Час повертатися з вулиці
Про акції протесту 9 березня найскладніше, напевно, писати тим, хто чесно працює в партійних штабах опозиції і близьких до організаторів акцій ЗМІ. Повідомляти немає про що. Немає, як зараз кажуть, інформаційного приводу. Все побачене і почуте вже було, і було не один раз. За відсутності нової інформації можна хіба що звернути увагу на вишуканий одяг лідерів опозиції, обговорити колір та фасон пальта Віктора Ющенка чи зачіску Юлії Тимошенко. Проте це краще робити професіоналам із кольорових журналів, що їх знедолений народ, який вийшов на «боротьбу з режимом», читати ніби не повинен. Тож для того, аби нормально описати акції опозиції 9 березня у столиці та регіонах, слід повернутися років на двадцять у минуле.
Тоді бадьорі комсомольські вожді вміло організовували мітинги і демонстрації, виступи і трудові вахти, ініціативи і навіть протести. А те, що до реального життя це все майже не мало відношення, нікого не цікавило. Комсомольці знали, що робили: вміло організований «трудовий почин» додавав його організаторам балів у кар’єрному зростанні, давав змогу показати бурхливу діяльність, нічим не ризикуючи і ні за що не відповідаючи. Бо нікого тоді, за великим рахунком, не цікавило, чи дійсно будуть виконані взяті зобов’язання. Головне — чітко відрапортувати і бути у перших рядах.
Саме про це згадалося в момент, коли Анатолій Матвієнко зачитував резолюцію мітингу опозиції в Києві. Кому, як не йому, колишньому керівнику українського комсомолу, вміти переконливо зачитувати будь-який документ, не задумуючись над його змістом? Кому, як не йому, колишьому голові облдержадміністрації, знати справжню вагу всіх цих резолюцій у порівнянні з реальною владою? А саме про владу ніби говорили на мітингу, саме про неї ніби резолюція. Насправді ж практично ні про що. На жаль, широко анонсовані дії опозиційних владі сил знову не призвели до реального результату. Чому на жаль і який мав бути конкретний результат?
Після того, як ліві навчилися стояти на мітингах поруч із правими, носити разом червоні і синьо-жовті прапори, спільно аплодувати промовам своїх вождів і гукати «Кучму геть!», пройшло вже досить часу. Ефект новизни зник, те, що було незвично, стало нормальним. Приблизно як у школі, коли нова вчителька примусово саджає за парти хлопчиків з дівчатами. Що далі? Радіти від того, що Ющенко постояв поруч з Тимошенко, Морозом і Симоненком?
9 березня цього року стало б подією, а може, і увійшло б в історію, якби бiля підніжжя пам’ятнику Тарасу Шевченку опозиція заявила про єдиного кандидата на президентських виборах. І понеслося б тоді по по Україні і світу! Скажете — фантастика? А що, хіба у когось із опозиційних лідерів, окрім Ющенка, є шанс поборотися за президентське крісло? То чому ж тоді всім разом вже зараз не об’єднатися проти «ненависного режиму»? Чому вже зараз не йти разом у рішучий наступ? Тоді б вимога дострокових президентських виборів виглядала б не набридлою риторикою, а чимось реальним. А так відмарширували, відговорили і розійшлися по своїх штабах вести переговори про об’єднання.
Досвід вітчизняної демократії не такий вже й великий, але достатній для того, аби спрогнозувати неможливість реального, а не декларативного об’єднання опозиційної «четвірки» навколо спільного кандидата у президенти. Самого спільного кандидата можна зрозуміти. Йому немає куди поспішати, куди вони всі від нього подінуться? Кого можуть підтримати Мороз чи Тимошенко, окрім Ющенка, на зло Ющенку? Кандидата знайти можна. А сенс? Якщо цей кандидат буде опозиційним, він все одно програє Ющенку, якщо ж провладний, то це означатиме закінчення політичної кар’єри як для Тимошенко, так і для Мороза. Останньому найгірше за всіх. Лідеру соціалістів залишається лише шукати хоч якоюсь мірою гідного завершення своєї сповненої амбіцій кар’єри. Звісно, політичний притулок він завжди одержить, та чи цього хотілося, чи про це мріялося? Чи легко двічі кандидату у президенти тупцятися серед оточення «надії нації», де тільки й дивись, щоб ноги не відтоптали молоді і завзяті...
Було по-людськи шкода зусиль, витрачених організаторами акції 9 березня. Чи цього вони чекали, чи на це сподівалися? Невже не можна було заздалегідь «зам’яти» тему «неповсталої України», перенiсши дискусію в іншу, не вуличну площину? Коли окремі депутати без жодної протидії розмальовували стіни слідчого ізолятора, було ясно, що зовсім не такої кульмінації очікували організатори дійства. Розгубилися, як той хлопчисько, що написав на паркані неприйстойне слово, думаючи, що це круто.
Після більш ніж скромного результату «весняного наступу» конфлікт всередині опозиції, скоріше за все, поглибиться. Це не означає, що енергійні політики другого ешелону припинять виступати із заявами, протестами і резолюціями. Ми вже згадували уроки комсомолу, які полягають в тому, що для діячів такого масштабу головне — процес, у ході якого можна «зачепитися» за більш вагоме місце. Що стосується лідерів опозиції, то вони, одержавши нову інформацію для роздумів, знову почнуть безкінечні переговори про об’єднання. Скоріше за все, без спільних виходів на вулицю найближчим часом.
