Чим відповість світ?

Якщо після закінчення Другої світової війни здавалося, що Нюрнберг мав розставити всі крапки над «і», то вже в XXI столітті чітко стало зрозуміло, що зло зовсім не покаране. Більше того, воно набуло нових цинічних форм. І на жаль, історичне дежавю повторюється. Тепер уже в образі Кремля і в особі Володимира Путіна. Світ же, вочевидь, не хоче помічати розмаху атаки, яку реалізовує Росія по всіх фронтах — воєнних, інформаційних, дипломатичних...

Нещодавно з’явилась інформація про існування російських концтаборів на окупованій території України. Називаються навіть конкретні адреси. Насправді, ця інформація зовсім не нова. Справжні катівні окупанта з’явились із самого початку агресії. Бандити були досить відверті у своїх намірах, коли самі обирали собі клички на кшталт «Маньяк» і облаштовували буцегарні в підвалах податкових, цивільних установах ба навіть студентських гуртожитках. Щоправда, доля цих персонажів здебільшого склалась і складається трагічно. Сатурн терору з’їдає тих, кого він сам і породив. Та чи з’їсть він самого Путіна? А точніше — найнебезпечніший режим, адже за підступністю і потужністю йому важко знайти аналоги навіть у країнах, де, як прийнято було вважати, існує тероризм. Кремль — це терорист не локального, навіть не державного, а світового масштабу.

Володимир Путін їде в Ізраїль до Яд Вашем (меморіальний комплекс історії Голокосту) на заходи, пов’язані з відповідними трагічними подіями. До Ізраїлю їде і Володимир Зеленський. Але до Ізраїлю не їде польський президент Анджей Дуда, адже йому не надали слова. Щоправда, слова не дадуть і Зеленському. При цьому Ізраїль поки так і не визнав Голодомор в Україні 1932—1933-х років геноцидом. Чи не мала б пам’ять про Голокост стати приводом для того, щоб визнати і нагадати всьому людству про непокаране зло? Чи не може бути кожен загиблий на війні Росії проти України приводом для свідчень у Гаазі? Чи має право світ закривати очі на існування катівень у географічному центрі Європи? І чи досить буде нового «Нюрнберга» для злочинців, які ставлять світ на межу чергової трагедії глобального масштабу? Трагедії, яка на новому витку історії може виявитись уже непоправимою...

«Я ВІДЧУВ ЦЕ НА СОБІ»

Дмитро КЛУГЕР, колишній полонений окупаційними російськими військами:

— В ізоляції на окупованій частині України дійсно існували концтабори. Принаймні були всі їх ознаки. Я це встиг відчути на собі в моральному й фізичному плані. Це і постійні побиття, і електрошокер, яким вас б’ють розрядом у голову, і биття цеглиною, вибачте, між ніг. І все це за те, що ти живеш на своїй рідній землі. Зауважу, що в той час як відбувається фактичний геноцид українців Росії повертають в ПАРЄ. Путіну тиснуть руку передові світові лідери не зважаючи на санкції. І це при тому, що прямо зараз росіяни та їхні найманці знущаються над людьми, катують та позбавляють волі наших громадян.

Якщо брати наші часи, то геноцид українського народу триває вже шість років. Причому геноцид цілеспрямований, і не лише проти українців. Росія взагалі знищує все, до чого вона доторкається. Але треба також усвідомлювати і те, що сама Україна зробила низку стратегічних помилок. Ми мали бути готові до вторгнення. Росія — це ворог, і так буде завжди. Вона не просто суб’єкт. Вона — явище. Але хто нам заважав зробити відповідні висновки заздалегідь? Що нас осліпило? Шість років окупації — це забагато. Держава і світове співтовариство мали б уже щось зробити, щоб в Україні цього не відбувалося. Україна мала визволити всіх своїх бранців протягом кількох років. Це моє особисте переконання. Інколи мені здається, що при прийнятті рішень на вищому рівні приймалось рішення — не робити нічого.

Щодо поїздки Зеленського до Ізраїлю, то вважаю, що перш за все нам варто обмінюватись досвідом. І це стосується не лише визволення полонених, а й усіх військових аспектів. І в нас, і в Ізраїлі є постійний ворог на кордоні. Окрема важлива тема — це робота з цивільним населенням, адже ніхто з них не стоїть обабіч війни. Ніхто не застрахований за нинішніх умов стати жертвою або родичем жертви. На жаль, мушу визнати, що на переселенців держава не звертає відповідної уваги. Потрібна єдина стратегічна програма підтримки цих людей, аж до будівництва окремих міст. Нехай це будуть вагончики, нехай просто буде надана земля, але всі вони потребують особливої уваги. У мене таке відчуття, що зараз все робиться за принципом, щоб переселенці повернулися назад, хоча більшість із них не може цього зробити з низки причин — від матеріальних до безпекових. Для Ізраїлю їхня трагедія виявилася приводом для того, щоб розбудувати власну державу. Наша біда так само має стати мотивом для розбудови державності, яка неможлива без обороноздатності.