Чи потрібно захищати українську автокефалію?
Нещодавно на засіданні Верховної Ради народний депутат Лілія Григорович повідомила про створення депутатського об’єднання «Україні — Помісну Православну Церкву». До складу нового об’єднання ввійшла більшість членів парламенту — 232 депутати. Депутати мають наміри сприяти процесам об’єднання розділеного сьогодні православ’я та утворення єдиної автокефальної церкви, а також домагатися визнання цієї церкви Вселенським православ’ям. Багато хто сприйняв цей парламентський демарш вельми скептично. Перш за все через те, що депутати не мають — за Конституцією — формальних важелів впливу на внутрішні церковні справи. А поділ українського православ’я на кілька ворогуючих «фракцій» дуже утруднює — щоб не сказати «унеможливлює» — будь-які переговори. За останні роки багато Олександрів Македонських підступалося до цього гордієва вузла і всi — безрезультатно. На жаль, і репутація ВР у розв’язанні дійсно складних проблем залишає мало місця надії.
Не так просто і з гіпотетичним визнанням Української церкви іншими православними церквами світу. Як показує історія, це дуже тривала i складна справа. Хоча б тому, що у православному світі не існує чітко виписаної процедури відділення частини якоїсь церкви та її канонізації, а зверхність Вселенського патріарха є чисто символічною. Все залежить від церконополітичної кон’юнктури, від стосунків між окремими церквами Повноти Православ’я, від того, хто й чому й кого підтримує. Як правило, «матір-церква» (від якої відділяється нове церковне утворення) згоджується останньою, іноді через багато десятиліть після загального визнання. Важко собі уявити, що на цей східно- православно-візантійський феномен — дійсну «річ у собі» — можуть якимось чином вплинути депутати нашої ВР. (Втім, царський і радянський уряди могли впливати на автокефальні слов’янські православні церкви — методами неабиякої воєнної та фінансової допомоги.)
Та все ж патріотична позиція депутатів, що ввійшли в об’єднання, аж занадто зрозуміла. Адже за останні кілька років православна ситуація в країні не те що покращилася чи нормалізувалася, а, як здається, погіршилася — замість об’єднавчого руху активізувалися процеси дезінтеграції. Так, УАПЦ після кончини патріарха Димитрія фактично перестала існувати як єдиний церковний організм; її єпископів, очевидно, повністю влаштовує позиція удільних, ні від кого не залежних «князів» церкви. Судячи з усього, загальнонаціональні церковні інтереси їх мало турбують.
Здається, тільки для того, щоб перетворити історичну драму на балаган, на нашій православній сцені щойно з’явився ще один претендент на головні церковні ролі — так званий «Митрополит Київський і всієї Руси-України Мойсей, глава Української Автокефальної Православної Соборної Церкви», «визнаний Вселенським патріархом» і готовий негайно об’єднати православних українців світу в одну церкву. Йдеться про певного Олега Кулика, колишнього клірика Київського патріархату.
Досі його ніхто не сприймає серйозно, але існуюча ситуація і без того спокушає наше православне духовенство, пропонуючи йому постійну можливість вибору. Адже при кожному серйозному конфлікті з ієрархією нашим батюшкам і навіть єпископам є куди податися — до іншої православної гілки; дехто цим і користується.
Серед ознак погіршення православної ситуації треба ще відзначити повне припинення будь-яких переговорів між православними українськими церквами, які ще кілька років тому так-сяк жевріли. УПЦ Московського патріархату (МП) стає все більш впевненою, непримиримою, категоричною, недоторканою. Якоїсь дипломатичності чи елементарної гнучкості в її суспільній позиції зараз непомітно зовсім.
Пояснюється це, не в останню чергу, тим, що значна частина політичного істеблішменту, крупних підприємців, банкірів рішуче підтримують саме канонічну церкву — УПЦ МП. Ось і зараз, попри тотальні зміни в їхніх лавах, наші вищі урядовці не забувають про канонічне православ’я. Зразу після затвердження прем’єр-міністр України Віктор Янукович наніс візит митрополиту Володимиру, Предстоятелю УПЦ МП — щоб взяти його благословення на служіння Українській державі. Може не всі знають, але п. Янукович є кавалером трьох церковних орденів — два ордена УПЦ МП і один — Російської православної церкви. (Цікаво, чому люди, які в наш час набули дуже багато влади і капіталу, так полюбляють «канонічність»? Здається, справа тут не тільки у проросійській політиці.)
А якщо згадати, як дружньо спілкувалася з УПЦ МП недавня комуністично-соціалістична парламентська більшість (абсолютно безкорисно і особливо перед виборами), то стає повністю очевидною необхідність і своєчасність утворення депутатського об’єднання «Україні — Помісну Православну Церкву». Сподiватимемося, що воно стане певною противагою існуючій сьогодні урядовій тенденції безоглядно підтримувати церкву, яку з іншого боку твердо підтримує російський істеблішмент.
Позиція Московського патріархату стосовно незалежності Української церкви абсолютно ясна і зрозуміла кожному: при відокремленні Української церкви він втрачає багато, аж занадто багато. Може, не всім це відомо, але арифметика тут така. Сьогодні на території Росії налічується 11 тисяч парафій Російської православної церкви (РПЦ). В Україні загальна кількість православних парафій — 15 тисяч. Це, як бачимо, більше, ніж в Росії, і більше, до речі, ніж в будь-якій іншій православній країні світу. З цих 15-ти тисяч до складу УПЦ МП входить понад 10 тисяч парафій. Іншими словами, Українська православна церква МП складає майже половину «володінь» Московського патріарха (якщо не враховувати невеликі зарубіжні Російські церкви і парафії). (Довідка. Сьогодні в Росії біля 60% хрещених громадян; практикуючих православних — 2%. Як сказав відомий французький православний богослов Олів’є Клеман, «зараз Росія — більш секуляризована країна, ніж Франція».)
Тому-то так енергійно, так чіпко, не зважаючи на засоби («мета виправдовує все») Московська патріархія намагається утримати свою «українські православну колонію». Адже коли (якщо?) українське православ’я об’єднається і стане незалежним, російський статус «Третього Риму» може похитнутися: її кількісна православна перевага вже не буде такою беззаперечною. Згадаймо, що ідея «Третього Риму» була основою церковної (і світської так само) політики Росії протягом багатьох століть (з ХV ст.). Здається можливим, що з’явлення на світовій сцені такої великої церкви, як Українська помісна церква, може змінити розстановку сил, акценти і зв’язки у Вселенському православ’ї і безумовно матиме для України помітне зовнішньополітичне значення.
Не треба доводити, як гостро Україна потребує своєї, ні від кого не залежної і єдиної Православної церкви. І має на те всі права — історичні, політичні, канонічні. Як би нас не заворожували словами «канонічний» — «неканонічний». Давно і кожному відомо, що дорога майже всіх (окрім чотирьох так званих історичних патріархатів) православних церков до статусу автокефальних завжди проходила через десятки рокiв, а той століття невизнання, тобто неканонічності. Й ми не можемо надіятися на одностайне й швидке визнання Української Помісної церкви православним світом. Може трапитися так, що це визнання святкуватимуть наші далекі нащадки. Але то — iнша справа. Наш обов’язок — утворити цю церкву.
