Державні та вчені мужі
Мій дядько по матері в міжвоєнний період закінчив Варшавський університет. Він так і не став радянською людиною, за що йому довелося поплатитися. Радянська система не сприймала «інородних тіл» і виштовхувала їх. Я ж, котрого виховувала радянська школа, часто дивувався з того, що робив і про що оповідав мені дядько. Пам’ятаю, мене здивувала його розповідь про те, що на територію Варшавського університету не мала право заходити поліція. І, користуючись цим, тут проводили свої політичні акції польські націоналісти-ендеки. Останні були в опозиції до чинної влади. «Як це так, — дивувавсь я, — поліція не може зайти до університету?» Звісно, радянські люди вважали, що поліція, сиріч міліція, як і КДБ, мають право всюди наводити порядок. Водночас автономія університетів та інших вищих навчальних закладів видавалися чимось дивним та ефемерним.
Минув не один десяток років. Мій дядько пішов у вічність. Я став доктором наук. Україна здобула незалежність, ніби впала «залізна завіса»... І ось одного разу мене запросили в Холм (зараз це колишнє місто короля Данила Галицького є польським і часто навіть у нас іменується Хелмом). Запросили на інавгурацію, тобто відкриття академічного року, філії одного приватного польського університету. Мене здивувала сама процедура. На сцені були лише ректор університету й керівництво філії. У залі ж сиділи запрошені. Були там і холмський староста (це щось подібне до нашого голови районної держадміністрації), і заступник мера міста (мер на той час був у від’їзді), і кілька послів (тобто депутатів) сейму та інші поважні гості. Однак ніхто не звертав на них особливої уваги. Після виступу ректора й керівника філії було запропоновано виступити запрошеним — якщо хтось мав таке бажання. І що ви думаєте? Без запрошення (!) на сцену піднімалися заступник мера, холмський староста, депутати сейму, інші важливі персони й вітали викладачів та студентів з цією подією. Пізніше мені вдалося побувати на інавгураціях в інших польських університетах, у тому числі й університеті, де колись навчався мій дядько. І завжди при проведенні цих церемоній у центрі уваги була академічна спільнота, а не запрошені високоповажні гості (якими б впливовими вони не були).
У нас, в Україні, як правило, такі церемонії виглядають інакше...
І ще одна історія. Напередодні вступу Польщі в Європейський Союз мене запросили на конференцію до Люблінського університету ім. М.Кюрі-Склодовської, на якій мало дискутуватися це питання. В останній день конференції відбувся публічний диспут між прихильниками й противниками євроінтеграції. Прихильниками переважно були професори, науковці, противниками — деякі діючі політики, в тому числі депутати сейму. Що мене вразило, так це, з якою повагою політики ставилися до вчених. Виступаючи, вони навіть підкреслювали: ось я, мовляв, лише магістр, а не професор, і я, звісно, високо ціную думку свого опонента-науковця, хоча й не погоджуюся з нею. І, схоже, це не були просто слова ввічливості. Тут мене «біс попутав», і я наївно запитав одного свого польського колегу: «А чи є у вашому сеймі доктори, професори?» Він здивовано подивився на мене. «А для чого вони там потрібні? — Запитав. — Політики мають займатися політикою. Ми ж — своєю справою. Хоча знаєш, — пригадав мій колега, — є один сеймовий посол-доктор — Лєшек Бальцерович». Хто забув або не знає: Л.Бальцерович — архітектор економічних реформ у Польщі. До того ж архітектор непоганий — Польща, на відміну від деяких нових членів ЄС, досить добре пережила недавню економічну кризу.
Для чого я навів ці приклади? Ставлення в нас до науки й освіти інше, ніж у сусідній Польщі, зрештою, як і в інших країнах «латинської цивілізації». У лоні цієї цивілізації й виникли європейські університети як автономні структури, котрі мало залежали від влади — як світської, так і церковної. Професори університетів, попри деякі нюанси, могли дозволити вільнодумство, те, що ми називаємо критичним мисленням. Це могло не подобатися владі, але з цим вона мусила рахуватися. Зрештою, «латинська Європа» пережила часи просвітництва, коли цінність освіти різко зросла в очах суспільства.
Східна Європа, за великим рахунком, цього не мала. Правда, в Україні створювалися освітні інституції європейського типу. Першими з них ще за часів, коли освіта була церковною справою, стали Острозька й Києво-Могилянська академії. Пізніше, в часи просвітництва і після них, — Львівський та Чернівецький університети. Щодо вищих навчальних закладів, котрі створювалися на теренах Російської імперії, то вони, радше, копіювали не стільки зміст, скільки форму західноєвропейських університетів. Показовим є створення Київського університету (1834). Точніше — він іменувався Імператорським університетом святого Володимира й був під контролем царської влади. Ректор цього університету залежав від ласки государя-імператора. Зрештою інші, неімператорські університети, теж були контрольовані владою. Наприклад, після «весни народів» 1848 р. у цих навчальних закладах було заборонено викладання філософських дисциплін.
Однак навіть куцу університетську автономію, що існувала в царській Росії, успішно ліквідували більшовики. За часів радянської влади основною функцією вищої школи стало виконання завдань «партії та уряду», тобто компартійної номенклатури.
Радянського Союзу вже немає. Але ж радянська партноменклатура нікуди не поділася. Вона як була, так і залишилася при владі, зазнавши певної мімікрії. Й якщо «стара гвардія» відходить, то на її місце приходить молода — їхні діти, внуки, вихованці. Мислення наших владоможців, навіть тих, хто декларує свій демократизм, мало чим відрізняється від мислення компартійної номенклатури.
Можна погодитися з моєю колегою М.Зубрицькою, яка в інтерв’ю газеті «День», висловлюючи міркування з приводу 350-літнього ювілею Львівського університету, сказала таке: «...вища освіта в Україні, зокрема університет, в очах теперішньої владної еліти мала би виконувати роль прислуги». Правда, чи тільки теперішньої? Невже попередня владна еліта, яку умовно можна назвати «помаранчевою» й демократичною, не робила те саме?
Біда в тому, що за часів незалежної України насправді відбулося подальше обмеження прав вищих навчальних закладів. Вдумайтесь хоча б: ці заклади (навіть приватні!) фактично втратили право не лише приймати вступні іспити, а й навіть визначати дисципліни, з яких приймаються сертифікати т.зв. зовнішнього незалежного оцінювання при вступі на ту чи іншу спеціальність. Або візьміть таке: вищі навчальні заклади змушені через міністерські структури замовляти дипломи для своїх випускників. І список подібних новацій, які обмежили права вищих навчальних закладів за часів незалежності, можна продовжити.
Звісно, ці всі обмеження гарно пояснюються — проводяться реформи, ведеться боротьба зі зловживаннями, корупцією в сфері вищої школи і т.д. і т.п. Однак за цими нібито благими намірами й, відповідно, гарними словесами стоїть банальна річ — максимально централізувати вищу освіту, зробити її слухняною владі. Показово, що певні спроби надати автономні права для окремих університетів закінчувалися фіаско. Пригадайте хоча б історію з наданням широких прав дослідницьким університетам. Ніяких реальних прав вони так і не отримали.
Тому в Україні, на відміну від Заходу, вищі навчальні заклади мусять прислуговуватися владі. Й нерідко це прислуговування набирає просто потворних форм.
Прислуговування владі наших вищих навчальних закладів (чи то академічної спільноти — якщо її так можна назвати) породжує одну річ, про яку ми іноді говоримо, однак не дуже замислюємося над її сутністю. Це — масовий «похід» політиків та чиновників (що часто одне й те саме) в науку. Власне, це не нове явище. Воно успішно реалізовувалося в радянські часи. Були ж у СРСР інститути червоної професури, вищі партійні школи, звідки виходили вчені-номенклатурники. Правда, масштаби тоді були не такі. Подивіться, скільки в нас депутатів Верховної Ради, міністрів, інших високих чиновників є академіками, членкорами, професорами... Тепер навіть другорядні чиновники обласного, а то й районного рівня, активно стають кандидатами якихось наук. Дасть Бог, скоро в науку підуть голови й депутати сільрад. Скажете: це проблема академічної спільноти, яка не скупиться давати наукові титули власть імущим. Згоден. Але чи тільки її? Це проблема нашого суспільства, яке не може забезпечити цій спільноті належні права.
А взагалі за кількістю політиків та чиновників, які мають наукові ступені, ми вже, певно, обігнали й Європу, й Америку, й узагалі весь світ. На позір сучасна Україна це ніби ідеал держави Платона, якою керують учені мужі (їх великий мислитель античності іменував філософами). Ось тільки ця держава чомусь (як би м’якше сказати)... депресивна.
