Де заховано ключ до перемоги?

Кожен крутий поворот історії, кожна революція, повстання, масовий протестний рух є неповторними, єдиними в своєму роді, абсолютно своєрідними. Але, хоч штурм Бастилії геть не схожий на оксамитову революцію в Чехії 1989 року, а повалення Миколи ІІ дуже сильно різниться від ісламської революції в Ірані — тим не менше ґрунт для зіставлення таких подій є. Колосальний, раптовий, ніби сніг на голову рух сотень тисяч, мільйонів людей, дуже часто — вчорашніх рабів, випробування на міцність лідерів, ідей, партій, цілої нації — чи вистоять? Чи втримають — не так владу, як моральну висоту? Чи пройдуть між Сціллою беззубого, імпотентного капітулянтства та Харібдою кривавого, звірського насильства, не розтоптавши геть, не кинувши в бруд благородні гасла? Тут є пожива для роздумів...

І ми пропонуємо вам, читачу, певний інтелектуальний експеримент, який, може, виявиться для вас цікавим. Уявіть собі на хвилинку (фантастика, звісно, а проте...), що гостем і спостерігачем вражаючого київського Євромайдану-2013 став не хтось інший, а умовний учасник Польського повстання 1863 року, який, побачивши нашу сьогоденну «революцію здорового глузду» (визначення, дане їй 7 грудня американським істориком Тімоті Снайдером) та згадавши дивовижний героїзм поляків (а також українців, білорусів, росіян, латишів, литовців, німців...), котрі пліч-о-пліч боролись 150 років тому «За нашу і вашу свободу» — вирішив розповісти майданівцям про досвід, звитягу, помилки і перемоги героїв того повстання. Назвемо того умовного повстанця... припустимо, Казімежем Ковальським. Це міг бути (150 років тому) студент; різночинець; ксьондз; збіднілий шляхтич; готовий до повстання селянин. Він бився з імперським окупантом зі зброєю в руках (!), міг загинути тоді або бути засланим до Сибіру, страченим, позбавленим майна та громадянських прав. Що сказав би цей Казімеж Ковальський, побачивши Майдан? Про що розповів би, від яких помилок застеріг? Це справді цікаво. Отож почнемо!

«Я вражений вами, — очевидно, зізнався б він. — Вражений силою вашого духу, високою, гідною поставою нації, яка боронить свою свободу — попри кийки «Беркуту», попри погрози, арешти, дамоклів меч застосування зброї супроти мирних людей, що вийшли на ненасильницький протест. Протест за свободу, проти окупантів своєї землі (саме так!). Мені як польському повстанцю 1863 року це неймовірно близько. Бо ми боролись за ці ж ідеали.

Проте боролись зі зброєю в руках, не в мирний спосіб — ось, що важливо! Але це був не наш вибір. «Цар-освободитель» Олександр ІІ, хоч і відновив деякі знищені його попередником Миколою І атрибути польської державності (відродив діяльність Державної Ради Царства Польського, започаткував на його землях органи місцевого самоврядування) — у цілому вперто й тупо розглядав підконтрольні йому землі (Царство Польське; а частина польської території була, крім того, анексована Австрійською імперією та Пруссією) як «частину особистої прабатьківської монаршої спадщини» — бо Царем Польським був особисто він і ні на які суттєві поступки йти не бажав.

А польське суспільство прагнуло відновити не куці «фрагменти» державності, а повну державну незалежність. Інша річ, що у нас тоді не було єдності з двох принципових питань: а) кордони майбутньої незалежності Польщі та б) конкретна програма соціальних перетворень після відродження державності. Віднайти соціальну опору — це вирішальний момент для успіху будь-якої революції, майте це на увазі, українські майданівці! Поки що такої програми ви не висунули, і це — дуже тривожний знак... У нас тоді в Польщі це питання стояло руба: що робити із землями та майном олігархічної шляхти, котра в більшості не бажала активно боротися проти імперії (а то й одверто їй служила)? Керівники нашого повстання не наважилися на радикальне розв’язання цієї проблеми, що дуже швидко дало фатальні наслідки...

Бо переважну більшість народу становили малоземельні селяни, для яких повстання так і залишилося, попри всі заклики до національного єднання, «шляхетською витівкою», справою аристократів, тобто людей чужих, хоч і поляків. Соціальна прірва виявилася сильнішою за національну солідарність! У вас в Україні щось подібне трапилося вже на початку ХХ століття — стережіться, щоб таке не повторилося знову... І це погубило нас у 1863-му.

Погубила і відсутність внутрішньої єдності. Ми, повстанці, від самого початку були розколоті на «червоних» (більш радикальне крило, котре виступало за жорстке розв’язання аграрних проблем, проти жодних компромісів з царським урядом; а які там були цікаві люди — Зигмунт Сераковський, близький друг вашого Шевченка; Ярослав Домбровський — керівник підпільного Центрального Національного Комітету — конспіративного вищого органу «червоних», блискучий і хоробрий підпільник, офіцер Генерального штабу російської армії, двічі здійснював побіг з царських в’язниць, загинув 1871 року на паризьких барикадах.; Зигмунт Падлевський, Станіслав Бобровський, ваш земляк Андрій Потебня, білорус Кастусь Калиновський — усіх не перелічити), та «білих» — це поміркована частина повсталих, які приєдналися до революції не без вагань і яка завжди хотіла компромісу з царем, бо мала, що втрачати. Відомими серед них були граф Замойський, Кароль Маєвський, а також граф Чарторийський, що представляв паризьку еміграцію. І ось трагедія: наче гасла «білих» і «червоних» були схожі, проте ніякої стратегічної спільної програми вони не висунули й не могли висунути, бо занадто багато їх роз’єднувало: з одного боку — вища аристократія, з іншого — збідніла шляхта, військові, патріотичне духовенство (ксьондзи напередодні повстання навіть приводили людей до присяги на вірність революції), студентство, інтелігенція, різночинці, меншість (!) селян. Спільної мови так і не знайшли...

Ми взялися за зброю, бо не сила вже було терпіти. Бо мирні акції були вже безглуздими (такі, як зрив вивісок з варшавських крамниць, писаних не по-польськи; розсилання листів російським чиновникам у Варшаві з вимогами мирно забиратись геть; мирні демонстрації за незалежність — їх розстрілювали, приміром, 15 лютого 1861 року загинули п’ятеро людей). Бо уряд робив ставку на силу — патякаючи про «ліберальні реформи». Ось вам, українці, одна вражаюча історія. Офіцери столичного гарнізону, Арнгольдт (латиш), Сливицький та Ростковський (поляки) та рядовий Щур (українець) поширювали серед солдатів визвольні прокламації. Солдати 4-го стрілецького батальйону готові були виконати будь-який їхній наказ — вірили їм! Цих людей арештували; перед арештом 60 солдатів зі зброєю в руках ладні були захистити їх, і лише наказ Сливинського утримав протестувальників. За «підривну пропаганду» (пропаганду!) всі ці військові були засуджені до страти (Щур як рядовий — до 600 ударів шпіцрутенами). На суді Арнгольдта запитали, чи не він є автором вилучених у нього «возмутительных писем». Офіцер відповів, що писав він, проте ще не закінчив — взяв перо і підписав під листом своє прізвище. Просто у залі суду... Лідерс, царський намісник у Варшаві, терміново телеграфував військовому міністру Дмитру Мілютіну (відомому лібералу!), що «заміна смертної кари на каторжні роботи уявляється мені більш сумісною з батьківською добротою Государя». Відповідь Мілютіна: «Вважаю абсолютно необхідним привести вирок у виконання без жодного пом’якшення. Вкрай потрібний приклад суворості!» Офіцерів розстріляли, Щура — закатували батогами... Чи могли ми не повстати?

Але це — не вся правда. Була й інша Росія — Росія Герцена. У Варшаві жадібно читали його відозву 1854 року, звернену до російських військових у Польщі: «Браття! Час повстання Польщі наближається; вас знову хочуть зробити катами поляків. Але не будьте ними! На берегах Вісли немає бойової слави для вас. На них чекає вас інша слава — слава примирення і союзу з повсталою Польщею». Скажу вам, повсталі українці: це трагедія, що в Росії 2013 року при владі «цар», але немає Герцена. Він виступив би полум’яним словом на захист вашої Вітчизни, як і Польщі.

Ми повстали в ніч на 11 січня 1863 року. «Останньою краплею» став наказ імперського намісника маркіза Олександра Велепольського (ліберал!) про масове віддання бунтівного студентства у рекрути. Стався вибух. Професура, військові, молодь, духовенство, патріотична шляхта, радикальне підпілля «червоних» — повстали всі. Ми мали за собою лише 30 000 бійців — проти вдесятеро більшої армії імперії. Але боролись героїчно: селяни з косами проти регулярних військ; юнаки зі старими гвинтівками проти гармат; зброї не вистачало, проте ми не боялися смерті, бо виборювали «нашу і вашу свободу», як в 1830 році. І сподівались на підтримку Заходу — які ж ми були наївні... Імператор Франції Наполеон ІІІ випустив декларацію на нашу підтримку, проте Англія відмежувалася від його заяви, а Бісмарк, приміром, прямо виступив на захист царя! У нас були хоробрі генерали — Ромуальд Траугутт (герой Кримської війни, він запитував солдат: «Хіба Польща не варта того, щоб віддати за неї життя?» — був розстріляний військовим трибуналом); Маріан Лянгевич — відважний гарібальдієць у минулому; Людвік Жихлинський — звитяжний сподвижник Авраама Лінкольна в 1861—1862 роках. І все ж ми програли... Але наступне покоління поляків, збагнувши наші помилки (відсутність єдності та чіткої програми передовсім) — вибороло свободу!

І я звертаюсь до всіх українців тут, на Майдані, де вже виступало чимало поважних зарубіжних гостей, я, гість зі славетного польського минулого: ви кожної хвилини маєте пам’ятати слова вашого Пророка Тараса: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає!» Уникайте злочинного насильства — проте на силу владних сатрапів будьте готові відповісти Силою Єдиного Народу! Польща і Європа з Вами!» І з цими словами польський повстанець Казімеж Ковальський лишив Майдан...