Чи не стане перемога ініціаторів референдуму «пірровою» для України?

Позитивна відповідь громадян на ці запитання — майже гарантована. Надто вже потужні технології було напрацьовано під час президентських виборів, надто потужні ресурси зібрано. Схоже, що й референдум сьогодні проводитиметься насамперед із волі «спонсорів» цих технологій і розпорядників ресурсів — бо, за великим рахунком, самому Л.Кучмі він мало потрібен.

Справді, в руках Президента зосереджено величезну, майже необмежену де-факто владу. Для заспокоєння стурбованого обсягом корупції і зловживань Заходу призначено уряд «молодих реформаторів», що має шанси якось уникнути вельми ймовірного дефолту. В парламенті вперше за всі роки незалежності сформовано некомуністичну більшість, готову проводити всі реформаторські законопроекти.

Більше того, наявність де-юре незалежної Верховної Ради дозволяє Президентові в будь-який момент пояснити виборцям, чому справи в державі все ж не зовсім такі добрі, як хотілося й обіцялося.

Але натомість Президент вдається до кроку, який не лише може перетворити його в очах міжнародної громадськості на «другого Лукашенка», але й робить дуже вразливим в очах громадськості української, для якої після ліквідації «зловорожих депутатів» винною в усіх їхніх негараздах буде саме вулиця Банкова (а в настання «ери благоденства» в Україні, де головним джерелом збагачення лишається бюджет, а умовою збагачення — наближеність до виконавчої влади, не вірить уже ніхто).

Більше того, всевладдя Президента після референдуму може навіть похитнутися за рахунок перерозподілу повноважень на користь місцевих владних кланів (згадаймо другу палату з губернаторів та мерів!)

І все ж Указ підписано — після того, як проти нього висловилася переважна більшість пропрезидентських депутатів, після того, як українське питання, схоже, стане чинником майбутньої виборчої кампанії в США, де республіканці звинувачуватимуть адміністрацію демократів у марнуванні грошей на допомогу корумпованому автократичному режимові в Україні.

Великокаліберні «гармати», зібрані в виборчому штабі відомого «соціального захисника» й «демократичного союзника» п.Волкова, не могли мовчати ще цілих два роки. І це стало головним аргументом, який переважив усі інші.

Як розгортатимуться події надалі? Напевно, депутати спробують скористатися зі свого права подання до Конституційного суду. Не виключено, що суд навіть зніме одне чи два питання з бюлетеня. Проте набір з чотирьох- п'яти запитань, безперечно, залишиться. І позитивна відповідь на кожне з них означатиме фактично схвалення головного питання, яке стоїть за ними всіма: «Чи хочете ви встановлення в Україні режиму необмеженої та безконтрольної влади Президента і його найближчого оточення?»

Справді, навіть відповідь «так» на формально нейтральні, а то й привабливі запитання призводитиме саме до цього. Адже 300 депутатів значно легше контролювати, аніж 450. А позбавлених недоторканності опозиційних лідерів можна буде садити й судити, причому необов'язково навіть за економічні зловживання. Можна й за згвалтування. Чи, скажімо, за зберігання наркотиків.

Але головним «призом» буде, безперечно, не скорочення числа депутатів до 300 і не скасування недоторканності. І навіть не друга палата — вона потрібна хіба що для того, щоб губернатори й мери чесно попрацювали на виграш з основних питань — про право Президента розпускати парламент і про можливість ухвалення Конституції на референдумі.

Можна тільки гадати, який з двох сценаріїв застосує влада після перемоги 16 квітня.

Варіант перший. Відразу ж підписується Указ про розпуск Верховної Ради, якій висловив недовіру народ. На черговий референдум (десь так у травні-червні — навіщо ж чекати?) вноситься новий текст Конституції за Єльциним-Лукашенком. Верхня палата складається з губернаторів та мерів. Нижня — обирається за мажоритарними округами — тобто фактично теж призначається владою. Восени починає працювати двохпалатний парламент, де всі пропозиції Президента ухвалюються одноголосно. Настають злагода й мир. Їх порушує тільки негативна реакція Заходу — але український обиватель про це ледве чи дізнається, бо незалежні ЗМІ остаточно заганяються до гетто малотиражних елітних видань, фінансованих міжнародними фондами.

Варіант другий, трохи більш витончений. Верховну Раду, якій народ висловив недовіру, не розпускають, а дають можливість «кров'ю спокутувати гріхи» — тобто в стислі терміни «легітимно» провести ту конституційну реформу, для якої в першому варіанті потрібен іще один референдум. Депутати в більшості своїй погоджуються на такий варіант — почасти зі зрозумілого почуття самозбереження, почасти — з високого усвідомлення, що інакше для України буде ще гірше.

З погляду хоча б уникнення міжнародної ізоляції безперечні переваги має саме другий варіант, де залишається видимість законності. Проте вирішуватимуть, очевидно, люди, які найменшою мірою переймаються інтересами простих громадян (інакше кошти, які витратять на референдум, на якийсь рік врятували б нашу науку чи культуру). До того ж, провокування кризи й усунення уряду В.Ющенка може й прямо входити до планів ініціаторів референдуму, обійдених при розподілі посад.

А що ж буде потім із усіма нами? Економічне становище України дедалі погіршуватиметься. Припинення міжнародної фінансової допомоги пришвидшить наш дрейф у бік Росії. А за російські енергоносії почнуть розплачуватися стратегічними об'єктами, бо більше платити буде нічим.

Але й це, звісно, допоможе ненадовго. І ось тоді нагадають про себе «ліві», які видобудуть завжди готовий у них проект «Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки». Три мільйони підписів за цей проект буде зібрано в одну мить. Напевно, почувши смалене, до ініціаторів приєднається й чимало чільних представників владної верхівки, для яких червоні партквитки й російська мова досі є значно природнішими від прикрої необхідності виступати «по-хохляцьки» на урочистостях до дня Незалежності. Губернатори, яких цей проект робитиме взагалі незалежними ні від кого «головами Рад народних депутатів», масово змінять свою орієнтацію.

Як наслідок, посада Президента України ліквідується. В історичний будинок під червоно-лазуровим прапором на вулиці Орджонікідзе (колишня Банкова) знову в'їздить ЦК КПУ. А голова Верховної Ради УРСР як найвища посадова особа держави, висловлюючи волю народу, проголошену на референдумі, підписує в Грановитій палаті угоду про приєднання України до оновленого Союзу Вільних Слов'янських Народів.

Похмура антиутопія, — скаже дехто з шановних читачів. Але чи не здавався декому з білоруських ліберальних інтелектуалів десь так року 1992-93 похмурою антиутопією сьогоднішній «Лукашенколенд»? А там теж усе відбулося виключно шляхом всенародного волевиявлення...

На закінчення нагадаємо — ідея «політичної угоди» Президента та лідерів регіонів, закладена в ній обіцянка змін у регіональній політиці, створення другої палати і проведення з цією метою референдуму належить російським «політичним технологам», запрошеним обслуговувати виборчу кампанію Л.Кучми

То чи не проглядається тут той самий почерк, що й у Білорусі, — створення в потенційних «приєднантів» до Росії однакової, списаної з російської, моделі влади: Президент з диктаторськими повноваженнями, дві майже декоративні палати, не зовсім легітимна Конституція, ухвалена «всенародним волевиявленням»? І чи не є це все складником великої гри московських царедворців, для яких саме зараз потрібно продемонструвати успіхи «на українському напрямку» в зв'язку з чеченською проблемою?

Запитань тут значно більше, аніж відповідей.