Дмитро КОРЧИНСЬКИЙ: «З надкушених яблук ми зможемо звести фортецю»
«УСІ, ХТО НЕ МАРГІНАЛЬНИЙ, НЕ МАЮТЬ ІДЕОЛОГІЇ...»
«Нарешті у нашій політиці з’являються колоритні особистості, цікаві персонажі, можливо, актори, але раніше їх не було. Ми дивилися російське телебачення і бачили, що навіть політичний гардеробник поводить себе як генерал. Все-таки це колоритні персонажі: Єльцин «не управлял — он правил, он шествовал стопами». У нас було дуже сіро. Сьогодні починають з’являтися люди, які, принаймні, можуть вийти з-за куліс, стати на котурни, сказати пару реплік. Друге: цікаво, що коли під час теледебатів ми спостерігаємо якісь ідеологічні розбіжності й ідеологічні суперечки, то вони точаться між маргінальними партіями і блоками, яким не світить подолати 4-відсотковий бар’єр. Всі, хто не маргінальний, не мають ідеології. Це чисто технологічні утворення, і всі суперечки між ними можуть бути зведені до особистостей, деталей біографії тощо. З точки зору глядача, цікаво, коли це особистості, які вміють показувати хороший якісний скандал. Таких людей поки що не багато, але вони з’являються: Вітренко, Тимошенко, Бродський... Політика ж насправді не здатна нагодувати народ — вона здатна давати видовища і вона має їх давати».
«НАМ ПОТРІБЕН РИВОК, А РИВКУ ВИБОРИ ЗАВАЖАЮТЬ...»
«До 2000 року я не відчував серйозної потреби бути в парламенті. Безумовно, це не заважало б — недоторканність, додаткова трибуна... Але ті політичні завдання, які я ставив перед собою, цілком можна було вирішувати поза стінами парламенту, і я їх вирішував. Під час касетного скандалу я вперше у своєму житті пошкодував, що не депутат: якби я був депутатом, були б значно ширші можливості, і цю ситуацію можна було б пустити по зовсім іншому руслу. Там дійсно не вистачило однієї-двох осіб, які б вперлися і зробили… Другий момент: нормальний парламент має приймати бюджет і голосувати закони, але в будь-який момент в будь-якій країні парламент перебирає функції загальнонаціонального страйкому чи іншого органу, який має виводити суспільство, як це було в Британії на початку XVII століття, як це було з Національними зборами у Франції в 1789 році, як це було в Росії 1993 року... Це орган, де в кризовий момент робиться політика, де можливі якісь зрушення. Безумовно, у нас кризова ситуація: доходна частина бюджету в 11 млрд. доларів, навіть трохи менше — це глибока криза. Явно, що виконавча влада і старий менеджмент з цим не справляться. З Верховною Радою треба щось робити — не виходить із шахтарями, спробуємо з депутатами.
У парламенті працюють різні механізми, але це механізми якоїсь ангажованості. Однак присутні і звичайні психологічні механізми натовпу. І їх можна включати: психологічні механізми натовпу можуть бути протиставлені механізмам ангажованості. В принципі, достатньо буйній людині чи групі людей можна «вести» і цей натовп у парламенті.
Взагалі я противник виборчої демократії і прихильник вільної гри сил. Виборча демократія — це спосіб каналізування амбіцій в ніщо. Для того, щоб стабілізувати суспільство, щоб сильні не доходили до влади. Але для чого нам стабілізувати невдачі? У нас кризове суспільство — нам не потрібна стабільність. Навпаки, нам потрібен ривок, а ривку вибори заважають».
«ТРЕНЕРИ» НЕ ТАЛАНОВИТІ»
«Мене завжди цікавило, чи можна через серію акцій натренувати в цілому пасивне суспільство (без досвіду громадянської дії та самоорганізації) до рівня готовності західного суспільства. Коли я дивлюся, як організовуються протестні акції чи страйки у нас і в цивілізованих країнах, то злість бере — там все-таки роблять ліпше. Наприклад, британські профспілки транспортників нещодавно вирішили, що вони блокуватимуть всю Британію (їм не сподобалися акцизи на пальне). Від моменту прийняття рішення до початку загальнонаціонального страйку пройшло півтори доби. І це люди, які не стоять в одному цеху, а розкидані по всій країні. У нас ніколи це не вдавалося. Я дуже багато часу провів на Донбасі — ми там організовували перші страйки. Скажу, що це жалюгідне видовище. Шахтарі чомусь вважаються буйними — насправді це глибоко нещасні люди, які не здатні на організовану дію, на який-небудь спротив. Це люди надзвичайно роз’єднані, як все суспільство у нас «дисперсне»… Тренувати складно. Не тому, що нація погана — «тренери» не дуже талановиті виявилися, і я в тому числі.
Зміни національного стереотипу поведінки часто є миттєвими. Наприклад, японці до поразки в Другій світовій війні були антитехнологічною нацією. Варто почитати мемуари японських офіцерів: підв’язані мотузочками літаки, одне нерозкривання парашуту на 100 стрибків, підводні човни балансувалися мішками з рисом, в оснастку командира взводу повітряно- десантних військ входила складна піка, а командир роти стрибав із самурайським мечем... Це такий повний дзен... Вони зуміли свій стереотип за 15 — 20 років повністю змінити. Зараз це найбільш технологічна нація у світі. Я думаю, що ми зможемо свої засадничі недоліки перетворити на грандіозні достоїнства — з надкушених яблук зможемо звести фортецю».
«ЩО ТАКЕ ПОСТМОДЕРНІЗМ, НЕ ЗНАЄ НІХТО...»
«Є одна цікава річ — людина, в принципі, екстравертна істота. І помилково думати, що люди дійсно зосереджені на питаннях каналізації. Якою б брутальною потворою не була людина, вона все одно потребує вищого сенсу і вищих ідеалів. З цим я постійно стикаюся у своїй пропагандистській діяльності ось уже 15 років. Ти приїздиш на Донбас і починаєш говорити їм за «процентовки», а вони питають тебе за геополітику, за конфесії, за Бога, за наше місце в світі... Це їх дійсно цікавить. Людина, навіть коли жере ковбасу, хоче знати, чи, принаймні, відчувати, що вона це робить не тільки для того, щоб задовольнити голод, а й із вищих міркувань. Звичайно, я не говорю про постмодернізм з ними, тому що вони не знають, що таке постмодернізм. По секрету вам скажу: ніхто не знає, що таке постмодернізм, в тому числі і я. Тут всі не дуже відрізняються від доцентів».
ПРО «ГАРЯЧИЙ» НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР
«У українців є біда, — це слабка комунікативність. Коли француз стикається з чимось цікавим французьким, він з підвищеною емоційністю, притаманною нації, розкаже про це сотні друзів і знайомих. Вони це обговорюють — цікаве потрапляє в інтелектуальний обіг. Коли українець стикається з чимось цікавим українським, він нікому не скаже — воно в ньому і помре. У XVII столітті всі польські, угорські, французькі офіцери писали мемуари — це була повальна мода. Українська козацька старшина була поголовно грамотна, читала в тому числі і європейську літературу. Жодних мемуарів по собі не залишила. Їм було нецікаво описувати ті бурхливі події... Кілька скупих хронік, «Літопис Самійла Величка» — це все неможливо читати. Вся наша історія така. Крім усього, це пов’язано ще й з такою імпресіоністичною вдачею. Коли читаєш скандинавські хроніки, саги, там все дуже предметно описано — можна реконструювати події. Спробуйте що-небудь реконструювати по «Слову о полку Ігоревім»! Суцільний імпресіонізм: хто, чому, для чого, куди пішов — неясно геть зовсім. Найсильніше місце — плач Ярославни. Це дійсно великий твір, але він повністю імпресіоністичний, тому що події були нецікаві автору. Сучасні політики повторюють цю картину.
...Націонал-демократичний рух вмер. Я думаю, що й слава Богу, тому що з самого початку там було дуже багато поганого смаку. Жодної ідеї, жодного свіжого гасла. Націонал-патріотичному руху України притаманне «местечковое жлобство»: як поговорити, поспівати тужливих пісень за неньку- Україну, то це так, коли доходить до конкретних рішень — просто за голову хапаєшся. Всі конкретні рішення, прийняті націонал-демократами, були, у ліпшому випадку, просто безглуздими, а зазвичай дуже шкідливими…
...Україна, слава Богу, в чомусь значно більш вільна держава, ніж інші. Виявляється, можна ледь не плювати в обличчя Президенту і не втрачати політичних перспектив, псувати печінку вищим державним чиновникам і розраховувати на подолання 4-відсоткового бар’єру. Суспільство має скористатися анемічністю цієї влади».
«У ПОЛІТИЦІ НАЙВАЖЛИВІШЕ — МАНІАКАЛЬНА ВПЕВНЕНІСТЬ У ВЛАСНІЙ МІСІЇ»
«Я жодного разу особисто не спілкувався з Юлією Тимошенко, але спілкувався з її хлопцями — під час касетного скандалу у нас були там якісь спільні справи... Враження, які я виніс із цього середовища, — неймовірні фінансові здібності: вона примудрялася під дуже сильним контролем і наглядом робити такі економічні оборудки, в які просто важко повірити і все ж вони їй вдавалися. Мені подобається, що це людина вольова, яка абсолютно вірить у свою місію. В політиці це найважливіше — маніакальна впевненість у своїх завданнях і у власній місії. Інтелект, вольові якості — це все другорядні речі... Якщо ми почнемо шукати плями на Сонці, ми знайдемо. Великий герой українського народу Богдан Хмельницький прийшов у національну революцію теж не з парадного входу. Він прийшов, тому що у нього була особиста образа. І більшість так прийшла».
«ПІД МІНОМЕТНИМ ВОГНЕМ ВАЖКО ЛИШАТИСЯ АТЕЇСТОМ...»
«Те, що наші політтехнологи вважають політичними технологіями, — написати якусь статтю в газеті, якось там розташувати слова, НЛП і т. д. — це не політичні технології, це «ерунда». Справжні політичні технології, які працюють у світі, це релігійні технології, я сказав би, конфесійні. В Києві ви можете піти на проповідь Сандея Аделаджи — негра із Нігерії, який погано розмовляє російською мовою, проте є чудовим проповідником. Він щотижня збирає у легкоатлетичному манежі кілька тисяч чоловік. Для того, щоб будь-якій політичній партії зібрати на з’їзд кілька тисяч чоловік, потрібна купа грошей, багато зусиль тощо. Він збирає просто так... Раніше, коли я дивився хроніку — як виступає Гітлер, з такими смішними «ужимками», голос різкий, неприємний — думав, що це таке взагалі, що нам показують? А він виступає чітко по технології протестантського проповідника: «партайтаги» організовувалися як протестантські молитовні збори або збори харизматичних церков. Він звертається то тих самих сторін душі, до яких звертається протестантський проповідник. Це є справжня технологія і за цим майбутнє. Ні за якими ідеологіями люди не підуть, зараз такий час, коли людину не можна «розкачати» навіть на національні проблеми, не кажучи про соціальні. Люди хочуть чути відповіді на останні запитання. Вони хочуть чути про Бога і про свої стосунки з найвищим… Я думаю, що ми просто не так собі уявляємо політичний процес, політику і взагалі суспільство.
Ортодоксальні церкви і протестанти, харизмати — це просто різні жанри. Можна порівняти це як живопис і кінематограф: цінителів живопису одиниці, але всі люблять кіно. Воно легше, більше захоплює. Ортодоксальні церкви — це живопис, а ці хлопці — це кіно… Те, що в церкві далеко не все в порядку, — це правда. Наводити там порядок — справа мирян. Завжди питання церковної політики і церковної організації лежали на мирянах: починаючи з Костянтина Великого, який організував християнство в тому вигляді, який ми знаємо зараз, а сам був язичником, через Сагайдачного, який вирішив проблеми православ’я, не знаючи теології, але добре розбираючись у військовій тактиці, і закінчуючи сьогоднішніми днями...
Я глибоко віруюча людина. Під мінометним вогнем, наклавши повні штани, важко лишатися атеїстом. Я православний і з надзвичайно глибокою шанобою ставлюся до Православної Церкви».
ПРО «УКРАЇНСЬКУ РУЛЕТКУ» І АМЕРИКАНСЬКИХ СВИНОПАСІВ
«У нас багато невдач і багато плачу, але існують народи, які сьогодні мають великі успіхи і які терпіли невдачі значно більші, ніж ми, і плакали довше, ніж ми. Євреї, наприклад. Дві тисячі років... Сказати у XIX столітті, що євреї раптом створять свою державу і матимуть якусь там армію і т. д. — ніхто б не повірив. Не таланить Україні, багато страждань і багато мученичества, але я все-таки вірю у Божественне провидіння. У Бога є шухляда, де валяються різні занедбані землі і занедбані народи — коли Богу потрібно зробити що-небудь по-справжньому велике, грандіозний переворот, він засовує туди руку і навмання витягує який-небудь народ, землю, із тих, на які ніхто не подумає. Так от, у Бога там у шухляді лишається дедалі менше таких земель і територій. Україна — одна з них, і я переконаний, що наступного разу він мимоволі витягне нас… Поштовхом до українського Ренесансу може послужити божественне провидіння. Жодна політична чи історична ситуація не розвивається через свої внутрішні механізми. Завжди тільки через поштовх ззовні. Хто міг передбачити майора Мельниченко — що вилізе таке собі з-під дивана і почнеться?..
Україна має грандіозну історію, про це треба писати, зробити предметом інтелектуального обігу. У нас, скажімо, грандіозна археологія, яка чомусь не є фактом свідомості. У Ієрихоні — найстарішому місті на землі — знаходять поховання того самого типу і той самий інвентар, що й у Приазов’ї і у Причорномор’ї. Кургани і поховання — це свідчення дуже серйозних процесів, там можна багато що знайти для майбутнього. Не забувайте, що американці зробили свою міфологію на ковбоях та індіанцях. Що таке ковбой, як адекватно перекласти це слово українською? Свинопас. На свинопасах вони зробили власну історію. Я трохи орієнтуюся у американській історії ХIХ століття: на Дикому Заході за рік вбивали людей менше, ніж у Києві на Подолі в ті часи. Нічого там такого не було. Ну, був там якийсь Боуі, який зарізав трьох-чотирьох людей — та у нас на Поділлі таких зарізяк і контрабандистів було повно...»
«95% ОРЮТЬ ЗЕМЛЮ І НЕ ПОМІЧАЮТЬ, ЩО НА ВЕЖІ ПОМІНЯВСЯ ПРАПОР»
Ніяка держава не зробить того, що здатен зробити чоловік. Всі імперії будувались аматорами і асоціальними людьми — великі справи робилися не чиновниками. Я надзвичайно схильний до філософствування, але все своє життя робив дуже конкретні справи. Коли мені захотілося робити зовнішню політику України на Кавказі, то мене абсолютно не цікавила позиція Міністерства закордонних справ. Зараз такий час, що десяток чоловік, якщо сильно захочуть, здатні конкурувати за своїми можливостями і впливами з наддержавами. Всім це стало ясно після 11 вересня. Якщо пару десятків чеченських бандитів досі впливають на геополітику величезного регіону, так, як ніхто не може впливати, про що говорити? До чого привів мене мій досвід — все можливе, неможливого не існує.
Насправді людина є такою, якою вона є в екстремальних умовах, в прикордонні. Я бачив таких. Людина все життя працювала конторщиком чи журналістом і раптом потрапила в окопи — її звідти вже за вуха не витягнеш. Вона там себе знайшла. В Україні дуже великий відсоток людей, які на повному серйозі готові захоплюватися абстракціями.
Це постмодернізм, внутрішній культурний процес 5-ти відсотків населення. Всіх інших це не стосується. Це неофеодалізм: 95% орють землю і не помічають, що на вежі помінявся прапор — їх це не стосується. І це добре. Не треба втягувати всіх у політику — якщо б всі зараз пішли робити революцію, ніхто б не народжував дітей, не вирощував хліб і не точив би деталі на токарному верстаті».
