Чи можливо створити цивілізований ринок в окремо взятій галузі?
Останні події, пов’язані з прагненням віце-прем’єра Юлії Тимошенко здійснити реформування енергоринку з метою налагодити чітку систему постачання і розрахунків за електроенергію (якщо вірити в її щирість), викликали одне, суто економічне, запитання. Чи можливо створити цивілізований ринок в одній окремо взятій галузі — паливно-енергетичному комплексі без урахування реальностей, що склалися в українській економіці в цілому?
Найголовнішими завданнями запропонованого проекту «Реформи енергоринку» є досягнення повної сплати за спожиту електроенергію, суттєве збільшення (до 70-80%) частки розрахунків «живими грошима» і своєчасність перерахування отриманих коштів енергогенеруючим компаніям операторами енергоринку. І, схоже, зупинятися тільки на електроенергії віце-прем’єр не збирається, про що свідчить її заява, оприлюднена минулої п’ятниці 19 травня, стосовно постачання природного газу. Тепер він буде відпускатись лише після попередньої оплати, а неплатники будуть відключатись від газової труби, не дивлячись на те чи це — лікарня, дитячий садочок, пологовий будинок чи котельна, що опалює житловий масив. Скрутні часи очікують наших громадян: не маєш чим платити — сиди без опалення, гарячої води та світла.
І можна було б вітати спроби ввести стосунки між постачальниками і споживачами на ринку енергоресурсів у нормальні цивілізовані рамки, якби не одне «але»...
Пропонуючи будь-який проект реформ, попередньо треба зробити принаймні дві дії: по-перше, визначити можливості його реалізації в існуючих економічних умовах, і по- друге, змоделювати і прорахувати можливі економічні та соціальні наслідки цих реформ. Саме такий системний підхід є свідоцтвом професіоналізму. Українська паливно-енергетична галузь є не «річчю в собі», а базовою галуззю економіки, тому її взаємозв’язки і взаємовпливи — значні. Беручи це до уваги, розглянемо два основних економічних чинники, які безпосередньо визначають можливість реалізації головних складових реформи — впровадження розрахунків тільки у грошовій формі та забезпечення стовідсоткової оплати за спожиті енергоресурси.
Можна з усією очевидністю стверджувати, що за умов нинішньої монетарної політики здійснити ці наміри практично неможливо. Бартерні схеми розрахунків, взаємозаліки та неплатежі виникли не від хорошого життя, а як об’єктивна реальність. Відомо, що в нормальній економіці єдиним платіжним засобом для придбання товарів і послуг є саме національна валюта. Якщо її не вистачає, то у легальному секторі економіки починає діяти закон Грехама, коли «квазі- гроші», такі як бартер, боргові зобов’язання, інші активи починають витісняти національну валюту. В Україні на даний час наявного обсягу грошової маси замало для забезпечення всіх платежів.
Другим об’єктивним чинником є диспропорції між цінами та заробітною платою. Тим часом, саме економічно обгрунтована частка зарплатні у ВВП, визначена на підставі реальної вартості робочої сили та продуктивності праці, забезпечує баланс між пропозицією і платоспроможним попитом населення, що визначає його здатність повністю розраховуватись за спожите. Низький рівень заробітної платні в Україні та затримки з її виплатою призводять до того, що населення не в змозі цього зробити.
Внаслідок дії цих двох чинників, загальна сума грошей, які отримують постачальники електроенергії, не може покрити обидві головні складові її ціни — собівартість і прибуток операторів енергоринку. Оскільки метою діяльності останніх є отримання прибутку саме у грошовій формі, то вони, будучи першою ланкою в ланцюжку проходження грошей, намагаються в першу чергу задовольнити свої законні економічні інтереси. Грошей на всіх не вистачає, і крайніми, які залишаються «при своїх інтересах», є енергогенеруючі компанії. Боротися з цим об’єктивним явищем адміністративним шляхом перерозподілу фінансових потоків безперспективно. При хронічному дефіциті грошових ресурсів завжди знайдуться обділені, які прагнутимуть до нового перерозподілу отриманої виручки, що тільки посилить протистояння.
Відпуск електроенергії та газу тільки тим, хто в змозі заплатити, може мати негативні соціальні та економічні наслідки. Зрештою, хіба саме пересічний громадянин винен у тому, що зарплатні, рівень якої визначений державою, не вистачає навіть на найнеобхідніше? До перебоїв у подачі електроенергії та гарячої води ще можна якось звикнути, а ось чи захочуть мешканці багатоповерхівок сидіти взимку у неопалюваних квартирах — це ще велике питання. Штучне обмеження споживання теплової та електричної енергії призведе лише до зупинення багатьох підприємств і спаду виробництва, що викличе безліч інших проблем у економіці.
Пропоновану реформу енергоринку, принаймні в частині встановлення чіткої дисципліни розрахунків у грошовій формі, за об’єктивно існуючих економічних умов просто неможливо реалізувати і вона може мати результат, протилежний очікуваному. Перефразовуючи відомий вислів «батька народів», можна сказати, що до цивілізованого ринку поодинці не ходять — для цього повинна дозріти вся економіка. Тому реформи в енергетичній галузі треба починати з перегляду монетарної політики й реформування оплати праці.
Перше питання вже неодноразово дискутувалося на сторінках «Дня», але ніяких позитивних зрушень у монетарній політиці не відбулося, бо уряд і НБУ, попри всі аргументи, залишаються на старих монетаристських позиціях. Тим часом, настав час припинити дискусії про достатність чи недостатність грошей у нашій економіці та зробити науково обгрунтований розрахунок обсягу грошової маси, потрібної для забезпечення всіх без винятку платежів. Тільки таким чином можна позбутися бартеру й взаємозаліків.
Другим важливим чинником розв’язання проблеми неплатежів є підвищення платоспроможності населення, аби воно могло повністю розраховуватись за спожите. Суспільство, дійсно, не може споживати більше, ніж виробляє, але й спроби штучно обмежити споживання ведуть до того, що вже вироблена продукція або споживається без оплати, або залишається незапитаною. Тож, аби нормалізувати товарно-грошовий обіг на стадії кінцевого споживання, треба здійснити докорінну реформу оплати праці з підвищенням її частки у ВВП до 50-60%.
Без перегляду монетарної політики та реформування оплати праці реформи в будь- якій галузі, які тим чи іншим чином стосуються товарно-грошових відносин, не дадуть позитивного результату й будуть не більше ніж політичною грою або черговим перерозподілом й так куцого «економічного пирога».
