Чи потрібна правда про армію?

Політреформа, бюджет, Тузла, Грузія, президентські вибори — ось теми, які не сходять сьогодні зі сторінок газет і журналів, з екранів телевізорів, інших електронних ЗМІ.

Політична еліта країни наввипередки викладає своє бачення цих процесів, їхній вплив на подальшу долю країни, перспективу України. Пригадується, що так само активно 10 років тому видавали «рецепти» реформування Збройних сил. Потім ця тема швидко вийшла з моди і знову «розкручувалася» тільки після гучних скандалів. Бровари, Ту-154, Скнилів, Артемівськ… І знову тиша, яку переривають ювілейні (і не ювілейні) паради, чергові виступи до відповідних дат міністрів оборони, й ані слова правди.

І раптом інтерв’ю Є.К. Марчука. Ні, не про перераховані вище модні теми (хоч у кожній із них присутня і відіграє не останню роль армія, що у найближчу виборчу кампанію підтвердять усі політики, і «праві», і «ліві» і так звані «центристи» — усе це ще буде…), а про правду, правду про Збройні сили України. І вже тільки одне це робить йому (Є. Марчуку) честь.

Адже стан Збройних сил, безпека країни (і зокрема її військова складова) — це діло й відповідальність не тільки військових і вищого політичного керівництва країни, це й відповідальність усього суспільства. То ж воно повинно знати всю правду про свої Збройні сили.

Одразу ж зроблю застереження. Хоча мені й імпонує глибина і тон цього інтерв’ю міністра оборони, деякі його думки я не поділяю. І щоб одразу розставити всі крапки над «і», дозволю собі не погодитися з тезою міністра про те, що однією з цілей реформи ЗСУ — є правда («День», № 214, 26. 11. 2003 р.)

Мета, її досягнення, завжди спрямована на результат. І цей результат буде тим вищим, чим міцніше в основу процесу реформування Збройних сил закладена правда. І цю правду, в чому я абсолютно згоден із міністром оборони, суспільство має знати. Чи знає воно її сьогодні? Навряд чи. Як, втім, усю правду не знають і самі військові, у тому числі вищий генералітет, а також, вважаю, і вище політичне керівництво країни. (Що підтверджує, наприклад, зняття з посади Головкома Військово- Морських сил України).

Однак військові знають її краще за інших, принаймні реально відчувають на собі. Інші здебільшого отримують інформацію зі ЗМІ, або від друзів і знайомих. І ось тут саме й народжуються міфи про Збройні сили, про які каже Є. К. Марчук.

Якщо дотримуватися правди, то слід визнати, що у Збройних силах давно й міцно укорінилася практика «лакованих» доповідей. І чим «вище» кабінет посадовця, тим лакованішою находить доповідь. Та й сам військовий начальник хоче чути тільки те, що він хоче чути. Що в його уявленні є прийнятним для доповіді «нагору». Спадщина Радянської Армії? Не заперечую, було. Як було, проте, й до неї. А хіба по-іншому «на гражданке»? Не секрет, що за правдиву доповідь можна втратити все. І формулювання буде найточнішим, наприклад, «…за грубі прорахунки в організації бойової підготовки або у підтримці дисципліни».

У розмові про правду саме цей аспект, на мій погляд, є визначальним. Саме тут ключ до вирішення всіх основних проблем. Це як у медицині. Визначивши точний діагноз хвороби, треба сказати правду про методи лікування, їхні терміни, побічні явища, ціну тощо. Напівзаходи, напівправда тут не допоможуть.

Добре, що саме Міністр оборони сьогодні на весь голос говорить про небезпеки, які очікують нас у зв’язку з нинішнім станом Збройних сил. Але хіба ці проблеми тільки Міністра та військових?

А де ж наша політична еліта? Національна, регіональна, де?! Ми полюбили різні національні конкурси, номінації. Ми заявили про свій європейський вибір, прагнення в НАТО, у нас тепер скрізь світові або європейські критерії оцінок. Адже й світова, й європейська еліта абсолютно по-іншому ставляться до питань безпеки своїх країн і насамперед до своїх Збройних сил. Куди летить Президент США у День подяки? До Іраку! До своїх солдатів. PR?! Так, проте до нього аналогічно чинили й інші Президенти. Президент Росії В. Путін (Головнокомандуючий ЗС РФ), король Йорданії Абдалла, президент Франції або лідери Китаю, що стрімко розвивається, — усі вони трепетно ставляться до своїх ЗС. У нас же це не входить сьогодні до пріоритетів. Багато клопоту, та й не прибутково. Усе, що прибутково, йде через «Укрспецекспорт» та інші структури, що мають вихід на зовнішній ринок озброєнь. Рештки нерухомості, техніки й майно Збройних сил не дозволяє розтягнути Марчук. Хоча «ходоки», судячи з інтерв’ю, надії не втрачають. Загалом, якщо не заглиблюватися, з елітою все зрозуміло.

Вона зверне свою увагу на армію, коли знадобляться голоси. Голоси виборців. «Легшого» електорату, на її (еліти) думку, не існує. Не будемо тут дискутувати, не про це сьогодні йдеться.

А що ж самі військові? Принаймні ті, хто займав і займає керівні посад.

Знову ж пригадаймо наше недалеке минуле. Командуючий округом, член військової ради округу, як правило, були депутатами Верховної Ради країни та республік. Керівники рангом нижче — депутатами Рад відповідного рівня. І так до окремої частини, підрозділу. Хто, як і на що міг вплинути, питання не головне, найголовніше — була можливість і представництво в усіх законодавчих і представницьких органах влади. А що сьогодні? Наведу тільки один приклад. У Чернігові, як відомо, знаходиться штаб Північного оперативного командування. Але ані командуючий, ані його заступники не є депутатами ані обласної, ані міської рад. То хто ж лобіюватиме інтереси військових щодо житла, облаштування складів тощо, тобто вирішувати питання, навколо яких, власне, і побудоване інтерв’ю Є. К. Марчука?!

Або ж про відповідальність військових, насамперед генералітету, у тому числі перших керівників. Скільки Міністрів оборони готувало воєнну доктрину нашої держави, скільки приймали нормативних документів із термінами і параметрами реформування ВР. І що ж? Де результат? Відчувши смак влади, але не витримавши випробування нею, «колишні» чудово влаштувалися в стінах парламенту, в елітних бізнесових і суспільно-політичних структурах. Чи не тому вищеназвані факти гальмують і сьогодні прийняття законодавчих актів щодо реформування Збройних сил?

Звісно, Міністру оборони (тим більше Є. К. Марчуку з його унікальним державним досвідом) більш ніж будь-кому відомі й больові точки ЗСУ, й економічні (фінансові) можливості держави щодо їхнього утримання та забезпечення. Разом із тим, хочу висловити своє бачення вирішення деяких армійських проблем, з урахуванням сьогоднішнього фінансування:

— підготовку офіцерів з вищою військовою освітою проводити не тільки в Україні, але й в інших академіях світу. Думаю, що економічні розрахунки підтвердять моє бачення цього питання. Витрати будуть значно меншими, ніж утримувати всю інфраструктуру сьогоднішньої Національної академії оборони, її викладацький і командний склад. Оптимально буде вирішено питання і з розподілом випускників. Сьогодні їхня кількість явно не відповідає потребам, і ніде правди діти, якості підготовки;

— з урахуванням 25% фінансування бойової підготовки, визначити частини (з’єднання) постійної бойової готовності, за аналогією з частинами прикриття державного кордону, які існували раніше. Сюди, звісно ж, входять частини (з’єднання), які отримали бойовий досвід у миротворчих операціях. Це перші ластівки майбутньої професійної армії;

— на рівні політичного керівництва країни вирішити питання щодо спрямування основної маси грошових коштів, виручених від продажу озброєнь, на потреби реформування ЗС та НДДКР.

І ще про одне. У своєму інтерв’ю Євген Кирилович говорить про складнощі в українській військовій науці, точніше, про її науковий потенціал («День», №215, 27.11.2003 р.). А звідси проблеми у стратегії та тактиці, відсутності добротного аналізу, аналітики, нових ідей і проектів. Це ж, на мій погляд, стосується й гуманітарних проблем реформування Збройних сил.

Але щось я не пригадаю ані Загальноармійських нарад офіцерського складу (хіба що Союз офіцерів України, у період його розквіту), ані конкурсів наукових праць, ані інших форм роботи з армійською громадськістю, з людьми, працюючими на оборонну сферу, що успішно зарекомендували себе. Невже тільки у столиці можуть народжуватися нові ідеї, рішення, проекти? Відповідь на це запитання, на мій погляд, має важливе практичне значення. І не тільки для військових і політиків. Чи зуміє офіційний Київ стримати свою гординю? Час покаже.

Військова служба — це вища форма служіння Вітчизні, вища форма державної служби. І держава, якщо вона справді хоче бути незалежною, має бути кровно зацікавленою як у цих «державних» людях, так і у самих Збройних силах як найважливішому інституті держави.

Сучасна історія тільки підтверджує, що і в найближчому, та й у більш далекому майбутньому, потреба в потужних Збройних силах не зникне.

Досить пригадати про Югославію, подивитися на Ірак і уважно проаналізувати події у Грузії.

На мій погляд, проблеми, порушені в інтерв’ю міністра оборони Є. К. Марчука за своєю значущістю виходять далеко за рамки навіть «актуального інтерв’ю». Мабуть, уперше саме міністр оборони України відкрито сказав, із чого необхідно починати реформу ЗС. Із правди. Правди для всіх. І для тих, хто носить погони, і для тих, хто сплачує податки на утримання армії, і для вищого військового і політичного керівництва країни, і для всього суспільства загалом.