Час «тотальних партій» добігає кінця

Нинішня виборча кампанія вже показує рекорди. Майже 3,5 тисячі бажаючих зібрались балотуватися за самою лише мажоритаркою за станом на 15 серпня, і їхнє число ще зросте. Величезна кількість бажаючих потрапити до Верховної Ради показує політизованість нашого суспільства і вкладається в традиційне бажання українців «проскочити у вікно можливостей». Раптом вийде — порукою того закон переходу кількісних змін у якісні. Певну надію дають і списки партій. Певну — тому що ці вибори не стали відмовою ні від купівлі місць у списках, ні від доволі брудних інтриг із відчуження «старих борців» на користь «молодої і завзятої порослі», ні від майбутньої «тушковості» дуже багатьох «нових осіб».

Цинізм — у ціні

Переживаючи за долі таких перевірених на свідомість депутатів, як Андрій Шкіль, Олесь Доній або Юрій Гримчак, ми не можемо не визнавати цинічної об’єктивності цієї ситуації: ідейність як така виявилась незапитаною «повелителями списків», тими, хто збирається бити ворога — тобто регіоналів — їхньою ж зброєю. Передусім робиться це шляхом просування в Раду потенційних «тушок», але «тушок» нового покоління, ще не пов’язаних сумою корпоративних зобов’язань перед існуючою системою, не зобов’язаних особисто нікому, окрім партійних лідерів, які включили їх до списку, і готових так само зрадити «Регіони», як вони можуть зрадити свій «материнський» список.

Не виключено, що деякі списковики стануть потенційними «агентами» в лавах ПР, співпрацюючи з владою лише в потрібних їм аспектах. Вони не будуть постійно вірними своїм «перевербовувальникам», навіть якщо офіційно увійдуть до партії влади. Нові кадри від Яценюка, Гриценка, Кличка або Королевської передусім думатимуть про власні перспективи. А перспектив у державі, де Партія регіонів намагається підім’яти і приватизувати все, що рухається і приносить прибуток, у них немає. Вони це знають, і тому не будуть такими безумовними «тушками», як «тушки» нинішні, більшість із яких у відплату за свій «подвиг» нагороджена законним презирством регіоналів.

Останній тріумф бабусь

Такий прогноз може видатись надто оптимістичним, особливо з урахуванням того, що протиотрути проти «тушок» в Україні не знайдено, і лише цей факт може демотивувати виборця, примушуючи його або знову повертатися до ідеологічних витоків партій, або ж прийняти філософію «аби людина була хороша». Тобто, якщо на окрузі приносить користь депутат-комуніст, то за нього можна й проголосувати, тоді як за його політсилу — ні. Така позиція вигідна владі? Безумовно. Але й опозиційних кандидатів це також стосується. Так само в Раді можуть опинитись місцеві «свободівці», «ударники» і «бютівці». Якщо вони потім перейдуть у партію влади, немає гарантій, що за них проголосують знову. Виборець за ці два з половиною роки порозумнішав. І знову почав «докопуватись» до нутра кандидатів. Гречка ще важлива, але й вона вже не є безумовним критерієм. Надто багато уваги тепер приділяється ЗМІ технологіям «гречаного голосування». Горезвісна бабуся стала якщо не розумнішою, то цинічнішою. Для неї важлива ідеологія, конкретні справи і загальний імідж кандидата.

На жаль, бабуся як умовний сегмент електорату здебільшого відійшла від регіоналів до комуністів, але й це вже показник. Якщо Україні знову судилась битва ідеологій, то нехай краще так, ніж єдине «болото» з невизначеною парадигмою розвитку, яку намагались останнім часом насадити регіонали. Старше покоління вже не змінити. Набагато цікавіше дивитись, як проголосує середній клас, молодь, що думає і як поставиться до виборів той самий «офісний планктон», що скаже інтелігенція, зокрема Центральної України, яка не може не бачити тепер загрози деукраїнізації цього краю тощо.

Сутінки старого світу

Країна шукає нові обличчя. Нові списки і нові мажоритарники вже частково задовольняють цей запит. Але вийти за межі сформованої в країні системи патерналізму, тотальної корупції і безвідповідальності як електорату, так і його обранців ці вибори ще не дадуть можливості. Для таких радикальних перетворень, при запущеному і штучно консервованому в такому стані політикумі, потрібні струси, швидше, революційного, ніж еволюційного порядку. Якщо ж еволюція, то нинішні вибори — саме її зримий прояв. Зміна кадрів хоча б на чверть — уже є благо. Недовіра до морального образу тих, хто все-таки опинився в Раді, також позначатиметься на загальному ставленні до нового парламенту. До всіх без винятку нових нардепів приглядатимуться ще прискіпливіше, ніж до нинішніх. На нинішніх багато в чому махнули рукою. І хоча майже всі вони знову рвуться до парламенту, виборець здатен дати оцінку хоча б тим, хто балотується за мажоритаркою. І приблизно половина бажаючих знову опинитись у кріслі парламентаря буде покарана недовірою.

Щодо проходження в Раду достатньої кількості дискредитованих персонажів, насамперед від регіоналів, то обурюватися з цього приводу можна, але треба пам’ятати й контекст ситуації. Правляча партія, особливо в пострадянській державі — традиційно найсильніша політсила. Плюс адмінресурс, плюс ядерний електорат, плюс мобілізація цього електорату соціальними ініціативами і мовним законом, плюс той самий «синдром вдячності мажоритарника» — і ось воно, велике число регіоналів у новому парламенті. Партію регіонів неможливо вигнати з політичного горизонту. Її можна лише нівелювати, звівши до рівня однієї з головних, але не домінуючої партії. Її можна реформувати, перетворивши на виразника інтересів певних районів країни і суспільних верств, але для цього потрібен час і потрібен потужний опір, спрямований на демократизацію суспільного життя. Навряд чи нові опозиціонери зможуть домовитись і виступити проти регіоналів єдиним фронтом. Якщо не виступлять — більше в парламент не потраплять. Повторять долю нинішніх «тушканчиків».

«Молоді вовки» готові до стрибка

І тут ми підходимо до проблеми опозиційних списків і кандидатів. Висновок, який народжується після аналізу списку Об’єднаної опозиції, — це приватизація опозиції кадрами Яценюка. Це та сама завзята і цинічна поросль, яка йде з’їсти у результаті старих ватажків в особі регіоналів. Навіть тимчасово вступивши, попервах, із ними в союз. Те саме стосується, навіть більшою мірою, і списковиків Кличка та Королевської. Вони можуть бути наївними, але вони вже знають, з ким їм доведеться стикнутись. Цинізм проти цинізму, підступність проти відчуття всемогутності, відчуття свого «майбуття» проти тупого тиску — ось до чого зводиться суть зміни облич і поколінь у новій Раді.

Так, укладачі списку викинули за борт ідейних бійців. Викинули тих, хто своєю наявністю нагадував би їм про минулі часи — часи Майдану, якого вони самі ж бояться, хоча й намагаються спекулювати на його дусі. Тимошенко потрібна їм як вічний символ у в’язниці, символ ізольований і позбавлений впливу. У її і Луценка особах опозиція має потрібних жертв та ідолів, яких при цьому не збираються витягувати з тюремних стін. Навіть якщо Луценко й вийде через чотири роки, то колишньої популярності йому вже не здобути: на той час у країні триватиме інша боротьба — нова генерація спраглих дорватися до влади відтіснятиме старих хижаків у вигляді регіоналів.

Прекрасно знаючи майбутнє рішення влади, ватажки опозиції включили Тимошенко і Луценка до списку свідомо. Тепер вони мають можливість спекулювати на цій темі. Використовуючи юридичну колізію, згідно з якою балотуватися в нардепи, маючи судимість, можна, а бути обраним — ні, Яценюк і Турчинов складали список, від самого початку плануючи його зсув на дві позиції вперед. А тут ще й мовний закон настиг. Після цього опозиціонери можуть не особливо говорити про економіку — вони працюватимуть у політичній площині. Свобода слова, скасування Харківських угод і закону про мову — ось їхні безпрограшні тези. Так само безпрограшні в їхньому становищі, як російська мова і гречка від регіоналів.

Який запит — така й відповідь

Нинішні вибори нагадують розвідку боєм у країні, окупованій недружньою державою або угрупованням, яка при цьому залишила суспільству можливість для «випуску пари». Використовуючи легальні методи боротьби, опозиційні сили водночас мімікрують під узвичаєні канони ведення політичної діяльності, а багато хто з її представників справді тільки й розраховує домовитися з владою, вибивши безпеку для свого бізнесу й отримавши персональну недоторканність.

Отож не треба вибудовувати ілюзій: колабораціоністів серед нинішніх «нових облич» — безліч. Але монополії на владу у Партії регіонів уже ніколи не буде — на це немає суспільного запиту. Влада «донецьких» себе дискредитувала як явище, і контракт із суспільством на перетворення її на «Единую Россию» або КПРС уже не буде пролонговано. Час «тотальних партій» добігає кінця. Власне, в Україні такої партії не може бути ніколи.

І тут ми підходимо ще до одного простого в цілому висновку: кожні вибори відображають етап свідомості електорату на певний момент, показують умонастрої в суспільстві. Хотіли революції — ось вам уряд із «професійних революціонерів», які переродилися здебільшого в корупціонерів і, власне, самих корупціонерів, які в’їхали у владу на плечах тих самих ідейних бійців. Хотіли стабільності й «залізного порядку» — отримайте «команду професіоналів», чия жадібність і недалекоглядність постала у всій красі і підірвала ідею «стабільності» як такої. Тепер суспільство хоче змін, але хоче й зберегти вже наявні елементи «стабільності», побоюючись нових революцій — тобто бажає змін без зміни загальної парадигми власної свідомості. І воно отримає парламент, у якому вестиметься боротьба різних фракцій і який покаже ціну тим, хто намагається стати альтернативою влади. І вже найближчий час дасть оцінку цим людям.

Цілі зрозумілі Й завдання поставлено

До парламенту 2017 року (і дай Боже, щоб раніше, адже парламенту нового скликання пророкують недовге життя), думається, вже будуть обрані зовсім нові обличчя — які зметуть і старих, і нових корупціонерів. І ось уже ці люди будуть ближчими до «старих бійців» епохи «першого Майдану», але позбавлені їхніх помилок. Ці люди вчитимуться на помилках своїх попередників. І поведуть країну шляхом модернізації.

Звісно, стагнацію режиму в його нинішньому, нехай дещо оновленому, вигляді, виключати теж не можна. Але нинішнє становище — «вже не демократія, ще не диктатура» — не може бути вічним. Диктатури явно не буде, залишається демократія. Хоч як банально це звучить, але «лучше демократии хуже нет», як можна перефразувати «великого друга» України Чорномирдіна. І нинішні вибори — перші зірниці оновлення країни. Причому це оновлення може бути не лише позитивним. Але в будь-якому разі воно буде вирішальним. У нинішньому вигляді країна існувати не може. У недалекій перспективі не стане або цього ладу, або цієї країни.

Тому настав час для мобілізації. Перший бій буде вже на цих виборах. Нас позбавили права голосувати проти всіх — і це за таких умов добре. Ми зможемо вплинути на долю держави — та тільки якщо щось робитимемо постійно, а не лише в день виборів. Нехай одні вовки вигризуть інших, а шакали покажуть свої оскали. Так ми краще зрозуміємо, що кумирів не може бути, а можуть бути лише «слуги народу». Озброєні порядністю і самообмеженням.

Прийдешній у жовтні парламент повинен остаточно розбити наші ілюзії і надії на «чужих дядьків». Час ставати по-справжньому демократичною країною. З європейською свідомістю й ставленням до політики.