Чи стануть суди справедливими?

Із приводу Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», який нещодавно набрав чинності, «День» спілкується з академіком НАНу, суддею вищого кваліфікаційного класу, екс-головою Верховного Суду України (2002 — 2006) Василем МАЛЯРЕНКОМ:

— Чи краще захищатиме цей документ громадян у країні, яка звикла до правового нігілізму?

—  У цьому законі, безумовно, є багато позитивних моментів. Ліквідовано ажіотаж навколо Верховного Суду, водночас залишено таку важливу ланку судової системи, як вищі суди — адміністративний, господарський, — з розгляду цивільних і кримінальних справ. Досвід показує, що в нашій державі не можна робити Верховний Суд єдиною касаційною інстанцією. Він розглядав до восьми мільйонів справ на рік, і всі його коридори були зайняті металевими шафами з відповідними паперами. Таку кількість справ Верховний Суд «перетравити» просто не міг. І це позначалося на якості рішень і на враженнях громадян про справедливість судової влади. Тому й було створено декілька вищих касаційних судів.

Є консерватори, які й дотепер наполягають, що має бути лише три рівня судового розгляду. Утім я, як і автори цього закону, вважаю, що треба думати не про формальну кількість інстанцій, а про те, чи забезпечують вони законність і справедливість. За попередньої влади було шість інстанцій. Пленум Верховного Суду був п’ятою. Однак ним виявлялися помилки в судових рішеннях, які навіть ніхто не оскаржував. Були незаконні засудження, які теж ніхто не оскаржував через юридичну неграмотність...

— Якщо ви виділяєте позитивні моменти, то, можливо, є й певні недоліки?

—  Так, на жаль, я бачу й деякі негативи. І головний — в тому, що не можна безупинно міняти судоустрій. 2010 року ухвалили повністю новий закон. А тепер приймається ще одна його редакція. Влада виявила ініціативу. Але тепер їй треба ще й переконати народ, що в країні справді провадиться судова реформа... Я також хотів би так вважати, проте, на жаль, мушу зазначити, що кардинальних зрушень наша судова система ще не зазнала.

— Закон багато в чому спрямовано на те, щоб побороти корупцію в судовій системі, посилити незалежність суддів. Чи є у вас для цього  кращі рецепти?

—  Гадаю, подолати корупцію в судовій системі можна, захистивши суддів від незаконного на них впливу. Для цього кожен із нас мав би зробити перелік усіх своїх контактів і повідомити про них суспільству, зокрема й відповідним органам. Якщо суддя цього не зробив — це вже корупційне діяння. Якщо зробив, але лише формально, і не повідомляє куди треба про тиск з боку цих людей — корупційний злочин. Раніше закон такого не вимагав, та я вчинив так із власної ініціативи. І не отримав більше жодного телефонного дзвінка відповідного спрямування. Сьогодні така вимога з`явилася в законі. Але можуть бути й провокації. Як відреагує суддя? Не знаю. Він має бути обережним. Пригадую, як свого часу у Верховному Суді деякі судді на всяк випадок ходили с диктофонами в кишені, щоб їх навмисно не скомпрометували.

А також суддя має бути захищений і незалежний економічно, тобто його має захищати від спокуси також і зарплата. Та тепер суддю в Україні обмежують у можливості мати чесні, законні, статки, хоча робота в нього зовсім не з легких і не з приємних. Найменша його помилка може зламати людині, його родичам усе життя. Наприклад, у небагатій Румунії рядовим суддям платять 2000 євро. А наші  сьогодні отримають в десять разів менше.

— Спираючись на ваш досвід, чи повинні судді вищих інстанцій орієнтуватися лише на формальні процесуальні правила, чи мають усувати допущену помилку і беззаконня, навіть якщо людина неправильно користується правом?

— У нормальній країні судову помилку треба виправляти незалежно від наявності скарги. Була в мене така дивна, як на сьогодні, справа. Їде дядько на возі. І заснув. А коні пошкодили дорогий автомобіль. Було пробито заднє вікно, та  й пасажирові було завдано травми середньої тяжкості. Дядька засудили. Та коли він звільнився й пішов влаштовуватися на роботу, йому підказали, що він був засуджений незаконно. І справді, його засудили за статтею, що стосувалася керування автотранспортним засобом, тобто автомобілем. І це було визнано в суді. Сьогодні виправити таку помилку було б неможливо. Бо й на апеляцію, й на касацію встановлено строк. Не можна апелювати й до нововиявлених обставин. Колись же, і в цьому більше справедливості, справу можна було переглядати «за винятковими обставинами». Мушу констатувати, за нового законодавства вже не можна ліквідувати помилки, допущені через правову неграмотність, необізнаність із законом пересічних громадян. У будь-яких випадках діє радянське правило, згідно з яким незнання закону не звільняє від покарання. Але ж закон на всі сто відсотків не знають навіть найкращі професіонали. Чи можемо ми вимагати цього від пересічного громадянина, який керується найчастіше лише здоровим глуздом і не здогадується, що в законі можуть бути дещо відмінні нюанси.

— У новому законі залишилися старі принципи призначення суддів — спочатку Президентом на п’ять років, а потім Верховною Радою —  безстроково. Чи не варто тут щось змінити?

— Серед правознавців тривалий час точаться дискусії з цього приводу. Спочатку вважалося, що такий підхід виправданий. Потім Венеціанська комісія переконала нас у тому, що не можна встановлювати випробувальний термін, бо це є своєрідним і досить серйозним тиском на суддю. Він постійно перебуває під загрозою, що його можуть змістити. Тому й орієнтується на всіх, від кого залежить його доля, — на депутатів, Вищу раду юстиції тощо. Отже, будь-які випробувальні терміни треба прибирати й призначати суддів відразу назавжди. П’ять років — це помилка.

— Говорячи про судову реформу, не можемо оминути пов’язану тему — реформування органів прокуратури. Наскільки виправдано, що в новій редакції Закону «Про прокуратуру» скасовано загальний нагляд за законністю в країні?

— Настане час, коли всі зрозуміють, що це помилка. Якщо немає контролю за законністю, то буде процвітати беззаконня. Контроль за законністю в нас віднині покладено на кожне окреме відомство та органи місцевого самоврядування. А хто контролює їхніх керівників?

— Який ваш прогноз щодо ухвалення нової Конституції?

—  На мою думку, радикальних змін не буде. Суспільство поки що не створило єдину політичну силу, яка б мала абсолютну більшість голосів у парламенті. Але це добре, це — нормально. Більше того, сьогодні нам потрібно привчити людей до того, що жодні виняткові обставини не можуть бути виправданням для зневажання Конституції. Вона має виконуватися неухильно, а змінюватися може лише за виняткових обставин, щодо яких своє слово має сказати народ.

— Чого, на вашу думку, нам сьогодні в законодавчому полі бракує найбільше?

— Певен, потрібно більше стабільності. У Норвегії конституції вже двісті років! Великобританія, Канада, Ізраїль її не мають зовсім. Але там все нормально. Не надавайте конституціям такого великого значення. Кожна політична сила в нас намагається її міняти під себе. Повторюю, справа не в конституції, а в ставленні до неї.