Десять відмінностей від "російської моделі"
Подейкують, настільною книжкою в адміністрації Президента, яка давно вже перетворилася на передвиборний штаб, є посібник про виборчу кампанію в Росії. Але й без цього помітно, що команда, наслідуючи вроджену звичку "молодшого брата", так чи інакше звіряє кожний свій крок із технологіями, що були там застосовані 1996 року. Запозичання обґрунтовують думками, що, мовляв, реформи в нас приблизно на два-три роки відстають від російських, спільний пострадянський менталітет обумовлює схожі соціальні процеси, а отже й диктує схожі передвиборні моделі.
Намагання "підігнати" кампанію парламентсько-президентських виборів, що почалася в Україні, під російську модель чітко виявилося вже в перипетіях навколо закону про вибори. Здається, коли Президент Кучма вперше (на з'їзді "Нової України", присвяченому її п'ятій річниці) висловився на користь змішаної виборчої системи, він лише мав на увазі, що зможе, як і російський побратим, зіштовхнути конкурентні щодо нього партії лобами, зактивізувати крайні ліві та праві рухи й потому з допомогою того ж Єльцина та міжнародної спільноти загнати лівих в опозицію, а з найрадикальнішою її частиною просто розправитися як з антидержавною силою. Та от парадокс: якщо Єльцин сам дав Росії в Конституції нову, змішану систему виборів, то наш голова держави на практиці зробив усе, щоб її не було ухвалено. Й саме "антидержавники" протягли її на собі в спілці з політичними супротивниками з Руху.
Що російська модель підходить Україні дедалі менше, судячи з усього, не розуміють лише сам Президент і його команда, що заспокоює свого шефа леґендою про прозахідного реформатора, який протистоїть інертності аполітичних мас, намагається об'єднати навколо себе передові сили політикуму, а головне - до перемоги б'ється проти комуністичних реваншистів із "вічного вчора". Решта учасників процесу, здається, досить уважно прочитали Конституцію. А позаяк "одноосібний" властитель періодично скидає їх з Олімпу, вони просто вимушені були познайомитися з деякими реаліями українського життя. Й переконатися: вибори, проведені за штучно накинутою російською моделлю (доповненою фінансовими вливаннями й пропаґандистською допомогою Москви), будуть корисними тільки Росії, повернувши Україну до зони її впливу. В разі перемоги Леоніда Кучми з вірними йому партіями Москва отримає тепер уже досить передбачуваного й слухняного "намісника" в малоросійській провінції. А в разі перемоги крайніх лівих Москва отримає ще одну "пролетарську околицю", яку можна буде навіть тимчасово підгодовувати (наприклад, зняти деякі обмеження на торгівлю), аби лише вона припинила контакти з НАТО, повернула Севастополь, здала ґазопроводи й забула про свої європейські амбіції. З боку Європи (точніше - Заходу в цілому) особливих заперечень не буде: після провалу в Україні реформ, викриття корупції та зриву інвестиційного буму там уже не стільки прагнуть допомогти нинішній владі зберегти бодай лице незалежної держави, скільки дбають про "цивілізоване" подолання тутешніх політичних і соціальних катаклізмів. Нецивілізоване, здається, лякає Захід куди більше, ніж повернення цієї території під патронат Москви.
А тим часом парламентські вибори 1998 року могли б стати останньою фазою "цивілізованого розлучення" України з Росією як незалежних країн, які належать до різних, хай і суміжних, частин континенту. Нові вибори, якщо вони відбудуться не за російською моделлю, здатні просунути Україну до формування влади на коаліційній основі, що є найхарактернішою ознакою європейських систем правління. Передумовою такого шляху є суттєві розбіжності між Росією та Україною, їхніми економічними умовами, ідеологічними ландшафтами та політичними системами.
ОСОБА ПРЕЗИДЕНТА
Борис Єльцин, хоча тільки на президентських виборах дозволяв собі танцювати в буквальному розумінні, завжди був і залишається одним із найпопулярніших "видовищ" для свого народу. В цьому сенсі він постійно конкурує в емоційній свідомості громадян із будь-якими ідеологіями, що, власне, й складає основу його харизми. Всі інші риси та діяння цієї людини, які символізують російську широту, силу та невгамовність, не могли би бути оцінені голосами виборців, якби не оздоблювалися притаманним Єльцину артистизмом. Тоді як в українському варіанті взагалі важко уявити таке поєднання особистих рис, яке, виказуючи сценічну видовищність і силу натури самого "артиста", не викликало б сумнівів у його сучасності. В кожному разі ставка на харизму лідера держави для нинішнього Президента України програшна. Здається, навіть надлояльні пропрезидентські медії розуміють, що назвати Кучму українським Єльциним - значить скомпрометувати обох.
КОНСТИТУЦІЯ
Категоричне небажання найвищих посадових осіб бачити різницю між конституційним устроєм двох держав завдає Україні багато неприємностей. Але для нашого випадку показовий лише один аспект: різне місце голів держав у структурі виконавчої влади, зовсім різний ступінь контролю над урядом. Навіть суто з передвиборного погляду російському президентові вигідно постійно змінювати команду, надаючи кожному новому складу не менше можливостей, ніж попередньому, але й позбавляючи "відставників" серйозних важелів впливу. В Україні президент, змінюючи оточення, надає можливість кожному новому складу отримати "нагорі" щось таке, що після відставки забирається з собою й накопичується як опозиційний ресурс. Не буде великим перебільшенням сказати навіть, що в українській системі гроші, отримані завдяки короткочасному перебуванню при влади, самі прагнуть певної миті відвести своїх власників подалі від "вершини". Тимчасово, ясна річ.
ВЛАСНІСТЬ
1996 року в Росії вже практично завершилася велика приватизація, і Єльцина обирали та закріплювали при владі реальні приватні капітали. Ще важливіше, що ці капітали представляють передусім "вітчизняний" великий бізнес, засновані на власних природних ресурсах і російському виробництві. Тоді як в Україні самі темпи приватизації були уповільнені не в останню чергу тому, що тутешні претенденти на власність не могли між собою порозумітися, під якого саме іноземного інвестора вони хотіли б її "закласти" - під західного (японці та корейці розглядаються тут теж не з географічного погляду) чи російського. Тому в російських виборах фінансова підтримка теперішньої влади грає роль такого собі політичного податку: власники (той же "Наш дім - Росія") платять за збереження своїх капіталів. Звідси і гасло "голосуй, а то програєш": є що програвати і є за що платити, щоб не програти. В Україні вкладання грошей у вибори все ще залишається ризикованою політичною інвестицією: сплачуючи за депутатські мандати, претенденти на власність сподіваються не стільки її захистити, скільки врешті решт отримати. При цьому платити за президентський пост стає невигідно: контролювати розпочату приватизацію буде передусім Верховна Рада.
ТЕРРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ
Для федеративної Росії двопалатна структура парламенту природна й не призводить до послаблення законодавчої влади. Навпаки, Рада Федерації, тобто реґіональні еліти, завжди можуть диктувати "корекції курсу" навіть сильному президентові. В Україні таку модель свого часу не було ухвалено, вочевидь, ще й через те, що президентське оточення розуміло її небезпеку не тільки для унітарності країни, але й своїх владних позицій. У цей час реґіональні еліти, фактично розгромлені, однаковою мірою не можуть стати ні опорою для президента, ні серйозним опозиційним чинником. Розпочата партійна структуризація доводить їх тимчасовість. І хоча на наступних виборах, можливо, Ліберальна партія буде найвпливовішою в Донецьку, "Громада" - в Дніпропетровську, Рух - у Львові й Тернополі, Компартія - в Луганську і Криму, а НДП - в Харкові, тенденція вже зрозуміла: самі розміри областей України не достатні для існування "удільних князівств", тобто для збереження феодальної політичної моделі навіть у посткомуністичній Україні.
ЦЕРКВА
Коментарі ні до чого: Росія у цьому сенсі монолітна, Україна - подрібнена до краю. Там на цьому ґрунті серед політиків цілковита єдність (хіба що Чубайса можуть мати за безбожника), тут, навпаки, належну благочинність не годні поки що продемонструвати навіть спеціально розраховані на підтримку віруючих християнські партії. Підписання Меморандуму між конфесіями не мало позитивного результату, хоча мета була очевидною - наблизити до російських зразків ступінь керованості кліру з боку найвищої державної влади.
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ
У Росії - всеохопна й беззаперечна, й саме тому народила таку надмірність, як "жириновщина". Ніякі "західники" не наважуються на цьому ґрунті вести реальну політичну боротьбу, хоча інколи й дістають стусани за спроби "цивілізувати" самобутню російську душу. В Україні - найгірша форма розколу (надвоє), за яким, до речі, губляться проблеми неросійських національних меншин. І все-таки, попри політологічні й пропагандистські наївності, національна ідея в найпростішому й найдоступнішому вигляді психологічного звикання до незалежної держави та її атрибутів помалу входить у повсякденний побут. Це не сприяє її експлуатації в політичних цілях як засобу революційної боротьби. Але дає змогу тим, хто називає себе "правими", облишити амбіцій, пов'язані з історичною роллю, й об'єднуватися задля реалізації найістотніших аспектів національної ідеї: зміцнити цілісність країни, домогтися пріоритету української мови та культури, використовувати традиційну українську хазяйновитість для успіху економічних реформ. Вона не народила, а отже, вже й не народить "ефекту Жириновського" - до честі наших націонал-патріотів і на розчарування тих, хто будує моделі "жорсткого протистояння".
ПОЛІТИКУМ. ЦЕНТР І ПРАВИЙ ЦЕНТР. НОМЕНКЛАТУРА
Проблема тісно пов'язана з власністю, а в політичному ключі характеризується хронічним страхом як "партії влади", так і тих, хто побував нагорі й спустився звідти не без коштів, визнати, що вони є носіями ідеології капіталізму. У Росії цього не соромляться. В Україні - так. 1994 року це було дивно й смішно, тепер зрозуміло: українські капіталісти не відбулися, їхні ресурси нікчемні, а те, що зароблено на експлуатації своїх експортних галузей, залишається предметом боротьби й постійного перерозподілу. Навіть вульгарний монополізм у нас, на відміну від тієї ж таки монополії "Газпрома", постійно змінює своїх суб'єктів. Почасти й через це так званий "центр" украй подрібнений у політичному плані: до різних партій під схожими назвами належать зазвичай конкуренти за власність чи за прибутки від власності, і з ними ж конкурують "одинаки"-мажоритаристи. "Опорними словами" в назвах чи програмах цих партій є "реформи" чи "соціал-демократія", "праця", "інтелект". Але сама наявність у цьому секторі політичного спектру значної когорти мажоритаристів, типовим представником яких є Вадим Гетьман, говорить про те, що так звані галузеві клани значно послідовніше, ніж реґіональні, чинять опір новій формі структуризації своїх політичних інтересів. Тут також є концептуальна відмінність від Росії: там банківські та промислові ресурси досить швидко зорієнтувалися в "партійному розкладі", підтримавши "партію влади" в особі президента й НДР, і лише згодом почали "колотися" з мотивів підтримки того чи іншого "підпрезидентського лідера", й не на стадії передвиборної боротьби. В Україні цей процес може зактивізуватися саме на виборах, тож фінансові ресурси значно важче буде контролювати з одного центру. Ще однією істотною властивістю вітчизняних "центристів" є їхня розмежованість за "національною" ознакою: значно більша, ніж це нормально для незалежної країни, їхня частина зорієнтована на Росію. Українське "компрадорство" є наслідком не так "диктату МВФ", як залежності від торговельних і кооперативних зв'язків із Росією. Це, переважно, "тіньове" явище. Відкрито про свої нахили погоджуються говорити лише МБР і СЛОн, хоча вони далеко не самотні в цьому захопленні.
ПОЛІТИКУМ. ЛІВІ
Хоч як дивно, саме тут - найбільша відмінність між російською й українською ситуацією. У Росії ліві - патріоти, що в імперському контексті не заважає їм говорити про інтернаціоналізм. В Україні інтернаціоналізм значної частини лівих означає проросійську та "союзну" орієнтацію, притаманну, втім, також "центристам" і правоцентристам. Саме "інтернаціоналізм" українських лівих є головним тавром, поставленим на них опонентами, їхньою провиною, за яку вони раз у раз ризикують опинитися в "антидержавниках" і відчути на собі всю міць пропаґанди нинішнього істеблішменту. Ліві "антидержавники" є ключовим елементом тієї штучної моделі двополюсного протистояння під час наступних виборів, заради якої їх бережуть і плекають як зіницю ока.
Проте найістотніша відмінність українських лівих від російських полягає в їхній строкатості. У Росії ми знаємо лише КПРФ, яка має більш-менш радикальне крило. В Україні ліві давно структуровані, є чотири (!) партії, з яких лише дві - соціалісти й селяни - продемонстрували готовність до політичного блоку на виборах. Навіть самий цей факт говорить про те, що українські й російські ліві вельми різняться. Комунізм як ідеологія досить близький до російської общинності з її зневажливим ставленням до власності. Для України це явище навіть історично чуже, але після радянської аномалії може вважатися соціальною базою значної частини пролетаризованого населення. Однак новітня історія різко змінює суть української "лівиці". Причина нинішньої "лівизни" електорату - нагромадження в ньому протестного потенціалу. Його крайні вияви, з елементами істерики й люмпенізації ідеології, відбились у створенні Проґресивної соціалістичної партії й у підборі нею союзників на майбутніх виборах - пенсіонерів і "робітників". Навпаки, найширші верстви кваліфікованих трудівників - переважно вчителів і лікарів, а також студентство - беруть під свою опіку соціалісти. Комуністи, якщо не брати до уваги всеохопної монополії на "ностальгію за СРСР", патронують промисловий пролетаріат, переважно шахтарів і металурґів. А дрейф лівих партій у бік соціал-демократії спинено свідомо: реальну соціал-демократичну ідеологію, яка ґрунтується на високому рівні життя трудящих, не можна зреалізувати через загальний низький, непорівнянний з європейським, рівень життя, а також через відсутність відповідального працедавця й платоспроможного попиту на кваліфіковану робочу силу.
ЗЕМЛЯ
Три партії в Україні, які намагаються бути виразниками інтересів "селянства", неодмінно будуть у тій чи іншій пропорції представлені в парламенті, тим часом як у Росії вони змушені розчинятись у більших структурах. Українське аґрарне питання ще довго залишатиметься "ящиком Пандори", який у внутрішній політиці й далі правитиме за "зброю стримування", тобто того самого руйнівного останнього арґументу, вдаватися до якого радикально поки що ніхто не наважився. Бо на відміну від Росії з її золотом і ґазом, в Україні земля - головне багатство, заборона на продаж якого, хоч би як "антиринково" це звучало, все-таки зберігає шанси України на незалежність не лише політичну, а й економічну. Це величезний резерв саме національного капіталу, який є найбільшою спокусою для західних капіталів, зате не вельми цікавить, на відміну від ґазопроводів, Москву.
ГАРЯЧІ ТОЧКИ
На відміну від Росії в Чечні, Україна не може дозволити собі штучно "розітнути нарив" у Криму. Кризу на півострові законсервовано, позаяк у неї втягнено значно більше зовнішньополітичних чинників, ніж у чеченську кризу в Росії. Через це виборчий процес там буде значно складнішим, ніж в Ічкерії, тим паче, що його не можна буде проконтролювати лише з одного, президентського, центру.
Список відмінностей можна продовжити, особливо в площині суб'єктивних чинників, зовнішньополітичних впливів, фінансових можливостей тощо. Можливо, докладніша розробка цієї теми стала б непоганим вітчизняним посібником для тих, хто збирається в найближчому, а згодом й у віддаленому майбутньому, йти до влади в Україні.
