Чому виникло це непристойне запитання: «Хто кого годує?»

Всеукраїнський з'їзд депутатів рад усіх рівнів, який відбувся в суботу в Харкові, вже назвали «Сєверодонецьком-2». Звісно, після хвилі заяв і відкритих кримінальних справ, які засуджують сепаратизм, на цьому форумі не звучали одіозні заклики. Однак загальна тональність з'їзду цілком відповідала своїй неофіційній назві. Про міфи та правду про Схід і Захід України, реальні причини економічної кризи та шляхи виходу з неї — в інтерв'ю з кандидатом економічних наук, віце-президентом Київського банківського союзу Борисом СОБОЛЄВИМ.

— Політична криза, що виникла після другого туру виборів президента, як стверджують представники окремих політичних сил, переросла і в економічну. Чи згодні ви з цим? І що взагалі можна називати економічною кризою?

— Україна, вступивши до розряду ринкових економік, неминуче потрапляє під вплив економічного циклу. Цей цикл характеризується чотирма фазами, кожна з яких має чіткі параметри. Це фаза економічного зростання, в якій ми перебуваємо, починаючи з 2000 року, фаза кризи, яка йде слідом за зростанням, фази стагнації та пожвавлення. Фаза економічного зростання має об'єктивні межі. А суб'єктивний чинник, який був завжди, але який останніми днями політики намагаються використати у своїх інтересах, спотворює реальні процеси. Суб'єктивний чинник може або прискорювати настання кризи, або, навпаки, йому перешкоджати, амортизувати. Від волі й бажання влади (уряду, президента, Верховної Ради, місцевих органів влади), що володіє об'єктивною інформацією та реальними економічними показниками, залежить підготовка країни до того, щоб увійти у фазу кризи набагато м'якше і з мінімальними втратами. Але не від її волі й бажання залежить настання фази кризи.

Ті, хто намагається прив'язати до двох тижнів активних політичних протестів ще й економічні проблеми, лукавлять. Бо фаза економічного зростання, як я вже сказав, не нескінченна. І певні економічні та статистичні індикатори, які ми спостерігали з кінця минулого року, свідчили про те, що традиційна структура суспільного відтворювання України та перерозподілу національного доходу має свої дуже жорсткі обмежувачі. Вони пов'язані з тією законсервованою в Україні моделлю суспільного відтворювання, яка залишилася від комуністичного способу виробництва. Це й дуже мала питома вага на робочу силу в структурі собівартості, це дуже великі перекоси в бік енергоємних галузей економіки, це досить великі витрати ручної праці і в промисловості, і в сільському господарстві, це дуже велика експортоємність економіки тощо. Найбільшою диспропорцією, що весь час посилюється, є дуже велика залежність України від зовнішнього ринку. Якщо підсумовувати експорт та імпорт, то він практично дорівнює валовому внутрішньому продукту (ВВП). Тобто, по суті, виходить, що економіка України настільки ж відкрита і взаємопов'язана зі світовими ринками, як і економіки найбільш відкриті, класичні — Сингапур, Голландія. Звісно, є спотворення у статистичних вимірниках. Однак очевидно, що криза визріває у фазі зростання. Якщо ж до цього процесу свідомо привносяться політичні моменти, криза швидше починає розвиватися. Навіть самі розмови про те, що сьогоднішні політичні події мають економічні наслідки, провокують швидше настання економічної кризи.

Наслідком політичних подій має бути участь нового уряду в підготовці тих соціальних, економічних і фінансових амортизаторів, здатних пом'якшити удар кризи, який неминуче має бути і який підготує країну до нового етапу відновлення економіки, але на новому технологічному, структурному рівні.

Тобто немає абсолютно жодних чинників кризи, причиною яких були б протести на вулиці. Так, 24 тисячі підприємств загалом по Україні зупинялися на підтримку політичного страйку. Але напередодні фази циклу, якщо зменшилося виробництво якихось товарів, то це навіть позитив. Втрати бюджету, про які сказав перший віце-прем'єр-міністр і міністр фінансів Микола Азаров, я вважаю, пов'язані більше з недоробками наших головних податківців та митних служб, а не з політичними моментами. Можливо, певною мірою припинено реалізацію зовнішньоекономічних контрактів. Але щойно буде оголошено про завершення політичної кризи, економіка негайно відновить усю свою динаміку. І ті 13,5% зростання ВВП за цей рік, які ми очікуємо, будуть.

— Ви згадали словосполучення «новий уряд». Які ризики можливої відставки нинішнього уряду в ході розв'язання політичної кризи?

— Ми вже кілька днів спостерігали бездіяльність більшості виконавчих органів влади. Звісно, частково це пов'язано з політичними процесами у країні. І подальша бездіяльність справді могла б спричинити негативні наслідки. Але оскільки питання було вирішено досить оперативно (парламент своєю постановою висловив недовіру уряду. — Авт.), то, я думаю, до кризи це не призведе. Уявімо собі, наприклад, якесь підприємство, яке знаходиться на відстані 10 км від Кабінету Міністрів. Який вплив має на нього блокування демонстрантами роботи Кабміну? У цього підприємства є свій план, своя виробнича програма, свої споживачі та постачальники, свій банк, своя податкова, свій контроль якості тощо. Навпаки, мені сказали, що наметове містечко на Хрещатику, завдяки своїм масштабам, настільки «увібрало» в себе товарні запаси навколо Києва, причому таких буденних товарів, як валянки, мило, туалетний папір, продукти харчування, що це лише на користь. Крім того, дуже багато хто на цьому заробив, і чимало.

Тобто жодних глобальних ризиків у зв'язку з відставкою цього уряду немає, суб'єктивні — є.

— Чому, на вашу думку, Схід голосував за Януковича? Які мотиви в цьому виборі були переважними — ідеологічні, психологічні (прагнення підтримати «свого хлопця») або економічні, як стверджують прихильники Януковича? Мовляв, Схід проголосував за Януковича, тому що за всі роки незалежності Київ не здійснював економічну політику в інтересах східних регіонів?

— Я, як колишній заступник міністра фінансів, який працював у найнебезпечніші для економіки й держави роки, коли ми мали інфляцію у 10000%, можу сказати, що ми більшу частину робочого часу у виконавчій владі витрачали на розв'язання проблем Східного регіону, передусім шахтарів. Це був і є біль усієї України. Це рана, яка не гоїться, і жодні вихідці з того краю не зробили найголовнішого — не реформували цю галузь для того, щоб її вилікувати. Усі потуги Світового банку, всі потуги більш-менш радикальних економічних реформаторів, яких ми мали протягом цих 14 років, завжди впиралися в негативне ставлення до будь-якого реформування з боку «червоного директорату», що окопався на Донбасі. Вони успішно доїли державний бюджет України, знущалися над місцевим трудовим класом. Ці тонни вугілля обходяться країні дуже дорого. Скільки людських жертв, покалічених доль... Крім цього, скільки неоплачених регресів, зарплат тощо. Саме «червоний директорат» винен у тому, що ця галузь запущена й не реформується. Адже на кожну тонну вугілля, яку ми видобуваємо, нам доводиться шукати майже в півтора разу більше дотацій. Тобто платити в півтора разу більшу ціну, ніж якби ми його брали просто з Кузбасу або Польщі. Чи не парадокс?

Я хотів би звернутися через вашу газету до донеччан, луганчан і до своїх земляків (я родом із Кривого Рогу). Розв'язання ваших проблем — не у цих баронів, які зараз уже скупили половину земель навколо Києва за ваші гроші. Це гроші, які вони вибивали з бюджету, погрожуючи страйками. Пригадайте проект із закриття збиткових шахт, який фінансував Світовий банк. Адже на цьому бізнесі — на збиткових шахтах — спекулював цілий прошарок паразитуючого молодого капіталізму.

— У чому міфи й у чому правда щодо Заходу та Сходу України? Чи є економічно самодостатнім Східний регіон, щоб його керівники дозволяли собі говорити про автономію? Загалом, «хто кого годує»?

— Я як фахівець у фінансовій та бюджетній галузях хочу сказати, що держава скрізь однаковим чином перерозподіляє ті гроші, які можна взяти тими або іншими видами податків або обов'язкових платежів, для того, щоб створити приблизно однакові умови забезпечення бюджетних сфер: освіти, охорони здоров'я, управління, захисту громадського порядку, оборони тощо. Тому говорити про те, що хтось створює більше, а хтось менше — це провокувати людей на недовіру (як мінімум). З іншого боку, це свідчить про неграмотність людей, які роблять подібні заяви. Бо в Донецький регіон ідуть величезні гроші, передусім, на такі збиткові галузі, як вуглевидобуток. І це проблема всієї України, а не лише Донбасу, бо вся Україна працює на те, щоб вирішити цю проблему. Хіба ми чули на Заході України заклики закрити вільні економічні зони в Донецькому регіоні? Навпаки, вся Україна пішла на те, щоб їх підтримати. Коли вони порушують питання про те, щоб допомогти шахтарям, вся Україна на це йде. Ті самі вчителі та медики, які ледь животіють, кажуть, що професія шахтаря дуже небезпечна і погоджуються на більше виділення коштів із бюджету для шахтарів. Адже повинен бути і якийсь результат, якась віддача. Адже, по суті, всі ці крикуни, що зібралися в Сєверодонецьку, і є тими відповідальними людьми, які не дають можливості вирішити проблему Донбасу і Кривбасу, саме вони налаштовані на те, щоб паразитувати на цих проблемах і виступати таким собі «дільником». Київ виділяє кошти, а вони їх розподіляють, при цьому, звісно, із зиском для себе.

Тому сьогоднішні «соплі й воплі», як висловився Литвин, — це насправді не смішно, це злочин. Таких людей — я маю на увазі передусім керівників Південно-Східних регіонів — треба негайно знімати. Щонайменше.