірів Кремля: тільки-но перші підрозділи радянської армії пересікли кордон, як їх обстріляли!

15 лютого 1989 року  «інтернаціональна допомога» СРСР «братній країні» завершилася. На тій неоголошеній війні склали свої голови 13 833 офіцерів, прапорщиків, сержантів і рядових  40-ої армії, яка була кістяком Обмеженого контингенту радянських військ у Афганістані. Окрім них, загинуло 585 співробітників КДБ, 29 працівників МВС, а також 180 військових радників і перекладачів. З понад 900 тисяч осіб, котрі пройшли через «афганську війну», 200 153 чоловіки були удостоєні державних нагород, у тому числі 10 955 посмертно. Станом на 15 лютого 1989 року 316 військовослужбовців вважалися пропалими безвісти, а 39 знаходились у повстанців як військовополонені.

Через афганське пекло пройшли понад 160 тисяч українців. Не повернулись з нього до рідних домівок 3280, 8 тисяч дістали поранення, а понад 3,5 тисячі стали інвалідами. Без синівської підтримки залишились 1982 батька і 2729 матерів, овдовіли і осиротіли 505 жінок і  711 дітей.

За мужність і героїзм, проявлені в боях, понад 40 тисяч українців були нагороджені орденами і медалями, а 11 удостоєні звання Героя Радянського Союзу — найвищої відзнаки СРСР.

Якщо ж говорити про фінансове забарвлення, то війна ця коштувала 70 мільярдів американських доларів. Як мінімум. Що стосується втрат в техніці, то під час ведення війни радянська армія втратила 114 літаків, 332 гелікоптера,147 танків, 1 314 бронетранспортерів і бойових машин піхоти, понад 11 тисяч автомобілів.