«День» – про загрози в гуманітарній сфері

Кажуть, що урядовцям і чиновникам високого рангу заборонять ділитися з суспільством своїми думками у Facebook та інших соціальних мережах. Чи правильна ця ідея? Сумніваюсь. Якщо й потрібні обмеження, то виключно на використання російських соціальних мереж, які перебувають «під ковпаком» ФСБ. І, звісно, на ретрансляцію неперевірених повідомлень і державних таємниць. Але, з другого боку, іноді Facebook буває красномовнішим за будь-які журналістські розслідування — чиновник сам розповідає на весь світ про свою дурість і корумпованість... Може, саме цим і викликане бажання заборонити чиновному люду користуватися соціальними мережами?

Але поки така заборона не стала фактом, варто користатися з її відсутності. Бо ж можна знайти не тільки щось цікаве й корисне, а й розумне. Щоправда, не так часто, але... Тези у Facebook керівника Головного департаменту з питань гуманітарної політики президентської Адміністрації Юрія Рубана під назвою «Довгий пост про гуманітарну безпеку, наперед вдячний за терпіння»  (у передруках в Інтернеті звані простіше — «Про гуманітарну безпеку») засвідчили, що нарешті у владних кабінетах народжено цікаві й грамотні думки, з якими в чомусь можна погоджуватися, у чомусь — ні, але за будь-яких обставин вони містять непогану основу для громадської дискусії.

Про що пише Юрій Рубан? 23 тези, у вигляді яких він сформулював своє бачення ситуації та пропозиції щодо протидії російській інформаційній війні проти України, якщо коротко, зводяться ось до чого. «Ключовим елементом війни є боротьба за оволодіння свідомістю громадян самої РФ, України, країн ЄС та багатьох інших країн з метою формування потрібного Кремлю образу подій, що виправдовує порушення державного суверенітету України, анексію Криму та агресію на сході України... Війна називається «інформаційною», але ведеться не лише в просторі повідомлень засобів масової інформації. Російські телеканали, радіо та друковані видання, що здійснюють агресію, взагалі перестали бути засобами масової інформації в демократичному розумінні. Вони не описують і навіть не інтерпретують подій — вони їх формують». У Росії домінує створена Кремлем комунікаційна система, яка не передбачає простору для полеміки. У ній «чужими» є всі, хто не згоден із курсом влади. Отже, пише Рубан, «чужий» у контексті інформаційної війни є не опонентом, а ворогом, який загрожує життю «своїх» і який дегуманізується з метою виведення боротьби з ним за межі права чи будь-якої раціональності... «Чужий» загрожує ззовні, всередині Росії діє «п’ята колонна», ситуація надзвичайна й вимагає тотальної мобілізації». І підсумок: «Метою російської інформаційної війни є створення передумов для перегляду кордонів, що склалися в Європі після розпаду Радянського Союзу, позбавлення суверенітету держав, що утворилися після цього розпаду, ослаблення чи навіть демонтаж Євросоюзу та встановлення російського домінування в Європі Щодо України метою цієї війни є делегітимізація Української держави та влади... На думку Кремля, це дасть змогу «возз’єднати розділений народ», тобто включити територію і населення України, чи принаймні велику їхню частину, до складу Росії».

Що ж, діагноз правильний. Хоча й неповний. Причому його неповнота не дає змоги запровадити справді комплексне «лікування», тобто належну відсіч російській інформаційній війні (варто погодитися з Юрієм Рубаном, що назва ця доволі умовна, адже йдеться, радше, про маніпулятивно-дезінформаційну війну, про складову загальної агресивної політики російського імперіалізму. Але — от диво! — в усьому тексті поняття «імперіалізм» жодного разу не вжите, так само, як і «колоніалізм» і «неоколоніалізм», «тоталітаризм» і «неототалітаризм», «метрополія», «постгеноцидний стан суспільства» тощо. Між тим цей понятійний арсенал давно освоїли автори «Дня» для описання всього того, що здійснювали та здійснюють нині Кремль і Луб’янка проти України. Проте, схоже, що в Адміністрації Президента воліють відкривати велосипед самостійно. «Російська агресія продемонструвала, що загрози для національної безпеки України в гуманітарній сфері не було належним чином визначено й оцінено», — пише Юрій Рубан. Як-то кажуть, приїхали... Хіба різні виміри цих загроз не були постійно у фокусі уваги і «Дня», й низки інших видань? Хіба не були детально розписані ті чи інші сюжети, пов’язані з цими загрозами, й не окреслені варіанти знешкодження чи принаймні мінімізації цих загроз? І хіба не писали в «Дні», приміром, що методи «кремлівських чекістів» у головних своїх рисах, по суті, ті самі, що й у 1917 — 1918 роках, коли агресія проти УНР стала чи не першою «гібридною» війною й коли ставку було зроблено на розклад українських військ зсередини, в часи Комінтерну, коли на підтримку СРСР мобілізовувалися мільйони «корисних ідіотів» у Європі та Америці, в часи анексій країн Балтії тощо — тільки зараз технічне та технологічне оснащення цих агресивних дій незрівнянно потужніше?

От, скажімо, Юрій Рубан справедливо зазначає: «Запізніла реакція багатьох європейських структур на анексію Криму є прикладом ефективності інформаційної війни», — але при цьому чомусь оминає увагою те, що така реакція — крім поточних заходів Кремля — грунтувалася ще й на копіткій багаторічній праці російської агентури в політичних, інтелектуальних та журналістських колах Заходу. А тим часом у «Дні» й вітчизняні, й західні автори постійно відзначали активну діяльність цієї агентури.

Указували автори «Дня» й на новітні інструменти агресії Кремля — не перераховуватиму зараз усе, зазначу лише, що символізована «георгіївською стрічкою» так звана «память о Великой Победе», про яку пише Юрій Рубан, є не просто маніпулятивним конструктом, а підгрунтям путінського Космосу, основою «останнього міфу», на якому тримається зверхність переважної більшості росіян і щодо Європи, і щодо США, й щодо України. У тезах слушно вживається поняття «міфотворення», коли йдеться про цілі та методи російської пропаганди, але має йтися й про результат, а водночас — і висхідну точку цього — про міфологію ХХІ століття, в полоні якої перебуває не тільки «простолюд», а й «еліта» Росії (вільні від неї, як засвідчує соціологія, лише кільканадцять відсотків підданих «імперії Путіна»); про міфореальність, яка є повсякденністю буття Російської Федерації. Юрій Рубан вважає: ця міфологія апріорі ірраціональна, що «особливість російської ідеології та, відповідно, її комунікації, у відмові від претензій на раціональність свого фундаменту». Але це не так. Тут є своя логіка і своя раціональність; скажімо, індіанці ХVІІІ століття, коли бачили, що білі люди підносять до очей листи паперу з дрібненькими візерунками, робили висновок: так лікують очі. А насправді білі люди читали газети... Отож у російської міфореальності є своя логіка, є й раціональність — просто це логіка та раціональність не модерна, а соціально-міфологічна, що нагадує раціональність часів давньоазійських деспотій чи племінних союзів. У цьому сила Кремля, який без руйнації цієї міфореальності гарантований від народної революції, але в цьому й слабкість. Бо ж, крім усього іншого, логіку «міфу ХХІ століття» можна «вирахувати», якщо залучити до цього кваліфікованих експертів, а після того — бити по її «больових точках» і випереджати дії носіїв цієї міфологіки, причому останні не зможуть «на ходу» відкоригувати логіку своїх дій — завалиться геть уся велетенська конструкція Російської держави та «Русского мира»...

У тезах Юрія Рубана запропоновано цілу низку конкретних дій України (як з боку влади, так і громадянського суспільства) задля «асиметричної відповіді» на російську агресію в соціогуманітарній сфері. Але, як на мене, певне уточнення «діагнозу» повинне тягнути за собою й уточнення «рецепта». Тож обговорювати ці дії — справа передчасна (втім, охочі можуть ознайомитися з їхнім переліком в Інтернеті й скласти свою думку вже зараз). Тут же зауважу, що пропонована як ледь не панацея «інтеграція України до європейського інтелектуального простору, поширення європейських культурних моделей і практик соціальної поведінки» насправді такою не є: адже, скажімо, не випадковою є зазначена паном Рубаном запізніла реакція європейських структур на російську агресію — це не тільки наслідок інформаційної війни та дій агентури Кремля, а й результат певної «інфантильності» європейського інтелектуального простору; ну, а наведені головою Асоціації єврейських організацій і громад (Ваад) України Йосипом Зісельсом цифрові дані щодо зафіксованих торік випадків антисемітизму (у Франції — біля 1500, у Німеччині — близько 1300, в Україні — 13) наочно засвідчують, що в нинішніх європейських (точніше, західноєвропейських) культурних моделях наявні дуже серйозні вади — щодо цього, скажімо, Польща чи Литва значно більш «європейські» в класичному розумінні самої європейськості... Але це вже інша тема. Тут же зазначу, що тези про гуманітарну безпеку Юрія Рубана варті уваги як основа серйозної дискусії — якщо, звісно, президентська Адміністрація справді зацікавлена в співпраці з громадянським суспільством.