Чи має майбутнє автономія Криму?
Із закінченням президентських виборів обстановка в Криму не розрядилася. Навпаки, багато з наявних протиріч загострилися. У тому числі — протистояння кримської влади, яка поки що утримує свої позиції, та її політичних опонентів. Свіжий приклад: у Євпаторії сьомий день голодують декілька осіб, вимагаючи від правоохоронних органів оцінки дій начальника управління освіти міської держадміністрації Марії Ведмедської. У понеділок учасники акції протесту висунули також вимогу звільнити голову Ради міністрів Криму Сергія Куніцина та мера Євпаторії Андрія Даниленка. Як розповів на прес-конференції в понеділок у Києві один з ініціаторів акції, координатор організації «Пора!», представник Всеукраїнського громадського люстраційного комітету Едуард Леонов, 9 березня він із декількома батьками та вчителями звернувся до М. Ведмедської з проханням пояснити та припинити випадки поширення в школах міста зошитів і м’ячів із агітацією за кандидата на посаду президента Віктора Януковича, які мали місце під час виборчої кампанії 2004 року. Зі слів Е. Леонова, ці м’ячі поширювались зі згоди та за участю президента кримської футбольної асоціації, прем’єр-міністра АРК С. Куніцина. Організатори акції закликають нову владу втрутитися в ситуацію на півострові. Тим часом гарячi голови у розпалі політичної боротьби навколо кримської виконавчої вертикалі та прем’єрського крісла вже висловлюють сумніви в доцільності самого існування кримської автономії... Погляд прем’єра АРК — у наведеній нижче статті.
Запитання, винесене в заголовок цієї статті, знову набуває актуальності у зв’язку з результатами минулих президентських виборів. Поки що воно є предметом політичної дискусії всередині владних еліт. Проте не становить великих труднощів передбачити, що в міру наростання виборчої кампанії 2006 року це запитання стане однією з гострих тем політичної боротьби за місце під парламентським сонцем.
Річ тут не тільки (і навіть не стільки) у внутрішніх проблемах кримської автономії, скільки в розумінні її суті та ставленні до неї нинішніх владних еліт, які втілюють українську державу.
Із гірким жалем треба визнати, що за роки незалежності України склався стійкий стереотип, згідно з яким автономія Криму є постійним джерелом сепаратизму, що загрожує унітарній побудові держави. Немає слів, за роки існування автономії кримські політики найрізноманітніших мастей своїми незграбними діями дали чимало підстав для подібного сприйняття кримської ситуації в Києві.
Натомiсть, якщо дотримуватися логіки парадоксів, то слід відверто сказати, що стереотип кримського сепаратизму закріпився внаслідок суперечливої та непослідовної політики держави у відносинах із власною автономією.
Іншими словами, як професійний управлінець і економіст можу відповідально заявити про те, що кримська автономія не інтегрована достатньою мірою в державність України, що динамічно розвивається, в її основних політичних і соціально-економічних складових.
Можна скільки завгодно шукати винних у такiй ситуації з автономією Криму, але все це матиме вигляд непотрібного та некорисного. У кінцевому результаті ми неминуче дійдемо висновку, що інтеграція Криму в сучасну Україну — це непростий і досить розтягнутий у часі процес.
Щоб ефективно управляти цим процесом, треба добре знати й уміло враховувати специфіку й особливості кримського регіону. Рамки цієї статті не дозволяють докладно розкрити цю тему. Зараз зазначу лише, що Крим успадкував бурхливу історію зіткнення на його території різних епох і цивілізацій, відгомони яких живуть у пам’яті численних етносів, представлених сьогодні на півострові. Найповніше відображення це отримало в переплетенні історичних доль українців, росіян і кримських татар, на частку яких припадають понад 95 відсотків населення сучасного Криму.
Нинішня модель кримської автономії була відтворена в драматичний період розпаду СРСР і є історичним компромісом, покликаним примирити протиріччя сплеску національної самосвідомості в той бурхливий час.
Попри всі недоліки становлення автономії Криму в нових історичних умовах, абсолютно очевидним є одне: вона нейтралізувала руйнівний потенціал розпаду СРСР і забезпечила таким чином молодій українській державі необхідний рівень національної безпеки на відповідальному для неї відрізку здобуття незалежності. Саме автономія дозволила Україні уникнути міжетнічних конфліктів, аналогічних Придністров’ю, Абхазії й іншим «гарячим точкам» на пострадянському просторі.
Завдяки лише одній цій обставині є всі підстави говорити про те, що кримська автономія цілком виправдала своє історичне призначення. Цей неспростовний факт, здавалося б, міцно увійшов у свідомість кримчан і з розумінням сприймався як українською політичною елітою, так і широкими міжнародними колами. Принаймні до 2005 року дискусій із цього приводу не було.
Тому більш ніж дивний вигляд має велика стаття народного депутата України Володимира Шкляра з тенденційним заголовком «Ідея, яку ми втратили, або Куди та чому дрейфує півострів Крим?», опублікована в газеті «Крымские известия» 5 лютого 2005 року.
Дивний, принаймні, з двох причин. По-перше, Володимир Борисович у боротьбі за мандат народного депутата України обіцяв своїм виборцям: «Якщо мене оберуть народним депутатом України, я буду вашим порадником і захисником, і ніколи не зраджу ваших інтересів».
По-друге, ім’я нардепа Шкляра в засобах масової інформації називають у списку претендентів на посаду кримського прем’єра, якого, як відомо, призначає та звільняє Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
У зв’язку з цим виникає знову ж таки два закономірні запитання: як автор статті має намір пояснювати особисте «розчарування» автономією Криму своїм виборцям, і яким чином він хоче отримати щонайменше 51 голос депутатів Верховної Ради автономії у разі, якщо вони відмовляться від прем’єрських послуг Сергія Куніцина?
Утім, викладена в статті позиція шановного народного депутата від Криму може мати дивний вигляд лише на перший погляд.
У кінці статті автор робить недвозначний висновок про те, що кримська автономія заважає побудові єдиної, сильної держави на основі «спільної об’єднувальної ідеї, здатної стати стержнем процесів оновлення, що відбуваються в країні».
Більше того, перед цим стає прозорим натяк на те, що кримські лідери використовують «потенціал автономної республіки та її законодавчої бази» для протиставлення півдня та сходу іншим регіонам, підігріваючи таким чином сепаратистські настрої в державі. Отак — не більше і не менше. Я не говоритиму про те, що автономія не наділена законотворчими функціями,.. і про інші, м’яко кажучи, неточності, допущені автором. Скажу про інше.
Народний депутат України Володимир Шкляр або не зрозумів досі, або умисно перекручує позицію керівництва Автономної Республіки Крим щодо відомих подій у Сєверодонецьку та Харкові під час виборів президента України.
Тим часом кримчани добре знають, що це була позиція заборони поспішних дій у поведінці окремих регіональних лідерів південного сходу України у зв’язку з їхньою реакцією на події в західній частині країни та місті Києві із нагнітання політичної напруженості в ході розгортання так званої помаранчевої революції. Досить нагадати виступ у Харкові голови Верховної Ради АРК Бориса Давидовича Дейча, який отримав широкий резонанс не лише в Криму, а й в Україні.
Жителі півострова добре знають справжню ціну революційних настроїв і їхні наслідки для життя суспільства. Вони відчули це сповна в період «мєшковщини» й у часи кримського правління Леоніда Грача. Можна з упевненістю сказати, що кримчани вистраждали своє право на автономію, що не тільки не суперечить, а й посилює ідею державності України.
Можливо, тому більшість кримських виборців із настороженістю сприйняли «революційні» події на Майдані в центрі Києва та віддали свої симпатії іншому кандидату на посаду президента.
Але це зовсім не означає, що Автономна Республіка Крим є «бунтівною» територією щодо нової влади в державі, як це намагається подати дехто з політиків у центрі та в Криму. Висловлю, можливо, для когось парадоксальну думку: саме статус автономного утворення не дозволяє кримському керівництву та переважній більшості кримчан нехтувати вибором народу України. Ми дуже дорожимо цим статусом, щоб допустити його використання як дрібної розмінної політичної монети для досягнення сумнівних цілей.
Хоча попутно повинен зазначити, що в Криму сформувалася група політиків різного політичного забарвлення, які звикли паразитувати на ідеях автономізації. Для них це не лише основний політичний ресурс, а й головний засіб добування хліба насущного. Кримський виборець добре знає цих політиків, як кажуть, в обличчя та висловлює своє ставлення до них шляхом голосування.
На жаль, у результаті президентських виборів летючий загін подібних народоборців поповнився іменами раніше не відомих або відомих своєю відданістю тим, кого вони нині з великим розлюченням скидають із владного п’єдесталу. При цьому вони абсолютно не замислюються над тим, що своїми незграбними діями лише дискредитують ім’я й ідеї Президента України Віктора Ющенка та його команди. Таким, так би мовити, горе-політикам безжалісним суддею є час. Твердо впевнений, що він не за горами.
Висловлю ще одну думку, яка може знов-таки здатися декому парадоксальною. Реалізація програмних положень Президента України Віктора Андрійовича Ющенка та Кабінету Міністрів України можуть відкрити нове дихання подальшому становленню Автономної Республіки Крим як невід’ємної складової частини незалежної та демократичної України.
Підставою для такого висновку є те, що ці програмні положення органічно вписуються в потреби інтеграції автономії Криму в модель майбутньої України. Іншими словами, практичне здійснення програмних положень Президента та Кабінету Міністрів відкриває реальні можливості для прискорення інтеграції Криму в Україну. Це об’єктивна реальність.
Досі такі можливості блокувалися диктатом і невиправданим втручанням у життя автономії центральних відомств, представників деяких великих українських фінансово-промислових груп. Особливо це стосувалося земельних питань. Із цього погляду кримська автономія протягом останніх років була об’єктом інтересів не стільки держави, скільки її окремих представників і відомств.
Скажу самокритично, що спроби протистояти цьому з нашого боку були мало ефективними внаслідок обмеженості конституційних повноважень автономії.
Тому оприлюднений носіями нової влади в Україні принцип: більше справжньої демократії — для кримчан означає — більше справжньої автономії. Для нас важливо, щоб цей принцип не залишився порожньою декларацією, бо в іншому випадку автономія Криму залишається декоративним додатком до унітарної моделі української держави, на яку вона дедалі більше ставала схожою останнім часом.
Таким чином, нові політичні реалії в Україні відповідають глибинним інтересам подальшого становлення Автономної Республіки Крим в інтересах зміцнення демократичних основ української державності. При цьому хочу наголосити, що ці реалії дозволяють вибудувати систему взаємних зобов’язань держави й автономії та на цій основі привести наші відносини до справжньої гармонії.
На жаль, до цього часу ставлення держави до власної автономії більше нагадує вулицю з одностороннім рухом, коли будь-яку спробу з кримської сторони підняти плівку економічної самостійності в центрі розцінювали як прояв сепаратизму та регіонального егоїзму. При цьому ми більш ніж сумлінно виконували зобов’язання автономії перед державою.
На закінчення висловлю ще одну принципову думку для розуміння нинішньої ситуації у взаємовідносинах центру й автономії. Головною передумовою успішної інтеграції Криму в Україну є політична стабільність на півострові, що ґрунтується на громадянському мирі та міжнаціональній злагоді. Таку політичну стабільність я розцінюю як перший необхідний етап інтеграції кримської спільноти в українську державність. Без цього не можна розраховувати на кінцевий позитивний результат такого складного процесу.
Уперше за новітню історію існування кримської автономії останні три роки були для Криму й України в сенсі політичної стабільності на півострові найсприятливішими та обнадійливими. Саме в ці роки більшість кримчан нарешті повірила в автентичність і щирість автономізму як способу збереження та розвитку унікального історичного та національного різноманіття Криму в складі України.
Справжня автономія Криму може та повинна посилити привабливість України в сучасному глобалізованому світі, забезпечивши їй визнання та повагу світової громадськості.
Тому збереження політичної стабільності в Криму є неодмінною умовою успішної реалізації нового політичного курсу України. Хочеться вірити та сподіватися на розуміння цієї тези з боку керівництва України.
Так що, на відміну від деяких кримських і не лише кримських політиків, які поквапилися на догоду одномоментній політичній кон’юнктурі поховати кримську автономію, я вірю в її достойне майбутнє. Ідея автономії не лише не втрачена, а й міцніє в міру становлення державності України. Зрештою, автономія Криму відтворена волею кримчан, вираженою на загальнокримському референдумі 20 січня 1991 року, і політикам усіх мастей слід пам’ятати про це, щоб ненавмисно не звалитися в чергову історичну яму.
