Чорна смуга «помаранчевих»
«Наша Україна» за три з чимось роки свого існування вже стільки разів наочищувалася, що вже ніхто не вірить у чергове очищення», — безапеляційно заявляє екс-лідер «помаранчевої» фракції В’ячеслав Кириленко. Тим часом на запланованому на п’ятницю 26 грудня II етапі з’їзду процес «очищення» може бути продовжений. Віктор Ющенко, як відомо, погрозив відібрати партквитки в тих нашоукраїнців, які поставили свої автографи під коаліційною угодою з БЮТ та блоком Литвина. Таких — семеро: Микола Мартиненко, Олександр Третьяков, Валерій Борисов, Едуард Зейналов, Юрій Ключковський, Ольга Герасим’юк і Руслан Князевич.
Ще кілька років тому нашоукраїнці збирали рекордні електоральні урожаї.
Сьогодні в партійній біографії «помаранчевих» — чорна смуга: на кінець листопада, за даними Інституту соціології, рейтинг «Нашої України» становив 6,2%.
Загалом же картина більш ніж песимістична: в обезголовленій після відставки Кириленка фракції — розкол, в однойменній партії — розбрід і хитання.
Ключове фракційне питання порядку денного — вибір лідера. Проте прізвища депутатів, які претендують на цю вакантну з минулого тижня посаду не дають підстав вважати, що НУ-НС, роздроблена нині на групи й навіть групки, стане командою і вже тим більше — єдиною збірною. Представник пропрезидентської фракції Олександр Бондар назвав шість прізвищ: Микола Мартиненко, Борис Тарасюк, Тарас Стецьків, Анатолій Гриценко, Руслан Князевич та Юрій Кармазін. Останній, щоправда, зняв свою кандидатуру з розгляду.
Мартиненко, як відомо, очолював столичний осередок «Нашої України». За підсумками нещодавніх виборів у столиці, місце під сонцем Київради змогли завоювати навіть деякі маргінальні проекти, а НУ вперше у своїй історії опинилася за бортом київської політики. Чи не в цьому персональна відповідальність у тому числі й пана Мартиненка? Щодо інших претендентів — аналогічні питання. У якому стані сьогоднішній «Рух» і де, власне, «Пора»? Іншими словами, люди, які привели свої партії на мілину, сьогодні претендують на лідерство у фракції, що нараховує 71 мандат.
У «помаранчевій» фракції сконцентрований величезний кадровий потенціал, просто депутатам не дають бути... самими собою, — переконаний екс-нашоукраїнець Борис БЕЗПАЛИЙ:
— Чим відрізняється фракція «Нашої України» дня нинішнього від фракції «Нашої України» зразка кількарічної давності?
— Спочатку хочу нагадати, що вперше в українському політикумі назва «Наша Україна» (як позафракційне депутатське об’єднання) з’явилася 2001 року на хвилі протесту проти відставки уряду Ющенка. Це був рух на захист Кабінету Міністрів від тогочасного президента Кучми. Потім була фракція «Наша Україна» 2002—2006 років. Це була фракція, яка, на мій погляд, зіграла історичну роль... Минуле скликання парламенту було ніяким — воно дозволило розігнати себе на рівному місці, й фракція НУ зіграла надто негативну роль розвалу парламенту й парламентаризму. Маю на увазі історію зі складанням мандатів тощо. Тоді фракція повела себе, як кишенькова фракція Президента. Нинішня фракція — також кишенькова, просто кишеня поменшала. Фракція ретранслює позицію Президента, яка гранично проста: будь-якою ціною зберегти владу. Всі ці викрутаси з точки зору ситуації у країні незрозумілі й непослідовні. Однак якщо оцінювати позицію з погляду влади, з погляду другого президентського терміну, все вмить стає на свої місця. Я дуже про це шкодую, оскільки персональний, індивідуальний склад фракції був і залишається могутнім. Просто, як би це м’яко сказати... їм не дають можливості бути собою, от і все.
— Як ви вважаєте, чому Президент саме зараз вирішив очолити «Нашу Україну»?
— Це рішення абсолютно логічне, оскільки партія створювалася «під Президента», під його егідою, і те, що він де-юре зробив те, що було де-факто — це зрозумілий крок. Щонайменше, не буде замилювання очей. Інше питання, в 2005, 2006, 2007 роках посилював Президент цю силу чи руйнував її? Я вважаю, тут доречна друга відповідь. Увесь цей час фактично проводилася лінія: бий своїх, щоб чужі сміялися. А щодо тих, хто критикує Президента, мовляв, за Конституцією, він не мав права очолювати партію, тож, якщо в когось існують сумніви, вони можуть звертатися до Конституційного Суду. У чому проблеми? До речі, в Конституції вказано, що Президент не може обіймати посади в органах державної влади, об’єднаннях громадян та інші оплачувані посади. Так ось, це слово «інші» говорить про те, що весь цей сюжет пов’язаний з оплачуваними посадами, а не суспільно-політичною активністю. Тож, вважаю, критикувати Президента потрібно не за те, що він очолив «Нашу Україну», а за те, що він її породив, і далі за текстом.
— Парламентські кризи останніх років так чи інакше пов’язані з коаліцією. Як ви вважаєте, чи виправдовує себе коаліційний інститут у наших реаліях?
— Я належу до числа тих, хто був послідовним опонентом цієї надзвичайно невдалої конституційної реформи. Ще тоді я зазначав, що Конституція потребує не змін, а захисту. Це був грудень 2004 року: рішення про затвердження цієї реформи було вимушеним, оскільки тоді країна стояла на межі силового протистояння. Разом із тим, 2005 року я пропонував через КС ліквідувати цю реформу, прийняття якої відбулося з порушенням конституційної процедури. А одним з аргументів було те, що ніде у світі, в жодній конституції не прописане існування формалізованої коаліції. Тому, на мій погляд, у числі системних змін, яких дійсно потребує Конституція, повинен бути пункт про ліквідацію в системі управління сюжету про коаліцію. Більше того, якщо в парламенті існує реальна більшість (як у всьому світі), не потрібно цю більшість фіксувати на папері. Якщо більшість руйнується, як це було з коаліцією БЮТ та НУ-НС кілька місяців тому, то жоден папір нікого не врятує.
Щодо нинішньої Верховної Ради, то мені дуже прикро спостерігати за тим, як стільки обдарованих людей (повірте, дурень і слабак туди не проб’ється) стали заручниками системи, перетворившись у партійні кнопки. Зі співчуттям спостерігаю за цим. Дуже принизливе становище для єдиного законодавчого органу країни. До речі про закони. Варто зазначити й те, що в нашій країні коефіцієнт виконання законів надто низький і складається таке враження, що чим вища посада, тим нижча правосвідомість. Проте країні все одно потрібне хороше законодавство, тим більше в умовах кризи. А що в нас? У нас другий після Ісландії рівень девальвації. Якщо весь світ приймає рішення про підтримку підприємництва, то в нас навпаки: посилюється податкове законодавство тощо. Якщо весь світ приймає рішення про створення робочих місць (будівництво портів, стадіонів, доріг), то в нас навпаки — проводиться лінія прямих соціальних виплат зі скороченням. Кричуща некомпетентність влади — і в законодавчій сфері, й в управлінській призвела до того, що криза в нас більша, ніж могла б бути. Якщо світова криза вставила свої десять копійок, то інші 90 — все-таки наші.
— А скільки копійок за особистими емоціями лідерів?
— Перше. Все, що я стосовно цього скажу — це моя особиста думка, і я дуже хочу окремо це підкреслити. Друге. Дійсно, коли вони приймають ті чи інші рішення, особисто в мене складається враження, що вони думають: «А як це буде для Юлії Володимирівни, а як це буде для Януковича, а як це буде для Президента?». І лише в останню чергу вони думають — як це буде для України. Гадаю, тут грають роль не їхні відносин між собою, а те, що кожний із тих людей, які перебувають при владі, поводиться як егоїст і думає про те, щоб, не дай Бог, його конкуренту не стало краще.
Я їх усіх вважаю банкротами. Українці повинні вибрати інших політиків. Наш шанс у наших руках. Я великі надії покладаю на те, що під час наступних виборів (хай коли вони будуть) ми всі підходитимемо до питання дуже серйозно, розуміючи, що саме тут і саме зараз вирішується не чиясь доля, а безпосередньо наша. Я б сказав у зв’язку з цим так: як вибираємо, так і живемо. Гадаю, хороша перспектива полягає в тому, щоб не обирати більше політичних банкротів. Критерій простий: необхідно дивитися не на те, як хтось розбирається в малярстві чи ловить метеликів, а повинна існувати агітація звіту, тобто як людина виявила себе на основній роботі. Не може ж бути так, щоб хтось вистрибнув із конопель і відразу став президентом. Найкраща атестація — як людина виявила себе на минулих посадах. Політики повинні не стільки обіцяти, скільки звітувати про пророблену роботу. У мене складається таке враження, що наші політики навчилися класно проводити вибори і абсолютно не уявляють собі, що робити в проміжку між ними. З цього погляду нині актуальним лозунгом може бути такий: «Професіонали всіх фракцій, об’єднуйтеся». Адже криза в нас насправді не через Верховну Раду, а через інші інститути, де влади більше.
