День скорботи і сучасна політика

22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна, як її називали в СРСР і Росії, або ж відкрився радянсько-німецький (Східний) фронт Другої світової війни, як кажуть у решті світу. Але лише в Росії напад Німеччини на СРСР залишається головною подією всієї Другої світової війни, після якої вона нібито набула по-справжньому серйозного характеру, а до цього, мовляв, була суцільна «гра в піддавки» з Гітлером з боку західних держав. Таке трактування, разом із тезою про «віроломний напад» Німеччини на Радянський Союз вірно служило справі максимальної мілітаризації економіки та суспільного життя в СРСР і таким же цілям служить у сучасній Росії.

У тому, що Росії нібито всюди загрожують смертельні небезпеки з боку інших держав, нібито було і у випадку з Радянським Союзом, Кремль знаходить виправдання своїй агресивній зовнішній політиці, особливо щодо пострадянських держав. Але навіть у Сирії російська пропаганда постійно знаходить армади чеченських, поволзьких або середньоазіатських бойовиків-ісламістів, нібито готових усією своєю потужністю навалитися на Росію, і саме їхньою присутністю — як справжньою, так і уявною — обґрунтовує російську участь у громадянській війні в Сирії на стороні режиму Башара Асада. А 1939 року  хіба ж не Сталін разом із Гітлером свідомо вели до нової світової війни? У нього був шанс запобігти війні, вступивши в союз із західними демократіями. Але такий варіант радянський диктатор серйозно не розглядав, сподіваючись, що тимчасовий союз із Гітлером, а потім раптове і швидке падіння Німеччини забезпечать йому європейську гегемонію.

Насправді в нападі Німеччини на СРСР ніякого одностороннього віроломства не було. Було взаємне віроломство, вірніше, недовір’я. Сталін не вірив Гітлеру і не сумнівався, що той збирається на нього напасти. Але так само Гітлер не вірив Сталіну і не сумнівався, що той збирається на нього напасти. Різниця була лише в строках. Сталін спочатку збирався напасти на Німеччину влітку 1940 року, і тому поквапливо розстріляв польських офіцерів у Катині. Відтак заздалегідь призначив дату нападу на 12 червня 1941 року, але потім переніс її на липень через неготовність військ. Гітлер спочатку планував напад на СРСР на 15 травня 1941 року, але через Балканську кампанію переніс його на 22 червня.

Конкретні факти я зараз наводити не буду. Читачі «Дня» легко знайдуть їх у моїх попередніх публікаціях на цю тему. Зараз важливіше інше. І Сталін, і Гітлер розглядали плановані ними напади один на одного як превентивні удари, хоча обидва не мали скільки-небудь достовірних даних про те, коли саме супротивник збирається завдати свого удару. Різниця була лише в тому, що Сталін був упевнений, що Гітлер нападе на нього не раніше 1942 року, і вважав за краще спочатку покінчити з Англією. А ось Гітлер допускав, що Сталін може напасти на нього і в 1941-му. Але навіть якщо б Сталін устиг ударити першим, це не змінило б ні ходу та результату війни, ні позицію Англії та США.

Треба усвідомлювати те, що західні держави підтримали Радянський Союз не стільки як жертву агресії, скільки як слабку державу в поєдинку наодинці з нацистською Німеччиною, перемога якої в цьому поєдинку загрожувала і Британській імперії, і Америці незліченними лихами. Якби Гітлер змусив Радянський Союз до капітуляції і перетворив би на слухняного сателіта, він би навалився всією потужністю німецьких збройних сил і німецької економіки на західних супротивників, та ще й використовуючи радянські природні ресурси. Ось саме щоб уникнути подібної невеселої перспективи, Англія та США підтримали СРСР.

Так само зараз Америка та її західні союзники підтримують Україну в її протистоянні російській агресії не тому, що їм подобається український уряд, а тому, що поразка України в цій боротьбі загрожує крахом усієї євроатлантичної системи безпеки.

У російській історіографії люблять наголошувати, що у Гітлера були лиходійські плани щодо розчленування СРСР. Саме збереження імперії залишається головною цінністю для переважної більшості російських істориків і політиків. А насправді, якби Гітлер, наприклад, підтримав створення незалежної Української держави і зумів би сформувати багаточисельну українську армію, у нього з’явився б серйозний шанс не лише ґрунтовніше розбити Червону армію, але і значно обмежити рівень її опору. Тоді б він зміг перекинути достатньо сил на західні фронти й обмежити союзне просування плацдармами в Південній Італії та Нормандії. Інша справа, що такий сценарій розвитку подій призвів би лише до того, що війна закінчилася б восени 1945 року масованим американським атомним бомбардуванням головних німецьких міст. І подібний сценарій був абсолютно нереальним, оскільки Гітлер дивився на завойовані країни як на протекторати і колонії, в усьому слухняні німецькій волі.

У результаті Сталін переміг, але лише при вирішальній підтримці західних держав і, справді заваливши ворога трупами, втративши від 40 до 41 млн осіб, п’яту частину довоєнного населення. На жаль, ми до цих пір не знаємо багатьох загиблих поіменно. Наприклад, 323-я стрілецька дивізія, згідно з журналом бойових дій, з 17 по 19 грудня 1941 року, в період контрнаступу під Москвою, втратила 496 убитих і 1200 зниклих безвісти (майже всі загинули, оскільки німці, відступаючи, полонених прагнули не брати, а дезертирувати в лютий мороз могли тільки самовбивці). А згідно з базою дивізійних поіменних донесень про втрати, викладеній «Меморіалом», втрати цієї дивізії за вказаний період склали лише 90 убитих. А з 15 по 25 січня 1944 року 256-та дивізія в боях за Кіровоград за поточними повідомленнями втратила 250 убитих, а за поіменними — лише 154. Утім, протягом 1944—1945 років, як представляється, безповоротні втрати дуже занижували і в поточних донесеннях, за рахунок призваних безпосередньо в частини. Й імена значної частини загиблих ми не дізнаємося ніколи.