Чи вирішить референдум головну проблему?
Референдум оголошено, а критичного розгляду питань, що винесено на суд громадськості, немає. В телевізорі йде лише спекулятивна агітація за допомогою «голосу народу» — того самого, що в 30-х вимагав «розстріляти, як скажених собак» троцкістів-бухаринців, у 50-х засуджував, не читаючи, Пастернака, в 68-му підтримував агресію проти Чехословаччини — всього не перелічиш.
Нічого не змінилося: все та ж «проста людина», вміщена в інформаційний відеоряд, виконує жалюгідну роль політичної гільйотини. Завжди знайдеться балакучий шахтар із каскою на голові, який підтримає потрібну «лінію» влади, або згорблена старенька, яка посилає прокляття депутатам і, звичайно ж, схвалює референдум.
Можна б погодитися апріорі з аргументацією Президента: так, треба подолати «багаторічне протистояння різних політичних сил», можна навіть вітати його прагнення за допомогою референдуму розв'язати собі руки для вирішення «актуальних питань». Але бентежать деякі обставини.
Це для простодушних — що референдум ініціюють знизу, «народні маси». Справжні ініціатори — регіональна бюрократія, яка нагуляла на приватизаційних лугах жирок і прагне зараз закріпити свою економічну владу через політичні інститути. Конституція для неї стала вже «короткими штанцями». Верховна Рада як інститут представницької влади епохи романтичної демократії вже «лопається на спині» — потрібна верхня палата, щоб узаконити тіньовий переділ «загальнонародної власності», зробити його безповоротним. Саме цей інтерес і переховується за формулою п'ятого запитання про двопалатний парламент, «...одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України...»
Питання про необхідність обмеження депутатської недоторканності, звісно, хвилює народ набагато сильніше, ніж ціни на хліб і комунальні послуги, але навіщо його виносити на референдум? Адже сама по собі правова норма депутатського імунітету (як і президентського) суперечить статті 24 Конституції, й її можна скасувати рішенням Конституційного суду. Читаємо цю саму статтю: «Не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольором шкіри, політичними, релігійними та іншими переконаннями, статтю, етнічним і соціальним походженням, майновим станом, місцем проживання, за мовними або іншими ознаками». Немає сумніву, що під «інші ознаки» підпадає й службове становище. Тобто, наша Конституція просто заборонила всі привілеї та пільги. Літак Президента, пенсії держслужбовця, безкоштовний проїзд у трамваї інваліда, пропускний режим у будь-якому держконтролі — всі переважні права для «більш рівних» суперечать Конституції й можуть бути оскаржені в суді. Це, звісно, дуже «не за життям», і зважаючи на важливість проблеми на референдум можна б внести доповнення до статті 24 Конституції: «Всі пільги та привілеї встановлюються тільки на підставі закону».
Коли мене запитують, чи згоден я, що 300 депутатів у парламенті краще, ніж 450, я готовий погодитися, але потім замислююся: а чому, власне 300, а не 200? А якщо це число поставити в залежність від загальної чисельності населення? Між іншим, у англосаксонських країнах, включаючи США, застосовується принцип змінного числа депутатів нижньої палати залежно від останнього перепису населення. В тій же Америці — 434 депутати від 256 мільйонів. Якщо Україна візьме таку норму представництва — один депутат від приблизно 500 тисяч, — нам усього-то буде потрібно 100 депутатів!
Ну, а щодо того, чи повинна Конституція України прийматися на всеукраїнському референдумі, то хоч ця пропозиція й дуже лестить моєму охлократичному інстинкту, я все ж, мабуть, відмовлюся від такої честі. Щось мені тут відразу згадуються недавні вибори з їх розбійницькими PR-технологіями, перед якими «пересічний» українець так само беззахисний, як тубілець тундри перед «вогненною водою».
Абсолютно очевидно, що важливу проблему вдосконалення політичних механізмів підмінено метушливою, непродуманою «зачисткою» політичного «двору». В бурлінні «пристрастей щодо референдуму» не видно сенсу історичної дії — лише голий бюрократичний розрахунок, сильний зневажає слабого, багатий — бідного, більшість — меншість.
Розвитку України заважають не ліві; її розвитку заважає становище, коли багатство — це функція влади, а не праці. Цю головну проблему запропонований референдум аж ніяк не вирішує. Швидше навпаки.
