Десятиріччя напіврішень

Десять років тому автор сидів у цьому ж кріслі в залі сімферопольського Палацу культури профспілок. Тоді, на першому курултаї (але для історії — другому, бо перший в історії кримських татар курултай відбувся 1917 року!), було акредитовано більш як 100 кореспондентів з усього світу. Закінчувався червень 1991 року. Комуністична система стрімко втрачала силу, авторитет, владу. Вона вже була не в змозі протистояти волі кримських татар до повернення на батьківщину, але огризалася. У Криму населення спеціально лякали «татарським бандитизмом», розказували, що татари можуть «підпалити вночі будинки», «перерізати вночі дітей». Відповідь татарського народу була короткою: виселили нас за одну ніч, а повертати хочете десятиріччями? Не вийде. Почалося стихійне вибухоподібне самоповернення народу. Слідом за ним — самоповернення землі, оскільки вмираюча радянська влада відмовлялася надавати переселенцям ділянки для будівництва будинків, а квартир, природно, також не було. Як протест проти комуністичних порядків, було прийнято Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу. Коли все закінчилося, Мустафа Джемілєв, якого ми в Криму вже знали за з’їздами ОКНР, під пильними поглядами сотні кореспондентів світових ЗМІ зібрав новообраних членів меджлісу біля сцени, і автор, перебуваючи неподалік, краєм вуха почув, як він сказав для початку: «Хоч з’ясуймо, що ми наробили...»

Виходило, що курултай кримських татар — це демократичний виплід тоталітарної держави, воля народу, виявлена в умовах опору держави й ідеологічної системи, орган народу для боротьби за справедливе усунення наслідків страшного лиходійства сталінського режиму — депортації народів. Але мине всього декілька місяців — розпадеться СРСР, буде заборонено КПУ, відбудеться референдум про незалежність України та буде проголошено сучасну незалежну державу. А що ж із курултаєм? Кримські татари засідатимуть у парламенті, уряді, курултай стане просто непотрібним і саморозпуститься або ж перетвориться на культурно-національну організацію. Такі уявлення були дуже поширеними і саме так уявляли собі майбутнє кримських татар в незалежній Україні Мустафа Джемілєв і В’ячеслав Чорновіл.

Тепер ми розуміємо, що з того часу кримські татари могли піти двома шляхами. Вони могли послідовно домагатися виконання Декларації про національний суверенітет, що було б здатне викликати воєнний конфлікт. Однак, вірні принципу ненасильних методів боротьби за національне визволення, кримські татари вибрали інший шлях — шлях поступової інтеграції в нове українське суспільство. Але й тут виявилося, що не все так просто. Комуністи не поспішали вважати їх за рівних…

Усупереч очікуванням, уже й у незалежній Україні кримські татари потрапили під дві лінії опору: з одного боку, партійно- радянської номенклатури, яка все зробила для того, щоб заздалегідь відтворити в Криму не культурно-національну автономію кримських татар, а територіальну російську автономію, із другого боку, російських націонал-радикальних організацій, які не на життя, а на смерть стали чинити опір створенню кримськотатарських шкіл, входженню їхніх представників в органи влади, відновленню культури та релігії. На сьогодні вже сотні тисяч кримських татар повернулися на півострів, більше як 300 селищ репатріантів стали в Криму реальністю, місцеві жителі вже сміються над тим, як повірили колись комуністам і чергували щоночі, боячись за дітей. Звичайно, для репатріації кримських татар багато зроблено, надано великі кошти, задіяно цілу господарську систему. Але цього разу своє привітання курултаю Президент країни назвав зверненням «до кримськотатарської громадськості» і ні разу в тексті не згадав слів «курултай» і «меджліс»...

Виходить парадокс: з одного боку, вихована на комуністичній ідеології влада Криму найбільше боїться того, щоб система виборних органів кримських татар не перетворилася на національну державність (лякають обивателів приєднанням Криму до Туреччини, яке нібито може після цього статися), але ось уже десять років своєю пасивною позицією щодо інтеграції кримських татар влада, таким чином, послідовно перетворює систему громадських організацій кримських татар саме на самостійну національну державу в державі, яка дедалі більше набуває рис цієї самостійності. На цьому курултаї делегати вже пропонували записати в регламент, що представницькі органи народу (курултай і численні меджліси) фінансуються не за рахунок «благодійницьких пожертвувань», а просто — за рахунок народу. Що це, як не спроба запровадити повноцінний податок на утримання своїх представницьких органів, що є однією з ознак держави? Тим більше, що в негласній формі він уже давно існує. А враховуючи те, що за десять років через систему курултаю і меджлісів пройшли навчання національного (читай — державного) самоврядування тисячі кримських татар, що організованість, рівень демократії та діловитості на сесіях курултаю на порядок вищі, як на сесіях Верховної Ради Криму, — залишається тільки замінити слово «делегат» словом «депутат» і привести цих 246 народних представників, обраних за всіма правилами демократії, в сесійний зал Верховної Ради Криму, і вони справилися б не гірше, а навіть краще за нинішніх депутатів.

Словом, український парадокс курултаю полягає в тому, що цей тимчасовий орган, який в умовах вільної й нетоталітарної України міг би вже виконати своє завдання й піти в історію, насправді, усупереч волі влади, формує не що інше, як систему національної державності. Причина цього полягає в тому, що надія кримських татар, як і надія багатьох українців, на поліпшення життя в Україні в перше десятиріччя незалежності не здійснилася. І ось тепер Мустафі Джемілєву та іншим поміркованим кримськотатарським політикам доводиться балансувати між двома течіями: з одного боку, їх критикують національні радикали, так само як Ельдар Шабанов та Енвер Куртієв, які запропонували курултаю резолюції, в яких декларація про національний суверенітет абсолютизувалась як головний для народу документ, а меджліс звинувачувався в угодовстві з «унітарною Українською державою». Із другого боку, Мустафа Джемілєв і «помірковані» політики в меджлісі витримують критику невеликої прокомуністичної групи так званих «аксакалів», які звинувачують їх в екстремізмі й називають «націонал-радикалами». Насправді, це той випадок, коли істина посередині. І, за словами Мустафи Джемілєва, для кримських татар нині дуже важливе розуміння їхньої позиції та підтримка українських демократів і держави, особливо щодо питань землі, участі у владі та у формуванні національно-територіальної автономії, яка, власне, виражалася б не в чомусь «страшному», а в нормальних речах: 1) в рівноправному функціонуванні в Криму кримськотатарської мови нарівні з державною, 2) в державному забезпеченні національної освіти та культури, 3) в адекватному представництві в структурах влади, 4) у відновленні «довільно зміненої колоніальним радянським режимом топоніміки Кримського півострова». На відміну від радикалів, що виступали на курултаї за те, щоб «посилити боротьбу» і піти в глуху й неефективну опозицію до всього українського, керівництво меджлісу бере участь у широкому діалозі з органами влади, послідовно домагається ухвалення потрібних законів, підтримує плідні контакти із Президентом України, іншими органами влади, міжнародними організаціями. Мустафа Джемілєв твердить, що «за понад два століття, що минули з моменту втрати нашої державності, такої взаємодії народу із главою держави ще ніколи не було».

Яким же буде наступне десятиріччя? Відповідь залежить від офіційних джерел.