Битва під Віднем, рік 1683-й: малодосліджені проблеми

Коли йдеться про таку суттєву, визначальну для польської та й усієї європейської історії (української зокрема), подію як Віденська битва осені 1683 року, внаслідок поразки в якій султанська Туреччина було назавжди витіснено з теренів Центральної Європи на південь та схід континенту, — то тут немає «дрібниць». Тут важить усе: не лише безпосередній перебіг битви, а й хід та характер підготовки до неї (і політичної, і фінансово-матеріальної, ідеологічної та організаційної). Та й узагалі для допитливих незаангажованих дослідників як українських, так і польських — величезне поле роботи.

Це вкотре підтвердила і спільна конференція польських та українських істориків, під час якої розглядали деякі малодосліджені та дискусійні проблеми Віденської «баталії». Цей захід відбувся в посольстві Республіки Польща в Києві (у майбутньому такі наукові зустрічі, присвячені актуальним питанням історії наших країн у XVII столітті, планують зробити регулярними). У заході взяли участь польські історики Мирослав Нагєльський, Радослав Сікора та Збігнєв Гундерт, а також українські науковці Олексій Сокирко та Іван Гаврилюк. Модератором була професор НАУКМА пані Наталія Яковенко.

У вступному слові Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Польща в Україні пан Генрік Литвин (зазначмо, історик за фахом) зауважив, що саме XVII століття, часи Віденської битви зокрема, — то є особисто для нього найцікавіша доба історії. Чому? Бо XVII століття — не тільки дуже цікаве саме по собі, але й знаменує спільну спадщину наших двох народів, найкращим свідченням чого є якраз Віденська перемога 1683 року. Тому пан посол висловив впевненість, що конференція є першою, але не останньою зустріччю українських та польських істориків-дослідників ранньої модерної доби.

Далі з доповіддю «Битва під Віднем 1683 року: мобілізаційні і фінансові зусилля Польщі і України» виступив пан Радослав Сікора. Дослідник зазначив, що має намір презентувати сучасні уявлення польських істориків з цієї проблематики (із певними власними корективами). Як підкреслив пан Сікора, у результаті тривалих воєн, які вела Річ Посполита впродовж XVII століття, вона втратила велику частину територій, що раніше входили до її складу (зауважмо: йдеться передусім про українські території). Це не могло, зрозуміло, не позначитися на мобілізаційних і фінансових зусиллях польського уряду в період підготовки до Віденської битви.

У боях під Віднем, зауважив дослідник, брала участь лише коронна (королівська) польська армія — саме в її складі воювали і українські козаки, і представники інших народів, зібраних тоді під спільний прапор Речі Посполитої (наприклад, білоруси, литовці — хоча, як сповістив Р.Сікора, регулярні частини Великого князівства Литовського практично не встигли до початку битви). Сейм ще 18 квітня 1683 року ухвалив рішення, згідно з яким окремі воєводства та землі, що залучалися до військових дій із турками, мали сплачувати платню військовим формуванням, які розташувалися на тій чи іншій території, пропорційно кількості місцевого населення. Якщо ѓрунтуватися на цих підрахунках (а пан Сікора зробив саме так), то, наприклад, Київське воєводства, що теж тоді входило до складу Речі Посполитої, сплатило суму, що не перевищувала 0,2% від загальної, «валової» суми внесених коштів (5,5 млн злотих було внесено загалом по державі, а Київське воєводство внесло 12 тис. злотих). На думку пана Сікори, таким же був і відсоток регулярного війська, що його підготувало це воєводство до Відня. А висновок (і узагальнення) польського історика були такими: організаційні та фінансові зусилля України в перебігу підготовки до Віденської битви були невеликими, скромними; це, на думку польського гостя, «випливало з демографії, бо є чітке співвідношення між кількістю мешканців та кількістю сплачених податків. А Поділля, Волинь, Браулавське, Руське воєводства могли тоді дати дуже мало людей, бо практично перетворилися на пустелю». З цього моменту захотілося, щоб учений із Польщі докладніше зупинився, чому так сталося, проте він, мабуть, не схотів відхилятися від теми, лише визначив загальну кількість запорозьких козаків, котрі брали участь у битві під Віднем, у 150 осіб. А 90% утримання польського війська під Віднем припало на землі, які зараз входять до території сучасної Польщі (утім, було визнано, що етнічний склад війська встановити неможливо).

Далеко не у всьому погодився зі своїм польським колегою пан Олексій Сокирко. Він вважає, що «порівняння внесків» наших країн у Віденську перемогу — це слизька дорога кількісних підрахунків, тим більше «вимірювання» національної приналежності вояків. Очевидно, що козацькі формування (унаслідок спустошень часів Руїни, й узагалі йдеться про бурхливі часи) просто фізично не могли взяти масову участь у Віденських боях. Тим не менше встановлено, що під Віднем у складі так званих «звитяжних корогв» воювали не тільки правобережні козаки й запорожці, але й лівобережці. А взагалі, резюмував Олексій Сокирко, всім нам варто краще звернути увагу на значно перспективнішу тему: синтез східних та східноєвропейських військових практик, який суттєво вплинув на підсумок битви під Віднем. Цю проблему ще не поставлено по-справжньому в нашій історіографії.

Отже, як бачимо, дискусія з Віденської проблематики (а у вересні відзначатимемо 330-річчя славетної битви) лише розпочинається. Попереду — нові зустрічі, нове спілкування, нові обговорення. Попереду — пошуки істини.