Чотири війни полковника Путіна
Полковник державної безпеки Путін за півроку перебування на найвищому посту Держави Російської розпочав чотири війни.
Першій — третій Кавказькій і другій чеченськiй — старт було дано ще восени 1999 р. За десять місяців боїв у самій Ічкерії російські війська спромоглися встановити свій номінальний контроль над великою частиною території бунтівної республіки. Однак, незважаючи на те, що генерали і сам Путін уже кілька разів заявляли про звитяжне закінчення військової операції, до кінця війни в Чечні ще дуже далеко. Ситуація мов дві краплі води нагадує радянську збройну інтервенцію в Афганістані — вдень велику частину країни контролює «обмежений» контингент, уночі ситуація повторюється з точністю до навпаки. Друга чеченська війна для Росії навіть ще важча, ніж Афганська для СРСР — вона має характер громадянської війни і всі її учасники носять у кишенях паспорти однієї держави. Історія вчить, що десятирічна окупація Афганістану так і не принесла Радянській армії жаданої перемоги. Думати, що в Ічкерії все буде швидше й інакше, серйозних підстав немає.
Заявивши про закінчення військової операції в Чечні, Путін розпочав не менш масштабну операцію проти регіональної еліти Росії. Почалася, образно кажучи, війна проти майже дев’яти десятків питомих князів, що в принципі визнавали (на відміну від бунтівних чеченців) суверенітет (або, кажучи по-колишньому, «руку») московського федерального центру. Об’єктивно для зміцнення і централізації російської державності давно було потрібно покінчити з феодальною вільністю місцевої влади. Борис Єльцин на початку 90-х рр. після розпаду СРСР сам розпустив регіональну еліту, запропонувавши їй взяти стільки повноважень, скільки вона зможе «проковтнути». Путін навесні 2000 р., користуючись плодами легкої перемоги на президентських виборах і високим рейтингом популярності, зробив спробу серйозно обмежити владу губернаторів і місцевих президентів, реформуючи інституцію представників президента РФ в семи федеральних округах і кардинально змінюючи конфігурації верхньої палати російського парламенту. Вирування пристрастей в цій війні досягло буквально шекспірівських висот: зі слів представника президента в парламенті, після запропонованого Путіним позбавлення губернаторів імунітету половина з них сядуть до в’язниці відразу, інші — трохи пізніше (ні більше, ні менше!). Загалом на «губернаторському» фронті президентські успіхи значніші порівняно з досягненнями на чеченському. Державна дума — нижня палата парламенту, яка в президента на короткому повiдцеві, підтримала удар по регіональних штабах. До повної перемоги Володимира Володимировича залишається недовго.
Влітку 2000 р. він робить кроки до третьої війни, що нагадує останній і рішучий бій за обіцяну перед виборами «диктатуру закону» («закону військового часу» — уточнили злі язики). Війні проти «найбільш багатеньких жителів країни дурнів» (зі слів Буратіно), вони ж — «олігархи» (зі слів Бориса Березовського), вони ж «бізнес-барони» (зі слів Михайла Касьянова). У липні одне за одним висунуто серйозні звинувачення про ухилення від сплати податків на величезні навіть за американськими мірками суми проти провідного медіа- концерну, найбільшої нафтової компанії й автомобільного гіганта. З обмовок керівництва правоохоронців, це — тільки початок. Борис Березовський, якого в такому контексті можна назвати «розумом, честю і совістю» російської олігархії, дуже хворобливо відреагував на нову наступальну кампанію влади, заявивши, що за таких правил гри не ризикує потрапити за грати тільки той, хто «спав протягом останніх десяти років». І сам відмовився від депутатського мандата на користь потенційних нар, звільнених — нещодавно — В.Гусинським. Війна з фактичними господарями російської економіки — надзвичайно ризикований захід навіть для президента з таким минулим і такою популярністю, як Путін. Особливо на фоні двох згаданих вище воєн і особливо за умови, що вони ще звитяжно не закінчені. Тому ризикну висловити думку, що війна проти російської олігархії за знищення її як класу — лише успішна РR-акція. Путіну потрібні великі гроші на інші війни і, згідно із заповітом Леніна, він вирішив «пограбувати награбоване», тобто примусити бізнес-баронів платити за реставрацію Російської Імперії, значно збільшивши їхній внесок у наповнення федерального бюджету. Проте можливий варіант, що команда президента, зробивши перші постріли, чекає подальшого розвитку подій — чи то олігархи змінять костюмні штани «от-кутюр» і здіймуть руки, чи то змінювати костюм собі самим і сурмити повний назад. Як казав Наполеон, війну головне почати, а там видно буде.
Тому практично водночас із третім, «олігархічним» фронтом Путін робить перші залпи війни на четвертому, пропагандистському фронті проти «зовнішніх» ворогів Держави Російської. Спочатку — нова російська зовнішньополітична концепція і заяви міністра закордонних справ у дусі «убий американця і всіх, хто його любить». Далі — візити президента РФ у стилі кращих зразків дипломатії «батька всіх народів» до Пекіна і Пхеньяна. Дійшли руки й до України — посол РФ у Києві Іван Абоїмов нещодавно висловив готовність «захищати своїх співвітчизників» (тобто людей, що розмовляють російською) в будь-якій точці земної кулі. Можна з упевненістю прогнозувати й інші кроки на цій дорозі.
Політична логіка та історичний досвід промовляють, що вести ці чотири війни, сподіваючись на перемогу у всіх, м’яко кажучи, річ наївна. Але, по- перше, як казав уже згаданий корифей усіх наук, «немає таких фортець, яких би не взяли більшовики» (і, відповідно, більшовики-чекісти) і по-друге, «великою націю робить велика мета», як сказав нещодавно один із колег Володимира Володимировича по нелегкій президентській праці.
А якщо серйозно — то, швидше за все, Путін почав реалізовувати детально розроблену програму форсованого створення Великої Росії методом великих потрясінь. Чотири війни вже розпочато, наступні — на підході. Народ РФ у масі своїй хворий імперським вірусом (чого варте тільки майже поголовне схвалення громадськістю другої чеченської бійні і високий рейтинг популярності сьогоднішнього президента Росії) і ладен без скнарства платити за перемогу в досягненні імперської величі. Платити і фінансовими коштами, і людськими життями. Тому шанси перемогти у полковника Путіна є. Однак Вікторія, як і Фортуна, пані капризна, і її завоювання залежить від адекватної оцінки ситуації на всіх фронтах, умілого перегрупування сил і концентрації вирішальних ресурсів у вирішальному місці у вирішальний час. Те, що цих фронтів відкрито вже чотири, свідчить, само собою, про великі здібності й амбіції полководця і його найближчих радників. Букмекерським конторам можна починати приймати ставки на найбільш захопливий матч «Путін проти ворогів Великої Росії» в доволі сприятливій для майбутнього генералісимуса пропорції.
